Отже, коли всі спогади про попередню освіту охолонули, повідомляю новину: ТЕПЕР Я - МАЙБУТНІЙ РЕЖИСЕР! Я НАРЕШТІ ВСТУПИЛА В ТЕАТРАЛЬНИЙ!

Господи! Як же довго я до цього йшла!

Коли в дев'ятому класі вперше повідомила батькам, що збираюся вступати на режисерський, вони спочатку ніяк не сприйняли. Думали, минеться. Але коли я знову заговорила про це в 11 класі, мама почала хвилюватися. Ближче до весни ми започаткували традицію вечірніх розмов, які майже завжди завершувалися рікою сліз, батьковими криками й маминими вмовляннями. «Що це за професія? Вона нікуди не годиться! Де ти потім працюватимеш? Ти хоч трохи подумай головою!» Я боролася з ними до самого літа. Зрештою мама сказала: «Давай ти спочатку здобудеш нормальну професію, а потім іди куди хочеш!» І я подумала: «Вони старші і мудріші. Нехай буде, як вони говорять. Може воно і справді краще».

Другим варіантом була українська філологія. Але мама і тут обурилася. Мовляв, це теж не професія. І, стиснувши зуби, я обрала той фах, який мені здавався найближчим до філології – видавничо-редакторське відділення.

Після того, як вступила, мене всі запитували: «Чого ти не радієш?» Та я навіть сама тоді не усвідомлювала, чому не було тієї радості, яка мала бути. Тільки тепер розумію, чому. Бо я все робила з почуття обов’язку. Вступила – бо так було ТРЕБА. Вчилася, бо ТРЕБА було вчитися. Практикувалася, тому що ТРЕБА. І здобувала цей фах, бо ТРЕБА було його здобути. Щоправда, на першому курсі в мене ще було прагнення працювати в цій сфері. Спочатку нічого не виходило. Та я вперто намагалася пересилити себе, закохати у свій фах, постійно повторюючи: «Це хороша професія! Це дуже хороша професія!» На початку другого курсу я вирішила, що, оскільки люблю працювати з мовою, то ТРЕБА зосередити увагу на літературному редагуванні. Я думала, що моє майбутнє – бути літературним редактором. І я робила все для цього. Навіть позбавила себе канікул, просидівши ціле літо на практиці у видавництві. Саме тоді відчула, що справді набуваю професійних навичок. І мої справи пішли вгору. Після літньої практики мене запросили на роботу в музичне видавництво. Саме там у мене все було вперше. Перше серйозне редагування, перша робота з автором, перша справжня коректура, перше виведення книжки на плівки, перша верстка… І, як не дивно, моя робота виявилася доволі успішною. Тож, коли на мене звалилися такі професійні успіхи, я ще більше занурилася в редакторство. І так тривало до кінця третього курсу. До того самого дня, коли мені пощастило потрапити на репетицію опери «Ярослав Мудрий» у Національній опері. Моя знайома білетерка дістала для мене перепустку.

Я сиділа в залі й уважно спостерігала за роботою режисера Анатолія Солов’яненка. Я його не дуже шаную, але мені було цікаво подивитися на сам процес створення майбутньої вистави. Я запам’ятовувала все то найдрібніших деталей. Непомітно для себе навіть почала уявляти, як би я поставила ту чи ту картину, як би вирішила конкретну сценічну ситуацію… Уперше в житті я бачила вживу, як працює театральний режисер. І мені було неймовірно цікаво.

Коли вийшла з театру, наче хтось цеглою по голові вдарив… Я раптом відчула, що не живу, а так, просто існую. І вкрай спустошена їду в інститут.

Але, сидячи на парах, почуваюся якось дивно. Цілий світ навколо змінився. Я слухаю викладачів, і не розумію ані слова. Я намагаюся щось вчити – і ледве примушую себе. Наче щось глибоко всередині мене запитує: «Що ти ту робиш?»

Наступного дня просто зранку я вирішую навідатися в театральний університет. Просто подивитися, як воно там.

Коли заходжу крізь розсувні скляні двері, поринаю в нереально творчу атмосферу. Іду коридором, і на кожному кроці бачу студентів які щось репетирують, щось вирішують між собою… Я іду тим коридором, і наче наповнююся тими флюїдами, відчуваю незрозумілу спорідненість із кожною стіною, кожною сходинкою, кожною шибкою… Я бачу обличчя викладачів, портрети Станіславського в аудиторіях, чую звуки фортепіано… Я іду почитати розклад… Я стою — і очі наповнюються сльозами, а серце починає шалено колотитися. Мою долю повернули не в той бік. Бо моє місце – тут!

З того дня я вже ніколи, НІКОЛИ більше не почувалася редактором. Усе, до чого я намагалася себе привчити і в чому себе переконувала протягом трьох років, миттю зникло.

Так, я здобула хорошу професію, із якою нічого не страшно. Я вмію писати, редагувати, перекладати тексти, макетувати, верстати, програмувати сайти, працювати з комп’ютерною графікою, розробляти концепцію видань, фотографувати… Я багато чого вмію. Але… Моя перша наукова робота на видавничу тематику називалася «Музичні видання в Україні». Моя перша курсова робота була про стандартизацію у нотних виданнях. Друга курсова – про розробку та просування веб-сайта артиста. Мої численні реферати стосувалися режисури та архітектоніки театральних видань, використання театральної лексики у ЗМІ… Тема моєї бакалаврської – «Редакційно-видавнича підготовка театральної програми»… Усі ці роки я виношувала свою мрію, мов дитя. І якщо я залишуся видавцем-редактором, то просто поховаю себе заживо!

Не пам’ятаю, коли вперше до мене прийшло усвідомлення, що хочу бути режисером. Зараз мені здається, що я завжди цього хотіла, навіть коли не знала, що це за професія.

Моє перше знайомство з театром відбулося в чотири роки. Це була казка про Білосніжку та гномів у місцевому ТЮГу. Після того походу я довго не могла заспокоїтися. Дорогою з театру постійно переказувала мамі сюжет вистави, захоплено згадувала героїв… Увечері мама ніяк не могла примусити мене спати. Я заснула лише, коли вона пообіцяла, що ми незабаром знову підемо в театр. Тієї ночі мені снилися дива: чари, загадковий ліс, гноми в ковпаках…

Мама обіцянки дотрималася. Ми справді незабаром знову пішли в театр. А потім знову, і знову, і знову… Після Білосніжки був «Горбоконик», потім «Два клени», потім «Снігова королева»... І так до нескінченності.

Треба віддати належне моїй мамі. Їй тоді було нелегко. Вона сама виховувала нас із сестрою. Шалений лінгвіст, вона працювала на двох роботах, ночами сиділа над перекладами, а у вихідні додатково приймала учнів. Але, незважаючи на це, я ніколи не знала, що значить «гальорка» в театрі, чи навіть ложа. Мама не могла допустити, аби наші місця були далеко. Ми завжди сиділи в партері, якомога ближче до сцени. Я спостерігала за акторами, вловлювала кожну деталь, бачила їхні обличчя, запам’ятовувала міміку, жести, роздивлялася костюми… Це було надзвичайно! Тепер я часто запитую себе, якби мама тоді знала, до чого призведуть ті численні візити в театр, чи стала би так активно прищеплювати мені любов до мистецтва?

Одного разу, коли ми прийшли у театр знову на якусь дитячу виставу нам повідомили, що сталася заміна. Натомість буде вистава для дорослих. Мама хотіла їхати додому, але я наполягала. Тож ми лишилися.

Грали історію про піонерів. Кілька хлопців чомусь кохали одну єдину дівчину і сварилися через неї. Дія відбувалася на будівництві, на сцені були розкидані цегла, зламані меблі й чомусь молочні бедони... Я нічого не розуміла. Але не могла відірвати погляду від сцени... То ось він який, справжній театр! Там, де все ніби по-справжньому! Та вистава досі у мене перед очима. Це перше враження неймовірне.

Свою першу постановку я здійснила у вісім років. Моя молодша сестра тоді була у трирічному віці. Я покликала її разом із сусідською дівчинкою і сказала, що ставитимемо виставу до 1 травня. Історію про мишу та малинівку, яку я прочитала у збірці абхазьких казок. Малята здивовано дивилися на мене, і майже нічого не розуміли. Та грати у виставі погодилися. Почалися репетиції. Я чітко розписала графік: щодня приходжу зі школи, роблю уроки, потім репетируємо. А у вихідні репетирували зранку і майже до вечора. Але я так захопилася цією ідеєю, що вже ні про що більше не могла думати. Я працювала зі своїми малими акторками, показувала і розповідала їм, що і як треба робити, як розмовляти, як рухатися… Я думала, з чого і як зробити костюми, декорації, яку взяти музику…

За два тижні до нашої «прем’єри» я почала виписувати квитки, малювати програмки. Ми тоді жили в селі. Я запросила всіх наших сусідів, і не могла дочекатися того заповітного дня.

Не обійшлося без «скандалів». Як же без них? Та ще й перед прем’єрою! Спочатку моя сестра раптом зрозуміла, що грає негативного персонажа і почала плакати: «Я не хо-о-о-о-тю-ю-ю бути пога-а-а-ною-ю-ю-ю!!!!» І як я не вмовляла її, як не переконувала, все було марно. Зрештою довелося втішати її цукерками. Тільки тоді вона погодилася. Потім дівчата двічі серйозно сварилися. І я, зібравши в кулак усю свою дитячу волю, заспокоювала і мирила їх. При цьому постійно повторювала: «Ми маємо працювати! Що ви робите? Вистава на межі зриву!»

А ті години плідної праці над костюмами і декораціями досі в моїй пам'яті, наче то було вчора. Із якою любов'ю я вирізала і склеювала вуха для Миші, робила плащ для Малинівки зі старої маминої сорочки! Як я прикріплювала стару ковдру (фон) до серванту! Як розкладала подушки (камені) на підлозі! Наша вітальня тоді перетворилася спочатку на звалище, а потім поступово на щось незрозуміле, до певного часу таємниче.

На «прем’єру» прийшло кілька сусідських дітей, мої друзі, друзі моїх малих акторок і… Мама. Вистава тривала зо півгодини. Я весь цей час сиділа у шафі, з якої мала вийти лише у кінці, на поклон, як справжній режисер у день прем’єри. Хоча навіть не здогадувалася, чию функцію на той момент виконувала. У день показу мене охопило справжнє хвилювання… Хвилювалася за дівчат: раптом вони забудуть слова, забудуть, що потрібно робити, розгубляться, злякаються публіки… Хвилювалася за публіку: раптом нікому не сподобається, ніхто не зрозуміє, не сприйме… Але нічого подібного не сталося! Дівчата все зробили чудово. Більше того, вільно і природно, так, як і має бути! І коли нарешті я вилізла з шафи і ми втрьох почали кланятися, усі гучно аплодували, дехто навіть кричав: «Молодці!». На обличчях глядачів я бачила вдоволену усмішку. І якесь невідоме досі почуття тепла з’явилося в моїй душі…

Не минуло і тижня, як мені закортіло поставити нову виставу. Уже не пам'ятаю, чому саме, але вподобала історію про крокодила Гену і Чебурашку. Мабуть через те, що знайшла в комірчині старий батьків светр: коричневий і пухнастий, те що треба для Чебурашки. Отже, буквально за день сюжет мультика був адаптований для сценічної постановки.

Крокодила Гену я побачила у своїй подрузі, що мешкала в будинку навпроти. Чебурашкою мала бути моя сестра. А роль Шапокляк я відвела собі, оскільки дуже любила мамин чорний капелюх і свої кумедні квадратні черевики.

Із цією виставою працювати довелося ще плідніше і наполегливіше. Але з акторами було легше. Моя сестра прекрасно вжилася в образ малого пухнастого друга з великими вухами. А подружка, хоч і не одразу сприйняла внутрішній світ самотнього крокодила, але розуміла мене з півслова. Тож у нас усе вийшло.

Щоправда, довелося помучитися з костюмами. Спочатку не могли зробити вуха для Чебурашки, потім не знали, з чого змайструвати морду для крокодила… Зрештою, вуха ми зробили. А з крокодилом нічого іншого не придумали, як пофарбувати обличчя в зелений колір, а до пояса прикріпити довгий хвіст зі скатаної зеленої ковдри. Мама, як не дивно, навіть пожертвувала для нашої благородної справи свою стару косметику. Я була на сьомому небі від щастя: тепер у нас буде справжній грим!

Іще під час роботи над цією виставою в мене зародилася ідея нової. Тепер за власним сценарієм. Точніше за власним задумом – сценарії я тоді не писала, навіть не знала, що це таке. Я просто тримала сюжет у голові і пояснювала, кому і що говорити.

Наш «Крокодил» мав успіх. Нам так само аплодували, нас хвалили… А в кінці я оголосила, що віднині у мене вдома відкривається театр, і що незабаром відбудеться нова вистава. Усі зраділи. Це був чудовий день. От тільки моя подружка ще довго ходила з зеленим обличчям, бо «грим» нічим не змивався. Відтоді, треба думати, вона вкрай зненавиділа мультик про «Крокодила Гену».

Наступною стала вистава «Модниця». Мій дебют у драматургії. Історія про дівчину, яка настільки захоплювалася модою, що не помітила, як втратила саму себе. І протягом усієї вистави вона шукає саму себе. І в кінці знаходить і себе, і свою другу половинку – принца. На цю виставу прийшли не лише глядачі з сусідніх дворів, а й кілька моїх однокласників. Мама теж подивилася. І цього разу не приховувала свого обурення. У цій постановці я, мабуть, використала найбільше її речей: одяг, хустки, взуття, капелюхи… Усе, що знайшла у неї в гардеробі. Потім у нас із нею була серйозна розмова. Ділова. Як режисера з завідувачем костюмерного цеху. Відтоді наші костюмні можливості стали обмеженими.

Ми ставили ще багато вистав. Усі зараз навіть не згадаю. Більшість історій я вигадувала сама, деякі брала з книжок. Але наша вітальня ставала дедалі тіснішою. Хотілося простору, зокрема і для публіки. Адже у вітальні була змога сидіти лише на дивані. А ще хотілося справжньої сцени з завісою, аби можна було міняти декорації, змінювати місце дії… Саме тоді я в іншому ракурсі подивилася на наш сарайчик, який стояв упритул до забору і, відповідно, виходив на вулицю. Він був не дуже високим. А прямо над ним звисала гілка від величезної груші. І я подумала, що було би чудово, якби до цього сарайчика приставити збоку драбину, а на гілку повісити якесь полотно. Тоді дах служитиме сценою, і ціла вулиця зможе приходити дивитися вистави. Але ця мрія так і не здійснилася. Бо в той час, коли я працювала над її здійсненням, мама повідомила, що ми їдемо в Україну. Назавжди…

Моя прощальна постановка відбулася просто на ґанку нашого будинку. Публіка сиділа у дворі. Із такої нагоди мені було дозволено винести стільці. Ми грали виставу «Викрадення принцеси». Про те, як розбійники викрали в королеви щойно народжену доньку. Глядачі дивилися, подекуди аплодуючи, а мама тим часом спаковувала коробки та з нетерпінням чекала, доки ми дограємо. Бо ті речі, що ми взяли для спектаклю, були останніми, які треба було спакувати…

Мені дев'ять років. Нова країна, нова мова, нова школа, нові люди… Усе нове і незвичне. Подекуди цікаве, а подекуди нестерпне. Іноді стає зовсім гірко, хочеться повернутися назад, у те колишнє життя. Так минає місяць, другий, третій… Півроку. Потроху звикаю і до мови, і до людей. І тоді виникає нестримне бажання відродити свою театральну справу. Але як? Із ким?

Спочатку ми удвох із сестрою робимо виставу «Модниця». Ту саму, перший плід моєї драматичної фантазії. Запрошую кількох своїх однокласниць подивитися. Їм наче подобається, але реагують вони якось мляво. І мене це дуже дивує. Навіть там, у селі чудово знали, що таке театр і цікавилися ним. А тут, хоч і провінційне, та все ж таки місто, і нікому нічого нецікаво! Обурююся. Спочатку думаю, що причина в невдалій режисурі (хоча тоді ще і близько не знала такого слова). Тому згодом вигадую нову історію «Ляльки», де знову ми граємо удвох із сестрою.

Це була вистава про долю двох ляльок, дорогу та дешеву, які випадково опинилися на одній полиці в магазині. Для такої постановки змушую і себе, і сестру ретельно відпрацьовувати «іграшкові» рухи, ходити як лялька, розмовляти з певною інтонацією…  Словом, робота кипіла. Та коли ця вистава відбулася, реакція глядачів була такою самою млявою. Я запитувала в них: «Вам не сподобалося?» А у відповідь чула: «Та ти що! Звичайно сподобалося! Так прикольно!» Прикольно… І це все? Оце вся реакція? І я змушена була визнати, що тут відродити свій театр не вдасться.

Іноді до нас приїжджали гості з батьківщини. Мамині друзі, а з ними їхні діти. Тільки тоді я вигадувала якусь нову історію і ми разом із тими дітьми робили виставу для батьків.

Коли мені було 10 років, ми поїхали до Санкт-Петербурга, в гості до моєї тітки. Із нами була мамина шкільна подруга з донькою. Дорогою в потязі я вигадала кумедну історію про кенгуру, і приїхала в Пітер уже з наміром здійснити нову постановку.

Вистава мала відбутися у квартирі моєї тітки. Ми репетирували вечорами, поки наші мами вирушали в оперу, філармонію чи ще кудись, де нам було би нецікаво. Для цієї постановки я спеціально написала кілька коротеньких пісень, які мав співати кожен персонаж. Мелодії взяла просто з голови. Окремо малювала ескізи костюмів. І в силу своєї нахабності потай залізла в шафу до тітки. О, так! Це була моя «наймасштабніша» постановка! Із найгарнішими костюмами, декораціями, гримом, світловими ефектами і навіть зі справжнім антрактом у 15 хвилин! Ми розіграли її у вечір пере від’їздом. Але замість очікуваного визнання був скандал. Добряче влетіло мені за тітчин гардероб! Здається, вперше за всі ті роки мама відверто сказала: «Як мене вже задовбав цей твій театр! Може досить уже?» Я тоді проплакала майже цілу ніч. І ще довго не розмовляла з мамою…

Мої театральні фокуси і справді припинилися на деякий час. Але за рік я раптом відчула, що хочу поставити справжню серйозну виставу, про справжні людські стосунки. Звичайно, зараз звучить смішно, мені тоді було лише 11 років. Та я справді відчула таку потребу. І вирішила, що тепер тримати весь сюжет у голові не годиться. Адже вистава буде серйозною, довгою, там буде багато реплік. Тож потрібно написати сценарій. На той час я вже читала багато драматичних творів, тож приблизно уявляла, як це все створюється. І почала писати… День за днем… У моїй голові народжувалася історія під назвою «Сніжана», про дівчину, яка дуже любила сніг і жила в сім’ї, де ненавиділи зиму. Раптом до них приїжджає друг її батька, який теж ненавидить зиму, і вона в нього закохується. Але вони весь час сваряться через сніг. У кінці він, здається, мав заручитися з її подругою, а вона мала піти з дому. Але я так і не дописала. Хоча стільки всього планувала зробити, стількох людей задіяти… Хотіла запросити грати моїх однокласників, адже там мало бути багато акторів. А на головну роль планувала взяти свою найкращу шкільну подругу Ніну. Вона ідеально підходила! І я вже бачила, як усе це виглядатиме, хто кого гратиме, як працюватиму з ними… Та за якийсь місяць мої надії рухнули. Ніна загинула. Після її похорону я припинила писати. А зошит зі сценарієм викинула. Було боляче перечитувати ті рядки.

Наступного року з Санкт-Петербурга приїжджають моя тітка і братик. І я вирішую зробити ще одну театральну спробу. З-під мого пера виходять дві історії: «Електронне курча» (про вплив електронних іграшок на людей) та «Зелений привид» (про крадія коштовностей, який перевдягався в зеленого привида). Мої сестра та брат погоджуються, і ми починаємо репетирувати. Мене настільки захоплює цей процес, що я навіть не помічаю, як перетворюю нашу квартиру на справжній театр: встановлюю саморобну звуко- та світлоапаратуру, виділяю окремі місця для складання костюмів, реквізиту, гриму, ретельно обмірковую кожну деталь. Репетируємо по кілька годин на день. Вирішуємо показувати з антрактом між двома виставами. Мій брат, художник-початківець, сам малював програмки. А я, окрім дійових осіб та виконавців, дописувала туди, як і належить у справжніх театрах, подяку спонсорові. Ним я вважала одного доброго друга нашої сім’ї, який торгував посудом. Він дарував нам багато посуду: сервізів, таць, ваз для квітів… А у виставі я використовувала чайний сервіз і одну велику вазу. Тож нашого знайомого з усією впевненістю можна було назвати спонсором постановки. Ми навіть виписали йому окреме запрошення. І він сидів на окремому кріслі.

У той день я сама спекла цілу гору пряників і зробила з кухні театральний буфет. Квитки цього разу були платними. І програмки також. Лише для спонсора все було безкоштовно. Я тоді особисто його зустріла і провела на місце. Він був такий гордий!

Я почувалася наче на справжній прем'єрі, у справжньому театрі. Моя тітка фотографувала обидві вистави. Уперше хтось фотографував мої постановки! Я була щасливою навіть з того, що тепер залишиться бодай якась згадка про все це.

Під час останньої сцени велика ваза на підлозі раптом перевернулася і розбилася. Я вже передчувала мамине обурення, але тітка її утримала і нам дали дограти до кінця. Зараз я думаю, мама ніколи не сприймала серйозно мої театральні витівки. Їй весь час було смішно. Навіть ті останні дві вистави, яким я намагалася надати якомога більше сенсу, вона аж ніяк не сприйняла. Її це лише дратувало. Хоча інші дивилися з цікавістю.

Коли моя остання прем'єра завершилася, тітка підійшла до мене і спитала: «Риточко, то ти хочеш бути режисером? Да?» Я замислилася… Здається, ніколи до того моменту серйозно не думала, ким хочу бути, коли виросту. Я перепитала: «Ким?» - «Режисером!» Я стояла мовчки зо кілька секунд, опустивши очі. А потім підвела голову і спитала: «Режисером? А хто це такий, режисер?»

Нарешті повертаюся до свого блогу. Багато чого сталося за цей час. По-перше, я захистилася і отримала диплом бакалавра. Я - видавець-редактор. А по-друге... Я ВСТУПИЛА В ІНШИЙ УНІВЕР НА ІНШУ СПЕЦІАЛЬНІСТЬ, ПРО ЯКУ МРІЯЛА З ДИТИНСТВА!!!!!! Але про це трохи пізніше. Розповім усе по порядку. Це літо видалося дуже насиченим і важким.

Я – бакалавр.

Почуваюся так, ніби вистрибнула з вікна темного занедбаного будинку. За якусь мить… Раз – і все. Вільна. Спочатку було гірко і тяжко… І не можу зрозуміти, чому. Але тепер згадую все те, мов страшний сон. Я вільна! Я більше не студентка того… як його… Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відділення видавничої справи та редагування, спеціалізації книжкові, періодичні та електронні видання… Хух! Як давно я мріяла це сказати! Господи, дякую, що дав мені дожити до цього заповітного дня!

Спочатку думала записати всі враження і думки в одному пості, але їх виявилося забагато. Тому, як буде бажання почитати про мої незграбні кроки до диплому, дивіться кілька постів нижче...

23 червня я зібрала до купи всі дитячі книжки, з якими працювала під час написання бакалаврської й перев’язала їх рештками помаранчевого шнурка від своєї тактильної програмки. Потім пішла до квіткарки й замовила букет із 13 рожевих троянд. Цього дня я збиралася прощатися з найсуворішим і найвимогливішим, але попри все найкращим науковим керівником — Тетяною Степанівною Крайніковою.

Усе так швидко минуло… Наче ще вчора був вересень. І я, зібравши в папку всі потрібні матеріали, бігла до неї домовлятися за бакалаврську. Наче ще вчора вона писала в моєму блокноті приблизний план роботи, надсилала мені потрібні матеріали, давала початкові поради…

Ніби всього кілька годин тому я сиділа поруч із нею на кафедрі й ділилася своїми маразматичними видавничими ідеями. Вона завжди уважно слухала. І я дивувалася: звідки в неї стільки терпіння?

Наче 5 хвилин тому, у відповідь на мої стомлені репліки вона говорила: «Котику, треба взяти себе в руки! Пийте каву — і за роботу!» І я пила каву. І продовжувала працювати…

І ось усе скінчилося.

Іду в інститут із букетом рожевих троянд – для неї, і пакетом дитячих книжок — для її малого. Не знаю, чи подобається їй число 13. Але то моє щасливе число. Я завжди дарую 13 квітів людям, які мені небайдужі. Не знаю, чи подобаються її малому такі книжки. Але я обирала найкращі, бо він у неї дуже розумний, хоч іще нічого не говорить.

Вона незабаром забуде про мене. У неї будуть інші бакалаври. Писатимуть роботи про випуск обгорток для цукерок, друк бананових наклейок, книжки-фоліанти… Одним словом, знайдуться ще такі самі божевільні як я. Так, вона дуже швидко забуде про мене.

Та мені пощастило бути її студенткою. І що би я не робила далі, які б у мене не були викладачі в майбутньому, Її я запам’ятаю на все життя…

Бакалаврську писала про театральні програмки. Розробила концепцію програмки для кожного виду театру. Вийшло шість повноцінних видань. Щоправда, коли тільки починала, не думала, що все буде саме так. Програмка для оперного театру — книжечка на 100 сторінок (із перекладним лібрето, додатковою інформацією про оперу і композитора, гарними кольоровими фотографіями). Для драматичного театру — невеличкий кольоровий буклет із фотографіями і ключовими цитатами. Програмка для ТЮГу – у формі книжки-гармошки. Для дитячого музичного театру — кольорова книжечка на металевій пружині. Для театру оперети — мініатюрна брошура з обкладинкою у вигляді маски. А програмка лялькового театру — книжка на тактильне сприйняття (на дотик): зі шматками тканини, ляльками на шнурочках, справжніми рослинами і бубликами.

Звучить начебто непогано. Але проблема втому, що це все аж до самого дня захисту було лише в моїй голові. В реальності - чорно-білі макетики, склеєні нашвидкоруч чортзна-як.

До захисту сім днів. Я сказала собі: "Спокійно, Марго! Ми і не з таким поралися!" Сім днів... Шість видань... Це все не було би так страшно і сумно, якби до цього часу я два тижні поспіль не бігала в інcтитут між роботою в газеті та улюбленим музичним видавництвом складати клятий іспит із соціології і якби... Напередодні мені не потелефонувала директорка мого видавництва і не віддала карколомний рукопис, про редагування якого я вже давно мріяла. Я не знала, сміятися, чи плакати. Уперше в житті мені дають готувати справді серйозне видання і працювати з відомим автором, а в мене повний стіл поліграфічного мотлоху і захист за сім днів.

Усе ретельно зваживши, я вирішила, що нехай краще страждає мій диплом, ніж відомий піаніст і композитор Анатолій Мірошник. Він і так настраждався за часів війни. Тож, розчинивши в окропі десять ложок кави, я взялася за книжку.

Так минуло три дні... І три ночі...

І ще день... І ніч...

А потім іще...

Поки 18 червня рівно о четвертій ранку я не дійшла до фінішу і не надіслала вельмишановному піаністові відредаговане разом із моїми зауваженнями та пропозиціями.

До захисту — два дні. Глибоко зітхаю: добре, що хоч не один день!

На першій роботі, у редакції газети, нахабно кладу голову на стіл і засинаю. До біса номер. До біса все. Прокидаюся вже на кінець своєї зміни і хапаюся за голову. Ніхто не розбудив. Ніхто не обурився. Тільки моя напарниця Оля підійшла і турботливо погладила мене по голові: "Не хвилюйся, Марго! Усе гаразд! Ніхто не помітив!» Господи! Не знаю, за які заслуги ти нагородив мене такими чудовими напарницями!

Мов очманіла біжу на поліграфію роздруковувати кольорову верстку. Увечері, нарешті, беруся за шість своїх видань. Тільки тепер, здається, розумію, як скучила за ними. Усі книжечки — буквально виколисані мною.

"Спокійно, Марго! Ти впораєшся!"

Цієї ночі першим був буклетик драматичної вистави. Потім — програмка для дитячої опери (кольорова, на пружинці). Коли починала її робити ще навесні, навіть не думала, що вийде так гарно. І малюнки, і тексти... Усе так чудово гармоніювало, що я аж сама собою запишалася (чи не вперше за стільки років).

Решта ночі пішла на друкування, вирізання та склеювання 100 сторінок програмки оперного театру (ну чого я зробила її такою великою????!!!!).

А зранку мені потелефонували добрі люди з інституту і повідомили, що якщо до кінця дня моя робота не лежатиме на столі кафедри, то, висловлюючись простою мовою, мені повний гаплик.

На що я себе перетворила? І це я? Відповідальна, серйозна, сумлінна студентка? Що зі мною відбувається? Чому?

Тяжко зітхнувши, зібравшись із силами, вирішую таки зателефонувати своєму науковому керівникові, Тетяні Степанівні Крайніковій. Цілий рік я телефонувала їй, коли не знала, що робити. І вона завжди знаходила вихід так легко і швидко, що мої вії прилипали до брів. Може і тепер, коли вже майже кінець, вона, не сердячись і не дорікаючи, скаже мені щось... щось... Господи! Що вона може мені сказати? Вона ж упевнена, що моя робота вже давно цілує стіл Тимошика! І я так сподівалася, що вона ні про що не здогадається... Бо таких викладачів — один на мільйон! Вона унікальна! Вона... Неперевершена! І розсердити її — все одно, що підірвати Сіднейську оперу!

Але тим не менш... Довелося телефонувати.

Вислухавши мої слізливі байки про затримку з поліграфією (бо не могла ж я сказати їй, що весь цей час узагалі займалася не тим, чим треба було), Тетяна Степанівна, звичайно сердито, почала мене навчати, що і як говорити на кафедрі. Я миттю вилетіла з кімнати і помчала до таксофону.

Спочатку вислухала 20-хвилинну тираду від Тимошика про те, яка я погана і безвідповідальна студентка, ганьба для сучасної видавничої справи. Що ж, він має рацію. Навіть коли говорить спересердя. Але я таки знайшла в собі сили вимовити: "У мене шість видань! Шість! Не одне!" І мені дозволили покласти на кафедру лише теорію.

О дев'ятій вечора з-під моїх рук вийшла кольорова книжка-гармошка до вистави "Полліанна" Театру юного глядача на Липках. Нею я теж не могла намилуватися. Чи це справді зробила я? Сама? Своїми руками-милицями?

Із програмкою театру оперети довелося помучитися. Посеред ночі  закінчився клей. Стиснувши зуби вишкрібала рештки спочатку шматками картону, потім... виделкою. Тому видання вийшло облапаним, брудним і покоцаним. Навіть його простий чорно-білий макет здавався мені кращим. Але що робити? Вороття немає.

Коли, нарешті, дійшла до створення тактильної книжки з ляльками, хотілося кричати і трощити все навколо. І тут підключилася моя сусідка Наталка: "Ритусю, може допомогти тобі? Ти вже зовсім ніяка!" Я благаючим тоном промовила: "Будь ласка! Зший мені ляльку Телесика! Будь-як! Я більше не можу!!!!!" Ми разом вигребли купу клаптиків, які я спеціально збирала для цього діла. Наталка взяла ті, що їй були потрібні і почала шити. Телесик вийшов кумедним, у червоній піжамі. Та байдуже. Головне — вийшов.

Решта ночі минула під гуркіт принтера, розрізання паперу, склеювання, скріплення, безперервного вичавлювання клею і відмотування скотчу.

О сьомій ранку вся підлога була встелена поліграфічними відходами, ліжко та стіл — вкриті витратними матеріалами, а холодильник залитий клеєм. Саме на ньому я в істериці вичавлювала той клятий ПВА, бо на столі не було місця.

Захист о десятій, значить вийти потрібно о дев'ятій, тож я могла поспати принаймні годинку. Прямо в одязі впала на ліжко і заснула, перед тим закутавшись у різнокольоровий папір та підклавши під голову степлер.

Коли о восьмій почула будильник, довго не могла збагнути, що відбувається. Спочатку навіть не впізнала кімнату. Але в очі кинулася товста тактильна книжка, перев'язана яскравим помаранчевим шнурком. То мені нічого не наснилося! Захист і справді сьогодні!

Я в напівсомнамбульному стані. Геть забула, про що моя робота. Не знала, що говоритиму. І взагалі нічого вже не знала. А половина моїх видань, як я не старалася, все одно вийшли кепськими: багато клею, криво обрізані, пожмакані... Де? Де моє бажання реабілітуватися?!

Випила кави. Але після неї чомусь стало ще гірше. Ледь не знудило. До мене дійшло, що вже майже два дні нічого не їлакрім жуйки. Моя сусідка Наталка намагалася нагодувати мене, але я не могла навіть дивитися на їжу.

В інститут нас із подругою Марисею повіз її батько на машині. Дорогою я постійно думала про свої видання. Через ті плями від клею, погано обрізані сторінки і т.д. мене раптом почало тіпати. І я навіть не підготувала тексту свого виступу, і навіть не уявляла, що говоритиму, бо забула все на світі. Тож коли ми доїхали, я вже билася в конвульсіях і мріяла застрелитися.

За 10 хвилин до початку захисту мої нерви здали. Було настільки зле, що не відчувала підлоги під собою. А за 5 хвилин узагалі сталося дещо феноменальне. Я знепритомніла. На очах у всієї групи. Гепнулася прямо на руки свого одногрупника Жені Черниша. Щоправда, розлючена Тетяна Степанівна швидко привела мене до тями, менторськи натякнувши, що я не дуже схожа на Мольєрівську героїню.

Коли мене викликали до кафедри, я встигла трохи заспокоїтися. Але так і не вирішила, що говоритиму. Заїкалася, бекала і мекала. Тож, доповідь не вийшла. Якби не гіперпозитивний відгук моєї гіперавторитетної пані Тетяни, не знаю, що було би. Вона на всю аудиторію назвала мене «ходячим креативом» і так розхвалила, що я навіть засумнівалася, чи вона справді має на увазі мене. Своїм «відмінно» я відсотків на 70 маю завдячувати саме їй.

Після того жаху я пішла на роботу. Там не витримала — знову заснула. Мене розбудили і відправили додому.

Лише повернувшись у гуртожиток і відчинивши двері своєї кімнати я збагнула, що відбулося. Захистилася! Кінець…

Усе навколо ще нагадувало мої нічні пригоди: і підлога, і стіл, і холодильник, і ліжко… Шматки паперу, сліди від клею, шнурки, стрічки, скоби, клаптики, скотч… І раптом мій погляд зупинився на чорно-білих макетиках моїх видань. Я кинула сумку, зняла свої дурнуваті окуляри й опустилася на коліна. Притуливши до серця копії своїх програмок, раптом відчула, що плачу. Їх забрали у мене… Отак швидко… Я навіть не встигла їх сфотографувати. І я плакала… Голосила так, наче тримала в руках пінетки своїх померлих дітей. Я так чекала на цей день! І думала, що радітиму. Але натомість було так гірко, як ніколи в житті. Чому?

Трохи пізніше я впала на ліжко, розгорнувши книжку Миколи Степановича. І читала її так, як досі не читала навіть Ліну Костенко. І сльози розміром із персики повільно котилися з очей. Так і заснула…

Державний іспит був у п’ятницю 13-го, мій щасливий день. Ішла на нього, сповнена безмежної любові до всього, що пов’язано з нашим фахом, цілком упевнена і щаслива. І білет витягла чудовий. Проте, щойно сіла навпроти нашого завідувача кафедри, глибоко шанованого мною професора Миколи Степановича Тимошика, всі думки в голові переплуталися. Уперше за чотири роки навчання він дивився мені прямо у вічі своїм гіперпрофесійним видавничо-редакторським поглядом. І я, маленька редакторка з дворічним стажем, раптом відчула, як перетворююся на жабеня, а замість чіткої членороздільної відповіді виходить якесь жалюгідне квакання.

Коли я щось проквакала про складові собівартості видання, добрий Микола Степанович, очевидно, вирішив трохи допомогти мені: «Пані Маргарито, скажіть, скільки відсотків від загальної собівартості видання ви би виділили на рекламу?» Йому навіть на думку не могло спасти, що я не відповім на таке. Тому, коли я від несподіванки опустила свою нижню щелепу і знову почала квакати, його нижня щелепа опустилася ще нижче від моєї і ледь не торкнулася екзаменаційного столу. Тоді підключився голова держкомісії. Він попросив мене назвати правовий документ, який регулює гонорарну політику в Україні. І якби на той момент у мене був вибір: залишитися в аудиторії чи опинитися в пустелі з мільйоном чорних тарантулів, я обрала би друге. Ніяк, ну зовсім ніяк не могла згадати постанову Кабміну «Про затвердження мінімальних ставок за використання об’єктів авторського права та суміжних прав». Микола Степанович не стримався: «Ви ж нещодавно авторське право склали! І, наскільки я пам’ятаю, на «відмінно!» — «Так… ква-ква-ква…» Я не могла збагнути, що зі мною відбувається. Чого це раптом я забула такі елементарні речі????!!!!

Коли я ледве доквакала відповіді на два інших питання, на обличчі нашого рідного професора вже вимальовувався вираз такого нестерпного розчарування, що серце моє здригнулося. Він дивився на мене, і було видно, що думав: «Господи, що б у неї такого спитати, аби вона відповіла?!» Я очима почала його благати: «Редагування! Спитайте мене стосовно редакторської практики! Я відповім! Чесне слово відповім!» Феноменально, та мої думки він прочитав. І почав запитувати про роботу з авторами, специфіку редагування різних видів текстів… Я відповідала. Але ті запитання були настільки простими, що мені стало зовсім соромно. Уперше за чотири роки я відчула, що викладач мене «витягує». Та ще й як «витягує»! І хоча виконане мною практичне завдання (редагування тексту) йому сподобалося, я вийшла з аудиторії геть ніяка. І не стільки мене хвилювала оцінка, скільки той сумний розчарований погляд. Тож, коли почула своє «відмінно», сама себе зненавиділа. Господи! Яке жахливе почуття! Гірше за нього, мабуть, лише чорні тарантули…

Через що люди спізнюються на потяг? Не розраховують час, занадто довго сплять, занадто повільно рухаються, потрапляють у пробки... Причин може бути безліч. А от через що не потрапляють на поїзд пунктуальні люди? Адже й таке буває. Принаймні, я сьогодні в цьому переконалася. Бо спізнилася на потяг уперше в житті...

Із мамою не бачилася вже півроку. Та й коли приїжджала додому востаннє, побула лише два дні. І от нарешті подарунок - майже тиждень вихідних. Як же я раділа!

Напередодні спеціально відпросилася раніше з роботи, аби встигнути на вечірній швидкісний експрес, яким їхати лише 3,5 години. І за два тижні до від'їзду таки вибила собі квиток , вистоявши дві години в черзі. А ще майже весь залишок зарплати витратила на подарунки. Бо сім'я для мене - святе, незважаючи ні на що.

І ось цей довгоочікуваний день! Повертаюся з роботи за 2 години до відправлення. До вокзалу їхати щонайбільше хвилин 20. Тож усе мало би бути добре. Але тут мені телефонує моя сусідка по кімнаті і просить її дочекатися, бо в неї немає ключа. Наш вахтер дядя Боря був, м'яко кажучи, не зовсім у формі, щоб залишати йому ключі. Довелося чекати. До того ж, моя сусідка сьогодні іменинниця, і відсутність ключа зіпсувала би їй свято. Вона запевняла, що от-от буде. І я терпляче сиділа в гуртожитку.

Коли вона нарешті з'явилася на порозі, мені залишалася 1 година до відправлення. І в цю мить я дуже сильно шкодувала: а) про те, що борюся за чистоту рідної мови і не вмію матюкатися; б) про те, що не можу літати і не практикую телепортацію.

Після Великодня в нашому районі з транспортом доволі складно. Маршрутки ходять раз на 40 хвилин, а тролейбуси - взагалі рідкість. Хотіла піти своїм ходом, але валіза виявилася для цього занадто великою. Пішки було би ще довше. А оскільки майже всі кошти витратила на подарунки, то взяти машину теж не могла.

Поки стояла на зупинці, разів сто прочитала "Отче наш". Бо надто важко дістався мені цей квиток, опівночі взятий, кривавими сльозами омитий... Коли транспорт нарешті приповз, до відправлення залишалося 20 хвилин. Я вже буквально билася в конвульсіях. Самі знаєете, яка на свята ситуація з квитками в усі напрямки. А я не бачилася з мамою півроку... І півроку чекала на цей день!

Я - пунктуальна людина. І завжди розраховую свій час. Якщо запізнюся бодай на 5 хвилин - це для мене вже катастрофа. Тож уявіть мій стан, поки я їхала в маршрутці, лютуючи на кожен світлофор!

Запізнилася рівно на 5 хвилин. Поганий злий потяг не схотів почекати зайвих 5 хвилин і поїхав без мене! А ще раптом виявила, що, пулею вилетівши з кімнати, залишила там пакет з усіма подарунками. Сіра речовина в моєму мозку закипіла так, що вже почала випаровуватися. Я була зла. Обурена і пригнічена.

Коли прибігла до віконця каси просити квиток на найближчий потяг, навіть не помітила, що кричу не своїм голосом. Касирка аж підскочила: "Дівчино, чого ви так кричите? Заспокойтеся! Є квиток! Останній залишився! Давайте свій студентський!" У мене руки в гаманець не потрапляли від дрижаків. Грошей вистачило, але вони були фактично останніми. Залишився лише якийсь дріб'язок.

За годину я сиділа в якомусь лівому донецькому потязі, слухаючи обурення провідниці з приводу того, що я одна єдина у вагоні маю виходити пізно вночі, а в неї радикуліт, ревматизм і все таке, а через мене одну їй доведеться зайвий раз підніматися. І заради чого! Потяг стоїть на моїй станції півтори хвилини!

Отже, блудна донька приїхала додому опівночі замість дев'ятої вечора. Обсварена донецькими провідниками. Без подарунків. Без грошей. Змокла під дощем як цуцик.

Як добре, що в мене така чудова мама! Якій байдуже, з чим, як і коли я приїду, аби приїхала жива і здорова. Зараз сиділи на кухні, пили шампанське і сміялися з моєї пригоди.

Я вдома, як і хотіла. Але наступного разу, як збиратимуся на потяг, особисто простежу, щоби в обох моїх сусідок були з собою ключі!

Днями на одному блозі прочитала запис про НЕкохання. Тобто, як важко сказати людині, що ти її НЕ кохаєш. І чомусь закортіло написати про своє минуле НЕкохання.
Напевно, у багатьох була подібна ситуація. У мене вона теж була. І я запам'ятала її на все життя. Ніби жорстокий, але дуже корисний урок.
Почалося все з того, що влітку 2006 року я пересолила огірковий салат. Це буває доволі рідко, тому моя молодша сестра нестерпно глузувала з мене, мовляв, закохалася, і нам не розповідаєш. Заколахася? Ні... Неможливо... У кого? У нього? Невже?
Він був програмістом. Точніше, він і зараз програміст. Але незвичайний - у нього в грудях справжнє серце замість вінчестера. Цей неймовірний факт мене вабив.
Він був щирим. У всьому що робив і говорив. А це для мене дуже важливо. Щирість... Він був чесним і порядним. Турботливим. Завжди був готовий прийти на допомогу. Співав, грав на гітарі й писав пісні. Слухав "Queen", Елвіса Преслі і Френка Синатру. НЕ палив (!!!!!) НЕ вживав нецензурної лексики (!!!!!)
Словом, у ньому було все, чого мені на той момент не вистачало. Можливо це і спричинило так званий «ефект закоханості», спалах емоцій…
Сама не знаю, як таке могло статися. Чи я не знала його? Навпаки, ми були знайомі вже понад рік. І десь у глибині, в найдальшому куточку серця щось підказувало мені: це не твоє! Але не послухалася. Тож, коли він запросив мене на перше побачення, стрибала від щастя.
Усе було наче уві сні. Він повів мене на Труханів острів. Ми сиділи на березі річки, доки не стемніло. Розмовляли про все на світі. Він грав мені на гітарі. А потім повів на башту. Знаєте ту башту на Трухановому? Звідти видно цілий Київ. А ввечері, коли місто в огнях, там особливо гарно. На тій башті він щиро мені сказав: «Я хочу бути з тобою! Ти мені потрібна!»
Уперше за стільки років я відчула, що мені стало легше жити. Раптом усі мої проблеми і турботи перетворилися на наші спільні. Такого ще ніколи не було! Я припинила почуватися грубим чоловікоподібним створінням, а відчула себе звичайною жінкою. Жінкою, якій страшно самій повертатися додому пізно ввечері, якій важко нести з крамниці великі сумки, і якій неодмінно треба подати руку на сходах… Я ніколи не була такою жінкою. А з ним – стала. Багато хто намагався зробити мене такою. І нікому не дозволяла. А йому – чомусь дозволила. Бо з ним усе було так легко і просто… Бо він усе це робив щиро… Він піклувався про мене. Крім того, у нас була ціла купа спільних інтересів. Ми робили разом буквально все і допомагали одне одному в усьому. Мені тоді здавалося, що ось вони, справжні, повноцінні стосунки. Усі навколо говорили: «Яка чудова пара! Яка в них гармонія!»
Одного дня ми гуляли містом. Почався дощ, довелося перечекати у кав’ярні. І поки ми пили чай із м’ятою, я подивилася йому у вічі і, не знаю, під дією якого гормону, промовила: «Я тебе кохаю!» Він спочатку завмер і так загадково поглянув на мене… А потім обняв мене і відповів: «Я теж тебе кохаю! Так хотів тобі це сказати, але боявся!» Ось так я зробила першу помилку.
За кілька днів він повів мене знайомити з батьками. Вони зустріли нас на порозі, такі усміхнені, привітні… Його мама стільки всього наготувала! Я в той день була застуджена. Мені миттю заварили чай із мелісою. Я зомліла від такої турботи.
Про що розмовляли, вже не пам’ятаю. Але потім, коли він проводжав мене в гуртожиток, то радів. Сказав, що його мамі я дуже сподобалася. І мені від цього стало так тепло на душі, так добре…
Відтоді бувати в них у вихідні стало традицією. Я не помітила, як увійшла в цю родину. Не помітила, як ті абсолютно чужі люди полюбили мене… І так я зробила свою другу помилку.
Зараз, аналізуючи цю ситуацію, дивуюся сама собі. Але тоді все було наче в тумані. Втратила глузд. Зачарована, замріяна… Загубилася. То була не я – астральна проекція мене. Бо справжня я – не така. Ніколи такою не була. І ніколи не буду.
Усе йшло чудово. До одного фатального дня.
Якось я відчула, що захворію, але в інститут усе одно пішла. На останній парі піднялася температура. Він приїхав, забрав мене, повіз назад у гуртожиток, дорогою накупивши ліків і фруктів. Я слухняно все це прийняла і відправила його. Сподівалася, що хвороба скоро минеться.
Надвечір температура сягала 39, і я вже нічого не тямила. Але лікаря викликати не дозволила ані йому, ані своїм сусідкам. Бо я сильна. І так видужаю. Наковталася антибіотиків і насилу заснула.
Найстрашніше сталося наступного ранку, коли залишилася сама в кімнаті. Температура ще трималася. Але я сказала собі: нічого, я сильна! Піднялася з ліжка і вийшла, щоб поставити чайник. Далі нічого не пам’ятаю, крім того, що отямилася, лежачі на підлозі в коридорі, обличчям у калюжі крові. За кілька секунд зрозуміла, що то моя кров. Поруч нікого не було. Як доповзла до ліжка, теж не пам’ятаю. За кілька хвилин повернулася моя сусідка Наталка. Мабуть, видовище було жахливе, бо вона одразу закричала. Усе ліжко було в крові, і підлога, і навіть двері у кривавих відбитках. Але я нічого не могла їй пояснити. Вона сіла біля мене і почала так безпорадно голосити: «Риточко, прости, будь ласка! Я у школі на самі п’ятірки вчилася, але я не знаю, що робити! Прости!» Я ледь не збожеволіла від такої дурості. Вказала їй на телефон і ледве змогла попросити, аби зателефонувала тому, хто знатиме, що робити.
Він миттю примчав, викликав «швидку», поїхав зі мною до лікарні. Я так сильно вдарилася, що не могла згадати ані своєї адреси, ані району, де живу. Навіть не пам’ятала, скільки мені років. Він сам відповідав на всі запитання. Я лише дивувалася: як він може стільки знати про мене?
Коли мене нарешті оглянули і наклали шви на розтрощене підборіддя, підійшла одна медсестра: «Який у вас чоловік чудовий! Так про вас піклується! Це така рідкість!» Мене наче струмом ударило. Я здригнулася: «Він мені не чоловік!» А вона відказала: «Ну майбутній чоловік! Яка різниця?»
Цілий тиждень, поки я лежала з температурою, зашитою нижньою щелепою та гулями по всій голові, він сидів біля мене. Годував, лікував, розважав… Усі дівчата захоплено говорили: «Як він тебе любить! Як тобі пощастило!» А я все дивилася на нього, і в голові крутилося лише одне слово: чоловік, чоловік, чоловік… Хто? Він? Він – майбутній чоловік? І мені ставало дедалі ніяково думати про таке. Тільки тепер потроху я почала усвідомлювати, що накоїла.
Згодом, коли я вже одужала, мені зняли шви й гулі на голові загоїлися, ми знову вирішили погуляти містом. Ті хвилини досі у мене в пам’яті. Він чекав на мене біля метра. Коли побачив, пішов назустріч. А я зупинилася. І наче обухом по голові. Зненацька я помітила, яка в нього жахлива незграбна хода… І потворна постава… І дурнувата усмішка… Ні! Ні! Не може бути! Такого не може бути! Я ж кохаю його… Кохаю…
За кілька днів стався ще один інцидент.
Я поділилася з ним своїми планами на майбутнє. Сказала, що можу виграти грант на стажування в Італії. Думала, порадіє за мене, а він обурився: «Ти поїдеш від мене? Отак просто кинеш мене і поїдеш?» Я намагалася йому пояснити, що то лише на кілька місяців, що все буде гаразд. Але він не міг зрозуміти, навіщо їхати кудись далеко на кілька місяців, коли вчитися можна і тут. «Давай просто з’їздимо в Італію, коли тобі так хочеться там побувати!» - «Я не хочу просто туди їхати! Зрозумій, я спеціально вивчаю їхню мову, і культуру, і все на світі! Я хочу там повчитися, здобути нові знання!» - «Навіщо?» - «Невже тобі ніколи не хотілося кудись поїхати і дізнатися щось нове?!» - «Ні. Я взагалі ніколи не виїжджав за межі Києва!» Це мене приголомшило. Як? Як можна ціле життя не виїжджати за межі свого міста? Не збагачувати і не розширювати свій світогляд? Як????!!!! Він не розумів мене. Уперше за стільки місяців. І навіть не намагався зрозуміти. Тоді я провела паралель. Він займався оперним співом і думав готуватися в консерваторію. Я спитала: «А якщо ти будеш оперним співаком і поїдеш на гастролі на кілька місяців?» - «Тоді я візьму тебе з собою!» Я була в шоці. «Ну а як я не зможу з тобою поїхати? Ти про це подумав?» Він замислився: «Гаразд. Тоді я не буду оперним співаком. До біса консерваторію» - «Ти серйозно???» - «Так. Я буду з тобою. Завжди!»
Грант я не отримала. Але після тієї розмови мене раптом стало дратувати, що він постійно зустрічає мене після пар і проводжає в гуртожиток. І постійно хвилюється за мене. Скрізь, що би я не робила. І виконує все, про що би я не попросила.
Дедалі більше дратувало в ньому те, що раніше я сприймала, як принади. Таке відчуття, ніби несправжня я нарешті відходить, і до мене повертається моє «Его», яке спало протягом тих останніх місяців.
Майбутній чоловік… Що це означає? Що я вийду за нього заміж? Народжу від нього дітей і вони будуть схожі на нього? Ні! Ні! Я не хочу, щоб моя дитина успадкувала його риси! І… І взагалі не хочу від нього дітей! І не хочу за нього заміж! Який із нього чоловік?
Так я, нарешті, зізналася собі, що не кохаю. Хоча потім іще довго гнала від себе ті думки. Бо все було так чудово! Так чудово! Ніколи ще в мене не було таких стосунків! І… Де я ще знайду чоловіка, який не палить і не вживає нецензурної лексики? І який буде таким самим щирим і добрим? Це справді рідкість…
Але найбільше мене мучило, що все зайшло занадто далеко. Якби тоді я не сказала йому, що кохаю, зараз було би легше. Та за свої слова треба відповідати. Виходить, я збрехала йому? Дала надію? А тепер, коли він не може без мене жити, я покину його?
А ще хвилювалася за його маму. Бо вона в нього чудова. І вона так раділа нашим стосункам! Було видно, що вже приймає мене як невістку. Я стала фактично членом їхньої сім’ї. Господи, що я накоїла! Як так могло статися?
Я намагалася повернути ті почуття. Ходила місцями наших перших побачень, згадувала наше знайомство… Нічого. Нічого не допомагало. Я не кохала.
Ближче до зими його найкращий друг одружувався. Нас запросили на весілля. Біля РАГСу знімали на відеокамеру, і щасливий наречений крикнув: «Зніміть їх! Вони – наступні!» У мене всередині все переверталося.
Коли ми поверталися зі свята, чомусь заговорили про весілля. Спочатку жартома. А потім він сказав: «Я хочу, щоб ти була моєю дружиною!» У мене серце зупинилося. «Точніше… Ні, не лякайся. Я не кажу - зараз. Але… згодом… Ми ж одружимося?» Я мовчала зо п’ять хвилин. Він злякався, думав, що мені зле. Мені справді було трохи зле. Від самої себе. І я попросила провести мене в гуртожиток.
Дорогою чомусь згадала вірш Блока «Сердитый взор бесцветных глаз» із циклу «Кармен». Поки ми йшли, я прочитала ті рядки напам’ять. Він спитав: «Хто це написав?» - «Блок» - «Да? Гарно… Виходить, у нього є гарні вірші… А я завжди думав, що Блок писав лише про революцію…» - «У нього є про революцію… Але загалом це поет Срібної доби!» - «Да? А, тобто, Пушкін – це так само Срібна доба?» Я не витримала і зірвалася. Так мене обурило це незнання! Я крикнула: «Ти що?! Пушкін – це Золота доба! З-о-л-о-т-а!!!!!! Він жив у ХІХ столітті, а Блок – у ХХ!!!!!» Потім я завмерла. До мене дійшло, що вперше накричала на нього! Уперше! І через що? Через Блока і Пушкіна!
У вихідні я не прийшла до нього. Цілими днями ходила по кімнаті, думала… Потім сіла й почала аналізувати все, що з нами відбувається.
Я не кохаю тебе. Ні! Лишенько, як же тобі це сказати? Що тепер буде?
Я не кохаю тебе… Мене дратує твоя хода, твоя постава, твоя манера розмовляти… Дратує твоя усмішка, твій погляд… Дратує, що ти ходиш в оперу у старих светрах і м'ятих брюках і навіть не помічаєш цього… Дратує, що ти постійно все забуваєш: то телефон, то гаманець, то квитки… І що іноді береш їжу руками, і крихти падають на стіл і на одяг. І дратує, коли ти їси тістечка посеред ночі, запихуючи їх у рот, наче огірки в банку. Дратує твоя млявіть і незграбність. І твій обмежений світогляд, точніше, небажання його розширювати. І відсутність у тебе естетичного і мистецького смаку. І твоя літературна та музична безграмотність. І твоє халатне ставлення до навчання, бо ти закінчив свій універ лише для «корочки», а для мене моя освіта дуже важлива, і я ставлюся до неї серйозно. Мене дратує в тобі все. Я не кохаю тебе. І не хочу за тебе заміж. І не хочу, щоб мої діти були схожими на тебе… І… Ти хороший! Ти чудовий! Ти щирий… Ти заслуговуєш на велике, справжнє кохання! А я не можу дати тобі його…
Про це я думала протягом вихідних. І зрозуміла, що більше так не можу. Якщо зараз це не припинити, то потім буде ще гірше.
Я зателефонувала йому, сказала, що треба поговорити. Він одразу відчув, про що буде розмова. Зірвався з роботи і приїхав.
Мені навіть не довелося багато говорити. Я почала здалека: «Ти помітив, що наші стосунки змінилися?» Він узяв мене за руку. Усе відчував. Тому перервав: «Ти кохаєш мене?» Я мовчала. «Чому ти мовчиш? Ти вже не можеш відповісти на це запитання?» Я мовчала… «Ти хочеш розійтися?» Мене паралізувало. Я кивнула. Він став переді мною на коліна: «Подивися! Подивися мені у вічі!» Я подивилася. «Невже ти нічого не відчуваєш?» Я похитала головою. У нього на очах виступили сльози. «Ти… Ти для мене – все! Розумієш?! Я кохаю тебе! Кохаю! По-справжньому! Що мені з цим робити? Скажи, що?» - «Я не знаю…» - «Що ти хочеш, щоб я зробив? Я зроблю! Яким ти хочеш, щоби я став? Скажи! Я стану!» - «Будь собою…» - «Ні! Не може бути! Коли? Коли ти зрозуміла, що не кохаєш?»
Ми розмовляли довго. Дуже довго. Він плакав… Я плакала… Це було боляче. Нестерпно боляче. Я розбивала серце вперше в житті. Сподіваюся, востаннє. Як це огидно – завдавати болю іншій людині!
Потім ми йшли до зупинки. Дорогою він зірвав мені чотирилисник і сказав: «Ти будеш щасливою!» Господи! Якби могла тоді забрати собі весь його біль, то зробила би це!
На прощання він обняв мене зі словами: «Будь ласка, тільки не ходи сама пізно ввечері!»
Потім була розмова з його мамою. Вона не дорікала мені. Просто сказала, що вже плела мені светр до Нового року, і що дуже мене полюбила. Попрощалися мирно.
Ще довго я не могла ні спати, ні їсти. Думала: може повернути все? Ще ж не пізно. Але розуміла, що то мною керує жаль.
За два тижні він прийшов. Спитав, чи не змінила я свого рішення. І я сказала, що ні, я все зробила правильно. «Так. Я бачу. Ти справді все зробила правильно! Тобі без мене набагато краще!» - «Чому ти так думаєш?» - «Бо ти зараз – інша. Не така, як зі мною» - «Зараз я – справжня» - «Так. Мабуть… Що ж, прощавай!» - «Ми розійдемося? Отак просто?» - «А що ти пропонуєш?» - «Ми ж можемо залишитися друзями!» - «Ні… Я не зможу тебе бачити… Я тебе кохаю… Але не хвилюйся за мене. У мене все буде добре!»
Він витримав паузу, а потім додав: «Я знав, що ти не кохаєш. Від самого початку. Бо твоє серце зайняте. Ти досі кохаєш його!» Я затремтіла. Він вивертав мою душу догори сподом. «Кого? Кого я кохаю? Що ти кажеш?» - «Його. І коли ти була зі мною – насправді була з ним…» Я насилу стримала сльози: «Як ти можеш це знати?» - «Я знаю… Я відчуваю тебе… Що ж, прощавай!»
Він знав… А чому я про це не знала? Виходить, він знав мене краще, ніж я сама?
От так усе скінчилося. Залишилися лише маленькі рубці на підборідді. А коли падає дощ, у голові, на місці удару, я відчуваю дуже сильні, нестерпні болі. Десь глибоко, всередині мозку. Нічого не можу з цим зробити. Мабуть, таке моє покарання за необачну брехню.
Сказати «я тебе кохаю» - набагато легше, ніж зізнатися, що не кохаєш. Тому будьте обережними з такими словами. Коли ми промовляємо їх, то беремо на себе відповідальність за людину, даємо їй надію. Триста разів подумайте перед тим, як говорити такі речі. І завжди кажіть лише правду! Бо потім може бути пізно.
І ще одне – ніколи не знайомтеся з батьками свого хлопця, якщо не впевнені в серйозності своїх почуттів!

Учора просиділа на роботі до 22.00, намагаючись надати пристойного вигляду одній коротенькій заміточці. Смішно, але факт. Ну скажіть мені, люди, як можна тримати на роботі журналіста, який пише отаке?????!!!!

Чоловіки посварились у маршрутці через мобільник

У вівторок увечері уся 302-а маршрутка (їздить від площі Контрактової до Вишневого) протягом 20 хв спершу слухала голосну розмову одного пасажира, а потім - сварку.

Молодий, на вигляд 25-річний чоловік надто голосно обговорював по мобільному службові проблеми із співбесідником. У руках тримав пляшку пива. Збоку складалось враження, спілкувався з колегою. Інші пасажири їхали мовчки, тому були вимушені слухати нав’язливу балаканину.

- То вони приписали тобі 30 рубашок? Та ми їх спихнем, відмажемо тебе! Бушлат на ринку купимо за триста гривень! - кричав у слухавку молодий чоловік, одягнений у цивільне. Під час розмови він двічі проговорився, що має відношення до міліції. Називав прізвища людей, які можуть допомогти закрити справу із втраченою формою.

На зупинці вулиця Лукашевича у маршрутку зайшов 50-річний чоловік напідпитку. Хвилин п’ять кривився, слухаючи розмову.

- Ще розказати? - голосно запитав співбесідника молодий.

- А давай, я скажу! Может, будешь разговаривать тише? - запитав чоловік напідпитку.

- Стій нормально! Всім мовчати! Кому не нравиться - хай вилазять або в таксі їдуть! А ти веди себе прілічно, поки цілий! - вигукнув молодик, а потім далі говорив по телефону.

- Я себе веду нормально! А ти маєш багато телефонів? Подаруй один, я теж собі говоритиму, - не вгамовувався чоловік напідпитку.

- Я тобі щас подарю телефон і бланш під глазом. Пішли, вийдем? - спитав молодик.

Пасажири почали заспокоювати чоловіків. Той, що був напідпитку, вийшов на Курській. Молодик допив пиво, а телефон сховав у кишеню. Решту поїздки йому не телефонували.

Сьогодні відбулося тестування з української мови та літератури. Не знаю, наскільки успішно для мене, але власне процесом проведення я задоволена.

Спочатку, аби відкинути зайві запитання в читачів мого блогу, поясню. Цього року я закінчую один універ і збираюся вступати до іншого, на іншу спеціальність. Тому маю пройти тестування. Точніше, сьогодні вже пройшла.

Ну а тепер враження.

Повторюся, самим процесом задоволена. Дуже. Якщо чесно, навіть не думала, що все так чудово зорганізовано. Коли зранку їхала до пункту тестування, поволі згадувала безлад на шкільних олімпіадах. Нервувала, бо надивилася в новинах сюжетів про натовп, помилки у списках і в самих тестах тощо. Але, на мій подив, нічого подібного не сталося!

Одразу, як підійшла до школи, мене зустріли і провели до списків. Усі прізвища там були в алфавітному порядку. Більше того, розташовані по літерах. Тож себе знайшла буквально за дві секунди, відповідно й аудиторію, в якій мала писати.

У фойє стояли консультанти і тримали таблички з номерами аудиторій. Тут, перевіривши мій паспот і запрошення, мене підвели до потрібного консультанта, а той провів до самих дверей аудиторії.

Там привітно зустрів іще один консультант. На дверях був прикріплений список тих, хто має сидіти саме в цьому класі, і напроти кожного прізвища - номер місця. Мій - №2. Мене завели в аудиторію, попросили покласти всі речі у спеціально облаштований для цього куточок а потім провели до парти №2. На ній був наклеєний папірець із моїми даними: ПІБ, номером паспорта та номером тестового зошита.

Почали точно за інструкцією - об 11-й. Спочатку нам усе детально розповіли й показали наглядно, що і як робити, які ставити помітки і де саме. А потім хвилин 5 налаштовували нас психологічно: заспокоювали, підбадьорювали. В інструкції навіть це передбачено! І до речі, мені дуже допомогло - нервування миттю зникло.

Усе проходило мирно і по-доброму. Консультанти були привітними, усміхненими, дуже уважними до нас. Ставилися з розумінням. Ніяких криків, менторських вказівок... Нічого!  Хоча особисто я вже не витримала би, якби була на місці тих консультантів. Бо запитання щодо бланків, штрих-кодів, хрестиків, ручок, чернеток і т.п. лунали щохвилини, причому одні і ті самі. Атмосфера була на диво спокійною, дружньою і теплою.

Тож при всій моїй критичній налаштованості маю сказати - умови для написання нам створили причудові. Нічого спільного з тими жахами в новинах. Це по-перше.

По-друге, про самі тести.  Розвію два основних міфи.

1. Тести не відповідають шкільній програмі

До того самого моменту, як розгорнула свій тестовий зошит, сама так думала. Оскільки перед тим детально ознайомилася з темами на сайті Центру оцінювання якості освіти. Там справді деякі пункти явно не для випускників 11 класів, а вже швидше для філологів. І з мови, і з літератури. Особливо теоретичний розділ. За себе була спокійна, бо зрештою навчаюся на мовній спеціальності. А як воно буде дітям, які лише після школи?

Однак, щойно почала роботу, зрозуміла, що все гаразд. Завдання повністю відповідають шкільній програмі. Усе, що має знати кожна людина після закінчення 11 класів. Це можу сказати з упевненістю. І нічого надскладного там немає. Більше того, на мою думку - тест зроблений оптимально, аби перевірити й об'єктивно оцінити справжні знання учня. Не знаю, що там з іншими предметами, але з мови і літератури завдання в цілому мені сподобалися.

2. У тестах багато помилок

Я не помітила жодної. Були неточності з філологічного боку. Наприклад, у завданнях із синонімії та антонімії. Збивають з пантелику речення з прямими та контекстуальними синонімами й антонімами. Або в завданнях зі стилістики тексту. Мені, як редакторові, ці питання виявилися спірними.

А так, загалом, до завдань у мене претензій немає. Крім того, що я, насправді, дещо не могла згадати. Та лише через те, що школу закінчила 4 роки тому.

Претензії є до процедури заповнювання. Там мороки доволі багато: заповнювати лише чорною ручкою, бажано гелевою, ставити лише хрестики і не виходити за рамки квадратиків, бо перевірятиме комп, і він зарахує це як помилку. Маразм.

Ну от, власне все, що хотіла сказати з цього приводу. Вітаю всіх, хто сьогодні тестувався! Успіхів усім нам! ;-)

Який ти… потворний… підступний… химерний… коханий!

Який ти… байдужий… ворожий… бездушний… не мій!

Затямила … пізно… відтак… збожеволіла … рано…

Мовчиш… то бодай… розлютися… або… ліпше – вбий!


Стою… біля тебе… летять… рукавиці… на рейки…

Прости мене… скарбе… за цю… невротичність…стривай!

Ти – в потяг… гудок… і строкаті… рекламні… наклейки –

Останнє… що бачу… крізь холод… твого... «прощавай»...

Ти зник… на роки… на століття… на тисячі років…

Чи вистачить… сил… дочекатися… чи дотягну?

Завжди… пам’ятаєш… від тебе була… за сім кроків…

А зараз… на скільки… не знаю… ніяк… не збагну…

Який ти… далекий… тепер… як ніколи… незвично…

А серця… твого… все одно… відчувається… стук…

Я чую… я вірю… я буду… з тобою… навічно…

Тук-тук-тук… тук-тук-тук… тук-тук-тук… тук-тук-тук… тук-тук…

Проміжна сесія у бакалаврів, тобто у нас, тобто і в мене також, нарешті завершилася. Минулого тижня. Я би назвала це швидше пародією на сесію... Три заліки, два попередніх іспити... Дрібниці.

Але якщо врахувати той факт, що в цей останній тиждень я всіх (ну майже всіх) викладачів побачила вперше, то було... хм... не дуже весело.

Найголовніше, що мене хвилювало – робота. Довелося вдатися до хитрощів. У понеділок півдня я тільки і робила, що чхала, кашляла, шморкалася і вистраждано трималася за горло, ледь стримуючи сльози. Як не дивно, всі повірили, що в мене супер-пупер небезпечний вірус, і що я ось-ось помру. Начальниця відправила додому і сказала, щоб я не з'являлася, доки остаточно не вилікуюся. Слава моїй дружбі зі студентами театрального! :-))) Звичайно, так робити не можна, але іншого виходу я не бачила. Конче потрібно було в інститут.

Отже, у вівторок я вперше за весь семестр повноцінно побувала на всіх парах і повернула собі всі студентські відчуття... Яких іноді так не вистачає...

Складати літературне редагування поезії до "скандальної викладачки", "совдепівської мегери", літературного критика Олени Логвиненко пішла у всеозброєнні, сказавши собі: "Помирати, так помирати!" Перед тим цілий вечір бігала по гуртожитку, дозбирала завдання в одногрупників і ще півночі сиділа, дописуючи свої незавершені вірші (хороший стимул, щоб дописати!). Ще на кафедрі мужньо заявила їй прямо у вічі: "Я не була на жодній вашій парі, ось вам мої роботи, робіть зі мною що хочете!" Вона, опустивши окуляри, подивилася на мене як на кролика в помідорах. Однак, мабуть, така прямолінійність їй сподобалася. Вона взяла мої роботи і вірші і менторським тоном промовила: «Гаразд, побачимо, як ви напишете контрольну!» Судячи з усього, що мені розповідали про неї, це був дуже великий прогрес.

Найтупіша контрольна за всі чотири роки навчання. Ретельно, ґвалтуючи себе протягом 1 години 20 хвилин я писала вірші, добирала рими, продовжувала і переписувала віршовані рядки… Таких плідних поетичних мук у мене не буває навіть у найнатхненнішу ніч при повному місяці! Ця «совдепівська мегера» уважно стежила за кожним моїм рухом. Коли я в абсолютному творчому виснаженні віддала їй роботу, вона дала мені ще якісь віршики на редагування і наказала приїхати до неї в редакцію «Літературної України».

Я ледь не плакала. Такий цікавий предмет! Шкода, що я на нього не потрапляла. Клята робота! :-(((

А от викладачка з книжкової журналістики виявилася надзвичайно чуйною і ліберальною. Тож, коли на мою адресу пролунало: «Скажіть мені, Маргаритко, яку ви хочете оцінку на іспиті?» - я не вагаючись відповіла, що менше ніж «відмінно» не хочу. «Що ж, тоді надішліть мені кілька робіт електронкою… зможете?» І ці слова гріли мене протягом усього дня…

Ввечері мені подзвонила начальниця, поцікавилася моїм здоров’ям. Я нещасним голосом відповіла, що лежу з температурою, і навряд чи зможу вийти на роботу найближчими днями (Господи, прости мене грішну!). А сама напилася кави і сіла за комп клепати контрольні з комунікаційних технологій.

Про що сам предмет, дізналася за 15 хвилин до заліку. Ще 10 хвилин пішло на вивчення конспекту. У голові постійно крутилася одна єдина думка: «Боже мій, невже це я? Невже?» Ну то ладно. Що є, те є. Викладачка виявилася зовсім молоденькою, така собі «бідна Ліза» з оповідання Карамзина. До того ж, працює в тій самій газеті, де і я, тільки журналісткою. Дізнавшись, що я там - літературний редактор, навіть не наважилася дорікти з приводу моїх численних пропусків. Лише нерішуче запитала: «Скажіть мені, Маргаритко, яку структуру має прес-реліз?» Дуже дотепно! Ну і залік!

Цього ж дня у «Літературній Україні» «совдепівська мегера» зустріла мене доволі привітно. Всадила у крісло, ретельно перевірила моє редагування, зрідка протираючи свої окуляри у стилі «мимрі» зі «Службового роману». Спочатку все відбувалося в мертвій тиші. Потім вона поставила мені кілька запитань із приводу моїх правок у віршах. Я з відчаю засипала її своїми роздумами про ритмомелодику, ямби, хореї, дактилі, паралельне та кільцеве римування, структуру сонетної форми… Вона задоволено кивала, подекуди навіть усміхалася. «Скажіть мені, Маргаритко, ви справді так любите поезію?» - «Так…» - «І ті вірші, що ви мені вчора приносили – ваші?» - «Так…» - «Чого ж ви не ходили до мене на пари?» - «Так сталося…» - «Оцінка буде на бал нижчою. Ви ж розумієте?» - «Так…» - «Ну то ідіть!» Після тієї зустрічі я почувалася кувшином, із якого нещодавно вилили воду…

Потім цілу ніч сиділа над контрольними та зубрила конспект із теорії сприймання і розуміння твору.

У четвер о сьомій ранку мене замучила совість. Пішла на роботу. Не спала вже другу ніч поспіль, тому вигляд був і справді наче після хвороби. Нікому навіть на думку не спало, що я могла збрехати.

Залишалося зробити останнє зусилля – посидіти ще ніч над роботами з художнього оформлення видання. Мене вже нудило від кави, руки трусилися, а очі мимоволі дивилися не в монітор, а в бік ліжка… Третя ніч… Уже третя ніч, як я його не розстеляю, а натомість цілуюся з компом…

У п’ятницю зранку виявилося, що на роботі не друкуються PDF-файли, і моє нічне сидіння, робота з фотками, верстка графічних розворотів, виділення нюансів і акцентів було марним. Хай йому! :-((( Але це ще не все.

Ледве дочекавшись завершення робочого дня я, мов зомбі, пішла в інститут складати два останніх заліки.

Дізналася нарешті, як виглядає нова завідувачка кафедри мови і стилістики. Але від того мені не полегшало. Коли сіла навпроти її силуету, що розпливався в моїх очах, і простягнула їй контрольну, наче алкоголік з похмілля, почула від неї найгеніальніше запитання за всі чотири роки свого студентства. І це треба було мені в ніч з середи на четвер запихувати у свою недолугу голову конспект усіх лекцій, вчити теорії сприймання ґештальтпсихології, запам'ятовувати види емоцій, структуру людського сприйняття і розуміння у психолінгвістиці, щоб... мене запитали таке! «Скажіть мені, Маргаритко, що заважає сприйманню речення?» Я замислилася… Чесне слово, за всі чотири роки, що вчуся на редактора і за ті два роки, що працюю за фахом, ніколи не думала над цим ґрунтовно і не озвучувала вголос! Що заважає... Коли речення тупе, коли сумбурне, коли незрозуміле... А що ще? І я видавила: «Складна синтаксична побудова…» - «Ні… Що, не знаєте? А я на лекції навіть приклади наводила! А-а-а-а, ви ж не були на жодній лекції… бла-бла-бла-бла…» Кінець її промови я недочула. Пам’ятаю лише, що вона відправила мене зі словами: "Коли вивчите, тоді приходьте! Бо ви нічого не знаєте!" Ой лишенько!!

А останній залік мене остаточно вбив. Бо на нього достатньо було лише принести всі ті роботи, що я не змогла роздрукувати через глюки з компом. А о