Випиймо за глюкозу!


Стукнуло мені в голову зайнятися своїм здоров'ям: зробити загальний аналіз крові, перевірити гормональний фон і переконатися, що з моєю щитовидною залозою все гаразд. Ненавиджу ходити до лікарні. Але тут обставини змушують - скоро їхати назад до Києва, а цей придуркуватий ендокринолог у студентській лікарні задовбує своїми викликами, залякуваннями і направленнями на УЗД, за якими я не з'являюся, бо немає часу. Так і хочеться раз і назавжди ткнути йому в обличчя довідкою від мого тутешнього ендокринолога, який мене веде, аби затямив, що щитовидка у мене в нормі і задовбував би когось іншого. Отже, я наважилася. Тим більше, у мами купа знайомих лікарів, усі аналізи можна зробити по блату - швидко, якісно і майже безкоштовно.

Тільки одна проблема - мій ендокринолог вийшла у відпустку. Але в них із чоловіком якраз була річниця весілля і вони запросили нас ввечері до себе в гості. План був такий: зранку я все роблю у лікарні, у другій половині дня забираю результати, а потім ми з мамою ідемо до них. Так ми і зробили.

Чоловік у неї дитячий хірург. Вони обоє - фанати своїх професій, тож можна уявити атмосферу, яка панує у квартирі. Полички забиті вперемішку літературою з ендокринології, педіатрії та хірургії, на телевізорі - стопка бланків для медичних довідок, словом, одразу з порога відчуваєш, що прийшов у сім'ю лікарів.

Вони удвох передивилися мої результати. Накриваючи на стіл обговорили мій гормональний фон, сівши за стіл ретельно вивчили результати УЗД щитовидки і, роздаючи серветки, запевнили, що все гаразд. "Тільки, можливо, намагатися не зловживати жирними стравами, солодощами і спиртними напоями"... Потім пригостили нас фаршированими грибами, тушкованим м'ясом, бутербродами з маслом і сьомгою. Спочатку випили за їхню чудову сім'ю, потім за щитовидку, потім за нормальний гемоглобін, далі за хороший гормональний фон і стабільний тиск. Потім поставили на стіл два торти і вазу з цукерками і випили за глюкозу. 

Була вже майже десята вечора, коли ми з мамою вилізли з-за столу. Вони повернули мені всі виписки з результатами і фотку моєї щитовидки, загорнули з собою кілька шматків торту, знову повторили, що у мене все гаразд і побажали здоров'я.

Ненавиджу ходити до лікарні. Але ходити у гості до лікарів буває іноді дуже цікаво і кумедно :-)))


Відкрити | Коментарів: 5

"Бангкок Хілтон": переосмислення...


Сьогодні вирішила передивитися всі шість частин фільму "Бангкок Хілтон" режисера Кена Камерона. Дивилася півдня, а решту півдня ходила у прострації. Востаннє бачила його ще в дитинстві, років 10 тому. І ось дивлюся знову і не можу відірватися. І навіть не знаю, що написати. Незважаючи на давність, фільм досі вражає. Передовсім правдивістю, відвертістю сюжету, щирістю всіх сцен без винятку. Вражає тим, що охоплює весь спектр людських почуттів: кохання, біль, щастя, підлість, егоїзм, жорстокість, лицемірство, ненависть, зрада...

Я не хочу писати нічого розумного про цю стрічку. Та і не зможу. Під час перегляду час зупиняється, наче сам опиняєшся у тій жахливій таїландській в'язниці. Разом із головною героїнею прокидаєшся о шостій ранку, миєш, чистиш, працюєш на кухні, риєшся у смітті, терпиш побої, образи, бачиш, як забирають на страту твоїх друзів, відчуваєш на собі все це дикунство. У камері - духота і страшний сморід. Уночі притуляєш до серця єдиний скарб - медальйон із фотографією мами, який дивом вдалося сховати від наглядачів і розумієш, що все віддала би за спасіння свого життя.

Фільм не просто хороший - він корисний. Звичайно, не для сімейного перегляду ввечері з чаєм і крекерами. Його потрібно дивитися зосереджено. Але кожен знайде в ньому частинку себе і це змусить глибоко замислитися.

Щодо тієї частинки, яку взяла я... Перше - боротьба за життя, сила духу, рішучість: іти до кінця незважаючи ні на що. Якості, що знайшлися у ніжної двадцятирячної дівчини Катрини (Ніколь Кідмен), і яких дуже часто мені в моєму віці так не вистачає. А друге - справжні стосунки батька (Денхолма Елліота) і доньки, її бажання зустрітися з ним після 20 років мовчання, його боротьба за її спасіння, його спогади про своє ув'язнення... І хоча найсильніші моменти фільму все-таки стосуються тюремного життя, сцени побачень Катрини з батьком не менш драматичні. Господи, що я пишу? "не менш драматичні"... Яка дурість! Вони чудові!!! Вони неймовірно драматичні і глибокі. Якщо вам нецікаво дивитися на те, в яких жахливих умовах перебувають люди у в'язницях, перемотайте і подивіться на зустрічі батька з донькою. Уже заради цього картину варто переглянути.

І останнє. "Бангкок Хілтон" - фільм, у якому я відкрила для себе Ніколь Кідмен. Це було десь 15 років тому. Але тепер, переглянувши його знову, побачивши вже купу інших стрічок і добре знаючи, хто така Ніколь Кідмен... Одним словом, для мене це найкраща її робота, хоч і одна з ранніх. Легко зіграти рішучість, дієвість, жорстокість, прямолінійність... Але зіграти щиру дитячу радість від маленької новини про свого батька, якого ніколи в житті не бачила, зіграти справжню душевну відкритість, простоту, щирість, і разом із тим велику жагу до життя... Зіграти так природньо... Це неабиякий талант. Це справжнє мистецтво. Це та юна Ніколь Кідмен, якої зараз інколи мені не вистачає: ніжна, щира дівчина з вогником в очах...


Відкрити | Коментарів: 2

Зубна фобія


Відучора до моєї, як я вважала, єдиної серйозної фобії (павуків) додалася ще одна не менш серйозна - стоматологи. 

Уперше я побувала в зубного лікаря у 19 років, тобто чотири роки тому. Але тоді не сталося нічого подібного. Уже київською студенткою я прийшла до нашого університетського стоматолога, бо в мене виявили пошкодження на боковому зубі. Перед лікуванням вислухала захоплену оду своїм чудовим, відмінним зубам, мовляв, у такому віці зараз це рідкість. Я зомліла від цих численних компліментів, мужньо сіла у крісло і підставила рот під ту кляту машинку. Навіть сказала, що впораюся без знеболювання. І таки справді впоралася, хоч і просиділа там з годину. Мені наклали маленьку пломбу, побажали успіхів і відпустили. І я пішла на пари щаслива мов слон.

Учора я побувала у стоматологічному кабінеті вдруге у житті. І через що? Через ту саму маленьку пломбу, яка, виявилося, за чотири роки змістилася, і тому мені трохи боляче жувати. Роботи всього на 15 хвилин. Лікар - мамин добрий знайомий, один із найкращих фахівців у нашому місті. Але щойно я побачила те крісло, у мене всередині все перевернулося. Моєї волі і впевненості як не було. Я сіла, намагаючись заспокоїтися, глибоко зітхнула. Він щось говорив мені про ту стару пломбу, а потім раптом сказав: "Потрібно відкорегувати зміщення. Це всього пара секунд. Потерпите?" - і потягнувся за страшною машиною... Я сама себе не впізнала. У мене серце шалено забилося, я схопилася руками за крісло і голосно так: "Ні! Ні!" Він подивився на мене: "Що?" Я його благаю: "Будь ласка, зробіть анастезію! Будь ласка!" Він мало зі стільця не впав: "Навіщо? Це ж дві секунди, не більше! А вам потім чотири години відходити! Усе буде гаразд!" Я ще більше його благаю: "Будь ласка! Вколіть знеболювальне! Я не хочу! Я не можу!" (а про себе думаю: "Мамочки!!!! Аааааа!!! Допоможіть хто-небудь!!!!") Він почав мене заспокоювати, мовляв, нічого страшного немає, робити знеболювання в такому випадку безглуздо... Заспокоював десь хвилин 15. Нарешті я погодилася. Нахилила голову, заплющила очі. Він знову потягнувся за машинкою. Але щойно я почула ці звуки: "Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж...." - мене почало тіпати. Я з жахом розплющила очі, стиснула ручки крісла, наче мене зараз будуть катувати. Тільки ця гидота торкнулася мого зубу, я як закричу: "Аааааа!!!! Ааааааа!!!!" І хоча справді за дві секунди все припилилося, я ще довго не могла отямитися. Він дав мені серветку: "Ну ось і все. А ви боялися..."

Я підвелася, подякувала, вийшла як у тумані. У сусідньому кабінеті теж було чути ці жахливі нестерпні звуки: "Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж...." Я вибігла звідти, і щойно прибігла додому - мершій до ванної чистити зуби. І так ретельно, як ніколи в житті. А сьогодні пішла до аптеки і купила зубну нитку, якою мені завжди було ліньки користуватися. Щойно згадую ці звуки і те крісло, мене кидає в жар. Я не хочу більше туди! Не хочу!!!!

Я ніколи не розуміла жінок, які бояться стоматологів. Завжди думала, що це ознака слабкості. А тепер, виходить, я одна з них? Тобто, я теж слабка? Адже так боятися лікувального процесу - це ненормально! Куди поділася моя сміливість? Я злякалася якоїсь маленької машинки! Повелася як істерична дурепа! Чому?


Відкрити | Коментарів: 1

Вистави БДТ в Києві: боротьба зі сном...


У кінці червня до Києва приїхав БДТ (Великий драматичний театр) імені Г. А. Товстоногова.

Перші дні літніх канікул і останні дні мого перебування тут були переповнені театральними подіями. У період з 25 червня до 7 липня я, здається, нічого не бачила крім сцени, лаштунків, коридорів, сходів, дверей у гримерки, біготні реквізиторів, бутафорів, костюмерів, нічого не чула крім розмов режисерів, артистів, освітлювачів, звукооператорів... 25 та 26 червня у нашому рідному Театрі російської драми проходили покази самостійних акторських робіт, які тривали допізна. 27 числа відбулися збори трупи. Крім того готували прем'єру вистави "Її божевільні чоловіки" за твором Г. Ару.  Цілими днями я дихала театральним повітрям і говорила тільки про театр, тільки про мистецтво. Пишу це, аби ви зрозуміли, в якому стані я тоді перебувала.

Отже, до нас приїхав один із провідних театрів Петербурга, та ще й із моїми улюбленими акторами Алісою Фрейндліх та Олегом Басилашвілі. Що я чекала від тих вистав? Чекала відпочинку від театру. Точніше, від залаштункового процесу, в якому перебувала цілими днями. У нашому театрі я вже жодну виставу не можу дивитися нормально: у мене перед очима постійно гримери, костюмери, бутафори, реквізитори... А іноді так хочеться відірватися, забути про це, поринути у дійство і сприймати не акторів, а героїв, не декораціїї, а життя. Ось, чого я чекала. Духовного відпочинку. Прекрасної, живої гри. Дарма, що в антрепризному варіанті. Аліса Бруновна скрізь жива, скрізь справжня, скрізь чудова. Вона не може по-іншому.

На відміну від московських театрів, пітерці виявилися доброзичливими щодо студентів театрального. Ніякої охорони на вході як при «фоменківцях», ніяких наглядачів і вибивал як при «Табакерці». Я без проблем потрапила на всі три вистави і на всіх трьох сиділа в партері, як і більшість людей з нашого універа. Але... На жаль, замість довгоочікуваного духовного відпочинку, скажу відверто, ще більше стомилася. Два з трьох вечорів перетворилися на жорстоку і нервову боротьбу зі сном.

"Каліфорнійська сюїта"

П'єса Н. Саймона. Вистава давня (1999 року). У Пітері користується неабиякою популярністю. Мабуть, єдина з трьох вистав, при перегляді якої мені не хотілося спати. Справа тут далеко не в режисурі. І навіть не в оформленні. Справа - в самих акторах, у тому, як вони існували на сцені, як чудово вели діалоги, як майстерно проживали.

Матеріал цікавий, але небезпечний.  Тут немає яскравих трагічних подій. Герої прожили своє життя, і зараз лише переживають наслідки минулого, ховаючи почуття за простими побутовими діалогами.

Вистава складається з трьох частин, трьох різних життєвих історій, які розгортаються в різні роки з різними людьми в одному і тому самому номері готелю. Усі три історії розігрують двоє - Аліса Бруновна (далі А.Б.) та Олег Валеріанович (далі О.В.), перевтілюючись у три різні пари з різними долями, різними характерами та різним ставленням одне до одного. 

Перша пара - Ханна та Вільям, колишні чоловік і дружина. Вони зустрілися, щоби вирішити долю своєї доньки, яка, втекла від матері й захотіла жити з батьком. Під час цієї суперечки вони згадують своє подружнє життя, хвилини, які провели разом. І стає зрозуміло, що вони все-таки кохають одне одного. На жаль, уже нічого не можна повернути.

Друга пара -  акторка Діана та її чоловік Сидней. Діану номінували на "Оскар", і вони приїхали з Лондона на церемонію вручення премії. Діана не отримує нагороди. Від такого потрясіння між подружжям розгортається сварка, під час якої спливають найдраматичніші моменти їхнього життя.

І нарешті третя пара - єврейське подружжя Міллі та Марвін. Чоловік прокидається зранку в ліжку з повією. Розуміючи, що насправді він дуже кохає свою дружину, а все, що сталося минулої ночі - випадковість, намагається приховати від Міллі свою зраду.

У звичайних довгих діалогах у повній мірі розкривається і минуле життя героїв, і їхні індивідуальні риси, і проблемність стосунків. Але саме з цієї причини матеріал і небезпечний для постановки. Є великий ризик перетворити виставу на звичайне "бла-бла-бла" (вибачте на слові). П'єса сама по собі передбачає статичність. Із цим майже нічого не можна зробити. Тому вся надія на талановитих акторів, які відчують, зрозуміють ці довгі діалоги і наповнять їх живими, справжніми почуттями. Саме так вийшло з А.Б. та О.В. Але не знаю, чи можна тут говорити про режисуру. Це передовсім грандіозна, майстерна акторська робота. Не впевнена, що якби грали інші актори, було би так само цікаво. Вони обоє прекрасні, навіть у такому немолодому віці.

"Марія Стюарт"

 П'єса Ф. Шиллера. Постановка художнього керівника театру Т. Чхеїдзе. Прем'єра відбулася чотири роки тому. 

Матеріал хороший і складний. Складний передовсім своєю давністю - понад 200 років. Звичайно, є драматурги вічні, яких час не перемагає, твори яких завжди є і будуть актуальними. А от що робити, коли матеріал цікавий і з літературного, і з історичного боків, а знайти в ньому зерно для театральної постановки важко? Саме в цьому, на мій погляд, і полягає головна проблема цієї вистави - відсутність актуальної ідеї, "заради чого". Для чого зараз сучасному театральному глядачеві історія Англії 16 століття, навіть якщо у творі є крапля художньої вигадки? Для чого це сучасній людині, голова якої і без того розколюється від буденних проблем?

Уже з першої хвилини першого акту мені стало зрозуміло, що я не в змозі досидіти до кінця. Не допомагала ані міцна режисура, ані цікаве сценографічне вирішення. У ролі Марії - молода акторка І. Патракова. І наче все професійно: текст звучить чітко та органічно, тіло зібране, рухи природні. Але живої тканини немає. Довгі літературні монологи, які супроводжуються куцими світловими ефектами і з яких незрозуміло ані про що вони, ані хто така Марія Стюарт. У ролі Єлизавети - народна артистка М. Ігнатова. Тут характер присутній, текст живіший, але це виставу не рятує.

Загалом вистава міцно побудована, цікава робота сценографа. Але від цієї тупої, банальної, сухої технічності хочеться лізти на стінку. Дуже мало динаміки, характерного вираження персонажів, взаємодії між ними. Немає ніякої "режисерської свіжини", не вистачає видовищності. Я люблю Шиллера? Так, я люблю Шиллера. Але слухати ці довгі монологи, пусті діалоги, красномовні промови в такій жахливій нудній формі я не можу. Уже за 15 хвилин після початку мені так хотілося спати, що мрія про антракт стала моєю найзаповітнішою. За пігодини я не витримала, розтягнулася у кріслі, позіхнула і задрімала. Щоправда, наприкінці першого акту я прокинулася і додивилася, зітхнувши з полегшенням - нарешті можна піти. Проте, щось мене зупинило: ну коли я ще побачу петербурзьких артистів такого рівня? Я зібрала волю в кулак і вирішила залишитися. Але щойно почався другий акт, як я миттю пошкодувала, що не пішла. Дивитися і слухати це було не те що нудно - нестерпно. Я знову задрімала. Прокинулася лише на фіналі, який, на диво, виявився динамічним. Це трохи мене оживило, але чи варто воно такого нестерпного очікування?

"Дядечків сон"

За повітю Ф. Достоєвського. Минулорічна прем'єра БДТ, так само постановка Т. Чхеїдзе.

Цю виставу мені було особливо цікаво подивитися. І навіть не через А. Б. та О. В. Було цікаво порівняти її з нашої прем'єрою, яка теж відбулася минулого року.

Скажу прямо - прекрасні акторські роботи Фрейндліх та Басилашвілі. Але сама вистава збита і важка для сприймання. Тут головна проблема - погана драматургія. Так, я не Шекспір і не Чехов, але тим не менш говорю - драматургія погана. Причому не просто погана - жахлива. Дуже багато води, довгих, пустих та бездієвих діалогів, які тупо забирають час і плутають глядача. А при поганій грі це гірше за кати.

На відміну від сценічної версії Театру російської драми, тут існує лінія Васі, коханого Зинаїди, заради якого вона погодилася вийти заміж за князя К. Але це настільки затягнуто драматургічно і настільки погано виражено акторами П. Толстун та С. Галичем, що мимоволі хочеться кричати і трощити все навколо. Нехай у нашому театрі цю важливу сюжетну лінію не розкрито, зате чітко зрозуміло, хто, що і навіщо: характери, мотиви, вчинки персонажів. І головне - сценічне втілення водночас і просте, і оригінальне, і динамічне. Багато простору, інтенсивніший ритм, неможливо відірватися від сцени. Тут же навпаки - постійно відволікаєшся на сторонні думки, або подумки чекаєш виходу А. Б. та О. В., і більше нічого. Єдине рішення, яке мені сподобалося - періодична поява матері Василя на задньому плані під час усього дійства. Це певною мірою створює інтригу. Але загалом, скажу чесно, на цій виставі мені хотілося спати найбільше.

 Невже пітерці не брешуть і один із їхніх провідних театрів справді помирає? Коли буду в Пітері, обов'язово туди навідуюся, адже за антрепризними виставами судити важко. Зараз скажу лише одне - ще ніколи в житті мені не було ТАК нудно в театрі. НІКОЛИ! Єдине тішить - я побачила їх. Зокрема ЇЇ, дорогу, милу Алісу Бруновну. І саме завдяки їй я мужньо витримала всі три вечори, і саме завдяки їй я ніколи не забуду ці нудні безідейні вистави.


Відкрити | Коментарів: 1

Руйнівні зміни


Що робити, коли твої стосунки з людиною неминуче потрапляють на інший, відмінний рівень? Стосунки, які ти так цінуєш, без яких тобі смутно і порожньо! Коли раптом дорога тобі людина віддаляється від тебе через великі зміни, які сталися у твоєму житті... Через те, що вже не може поводитися з тобою як раніше...

Моїй дружбі з оперною співачкою Лідією Леонідівною Забілястою уже майже п'ять років. Вона побачила мене вперше наївною щирою дівчинкою, зачарованою її співом... Відтоді я зо півроку чималими зусиллями доводила їй, що не така, як усі її шанувальники, що я - інша. Що можу бути їй другом, що вона може довіритися мені... Що я відчуваю і розумію її...

Коли, нарешті, це відбулося, я була щаслива. Вона стала мені духовною мамою: заново відкривала для мене музику, спів, театр... Відкривала своє непросте життя, допомагала словами, порадами, настановами.

Ці довгі душевні розмови у неї на кухні за чашкою чаю... Або у кав'ярні чи в театральному буфеті, коли я приходила на її оркестрові репетиції. Кілька разів вона навіть навмисно вела мене і годувала, бо їй завжди здавалося, що мені, бідній студентці, нічого їсти, що я голодую. І вона старалася нагодувати мене якомога краще... Іноді навіть занадто старалася. Це виглядало кумедно, але, відчуваючи її турботу, я танула.

Вона жартома називала мене метеликом через мою улюблену оперу "Мадам Баттерфлай". Впустила мене у свою гримерку, дозволила спостерігати її роботу з костюмерами, гримерами, концертмейстером... Вона зрештою почала цікавитися моєю думкою.

І я допомагала їй як могла. Пошуками потрібних записів, матеріалів для підготовки нових партій, підтримкою під час кожного її виступу... Якось після прем'єри "Манон Леско" я поїхала з нею додому і півночі допомагала їй розбирати квіти, розставляти їх у вази, перебирати листівки від шанувальників... Це був чудовий вечір!

Ми справді потоваришували. Настільки, наскільки це можливо для людей старшого і молодшого покоління.

Дійшло навіть до того, що в театрі почали пліткувати, мовляв, у Лідії Забілястої є донька. Коли ми дізналися про це, довго сміялися. Мене і досі, буває, дехто запитує "Ви її донька?" Кажуть, ми з нею дуже схожі.

Минулої середи відбулося щось незрозуміле. Відтоді, як я вступила на режисерський, ми з нею не бачилися. Я занурилася у свої творчі роботи, заняття, етюди, постановки, вона була зайнята в консерваторії... І ось, нарешті, дають  "Турандот" Пуччіні. Як завжди у день вистави я замовляю 13 троянд і... ніяк не збагну. Раніше, коли я замовляла для неї троянди, для мене вони були чимось сакральним, це мали бути саме ТІ троянди, а не будь-які інші. А тут ловлю себе на тому, що просто вишукую, аби були свіжі й гарні. Під час її виступу все як завжди, але починаю стежити за нею і подумки роблю зауваження, які так і хочеться крикнути вголос... І щодо виконання, і щодо акторської гри, жестів, мізансцен... Я не можу сприймати її як рік тому. І я не можу більше стежити за її виступом як віддана шанувальниця... Не можу! Я сиджу і суворо оцінюю кожен жест, кожен голосовий пасаж... Причому роблю це абсолютно невимушено, на автоматі!

Після вистави як завжди підходжу на службовий і чекаю на неї. За півгодини вона виходить із моїми трояндами. Я хочу відчинити перед нею двері, як це було завжди, після кожної вистави. Але щось всередині мене перевертається. Я стою на місці і розумію, що не можу. Не можу відчинити перед нею двері, не можу провести її до машини і допомогти їй туди сісти... Бо в мені раптом прокинулася моя режисерська свідомість!

Я підійшла до неї, ми обійнялися, але якось по-офіційному. Вона глянула мені у вічі і сказала: "Боже! Як ти змінилася!" Я хотіла сказати їй, що все гаразд, що зовсім я не змінилася. Але вона не дала. Одразу запитала, чим я зараз займаюся. А коли дізналася, що я вже готую свою першу постановочну роботу з акторами, замовкла. Обережно взяла квіти, сумку з реквізитом, побажала мені успіхів і пішла до машини. Я могла побігти за нею, попрощатися нормально... Але мені цього навіть не хотілося. Я зрозуміла, що тих чудових душевних стосунків, мабуть, більше ніколи не буде... Я зруйнувала їх, щойно вступила на режисерський! Щойно сама почала щось робити для мистецтва...


Відкрити | Коментарів: 3

"Suspiria" Даріо Ардженто. Моє відкриття відкритого...


Цими днями мене потягнуло на фільми жахів. У дитинстві я їх дуже полюбляла. Зараз теж полюбляю, але тоді дивилася все поспіль. Тепер же фільтрую - обираю якісно зроблений хорор. Тому вирішила згадати всі фільми жахів, які лякали мене в дитинстві і передивитися знову, аби зрозуміти те, що в малому віці не розуміла.
Одним із перших згадала фільм "Suspiria" італійського режисера Даріо Ардженто. Наскільки мені стало відомо, цю картину вважають чи не найкращим представником італійського хорора. Навіть незважаючи на те, що всі герої спілкуються англійською, а головну героїню грає американка Джессіка Харпнер. Припускаю, що так могли зробити, оскільки від самого початку збиралися відправити фільм у світовий прокат. Тому тихенько полишимо це і перейдемо безпосередньо до фільму, який, до речі, справді знятий майстерно.

Якщо говорити про цю картину в рамках піджанрової класифікації жахів, то особисто я відношу її до фільмів про відьмацтво. Хоча на моєму улюбленому сайті про жанр хорору (www.horror.citycat.ru) "Suspiria" стоїть у списку слешерів, тобто фільмів про криваві маніакальні вбивства. Із цим я незгодна. Піджанр слешера передбачує вбивство без містики та фантастики, а в цьому фільмі смерть людей - наслідки відьмацтва, тобто містика присутня у повній мірі.

Американка Сьюзі вступає до відомої балетної академії в Німеччині і прибуває туди на навчання. Приїхавши пізно ввечері вона бачить, як із будівлі академії вибігає налякана дівчина, викрикуючи якісь слова. Зранку Сьюзі привітно зустрічають викладачка і заступник директора. Вони розповідають їй про процес навчання, знайомлять зі студентами... Усе виглядає нібито ідеально, за винятком однієї обставини - вночі в місті загинула одна зі студенток, яку відрахували "за негідну поведінку". Тому цього ранку до них прийшли з поліції. Тут Сьюзі згадує про дівчину, яка вибігла з академії вночі, розуміє, що це була та сама студентка й одразу розповідає це копам. Саме ця її цікавість насторожує викладачів. Із цього все починається.

Спочатку Сьюзі стає зле від звичайного блиску ножа і вона непритомніє на уроці. Після цього, нібито за порадою лікаря, їй призначають особливу дієту, яка включає в себе склянку червоного вина щовечора. Але дивно - щоразу після того, як вона повечеряє, їй хочеться спати. Її нова подруга Сара, намагаючись говорити з нею перед сном, нічого не може з цим зробити.
Трохи згодом у Сари виникає підозра, що викладачі залишаються на ніч в академії, оскільки на слух вночі їхні кроки спрямовані не до виходу, а навпаки - вглиб будівлі. Дівчина намагається розповісти про це Сьюзі, але подруга як завжди засинає нічого не почувши.
В одну з таких ночей Сара намагається порахувати кроки викладачів, аби з'ясувати правду. І саме в цю ніч щось жене її у віддалену комірку і там жорстоко вбиває. Зранку Сьюзі прокидається як звичайно і їй повідомляють, що подруга втекла з академії рано-вранці, зібравши всі речі. Але вона цьому не вірить...
Сьюзі намагається знайти бодай якусь інформацію про Сару і так знайомиться з її психотерапевтом. Той розповідає, що насправді їхню балетну академію ще в минулому столітті заснувала одна відома відьма, аби навчати магічних ритуалів.
Повернувшись Сьюзі починає здогадуватися, що з її подругою сталося щось страшне. Вона викидає свою вечерю, склянку вина виливає в мийку і сон більше її не мучить. Тоді вона згадує, що Сара рахувала кроки викладачів і вирішує зробити те саме. На відміну від подруги в неї це виходить. Рахуючи вона йде слідом і натрапляє на маленькі дверцята у стіні, за якими і криється таємниця. Виявляється, викладачі академії займаються відьмацтвом, дотримуючись культу тієї найпершої відьми. Уночі вони влаштовують свої таємні зібрання.
 
Драматургія проста, зрозуміла, добре вибудувана послідовність подій, витримана інтрига.Єдине, що мені не сподобалося у сценарії - відсутність логічної кінцівки. Тобто, формально видно, що все скінчилося, але події, у наслідок яких це сталося, мене розчарували. Протягом усього дійства я сиділа напружено, передбачувала, що скоро відбудеться щось страшне, але що зробила головна героїня? Вона просто встромила щось гостре у головну відьму і втекла. Від цього та померла, і всі інші відьми та відьмаки разом із нею. Виникає запитання: "І це все, що потрібно було зробити, аби знищити зло?!"

Що справді вразило - оригінальна і майстерна операторська робота. Усвесь фільм знятий у незвичайних ракурсах, під різними кутами, з різної висоти - такі кадри ще більше нагнітають атмосферу і роблять людей безпорадними.

Чудова робота з освітленням і монтажем. Чергування кольорів: червоний, синій, жовтий, виділення найдрібніших деталей. Уже з перших кадрів, коли прибуває Сьюзі, виникає напруження. Коли Сьюзі тільки виходить з аеропорту, крупним планом показано механізм відкриття дверей. Півсекундний кадр, але у сполученні з гучним звуком грому і темно-синім освітленням видовище не для людей зі слабкими нервами. Ллє сильний дощ, потоки води, ніч. Героїня їде в таксі. Дощ зливається зі світлом від ліхтарів, фар, світлофорів і стає червоним, ніби з неба ллється кров. І взагалі кольористика - одне з найголовніших засобів передання атмосфери в цьому фільмі. Постійна зміна кольорів грає неабияку роль. І не лише в освітленні. Детально продуманий колір і малюнок шпалер, меблів та предметів інтер'єру в кожному приміщенні.

Другий засіб створення атмосфери саме тут - музичне оформлення. Режисер використав композицію гурту "Goblins" у стилі блек. І тут відзначаю, що "Suspiria" - чи не єдиний культовий фільм відомий мені, де блекуха використана як фонова музика. Причому настільки вдало, що хочеться окремо повирізати кадри з музикою і передивитися кілька разів. Проте тут музика передає не зовнішю атмосферу, а внутрішню, приховану. Зовні на екрані може бути все спокійно, герої усміхнені, але музика завжди говорить про зворотнє. Це підсилює страх і змушує напружуватися ще більше

Хороші акторські роботи. Хоча в акторському плані фільм дуже важкий. Тут головне завдання полягало у витриманих внутрішніх монологах. Звичайно, між собою герої спілкуються, але більшість часу все-таки проходить у страшній тиші або з мінімумом слів. Усі думки, переживання та почуття виражаються вчинками, пластикою, поглядом. Це непросто.

Загалом фільм мені сподобався і подивитися його справді варто. Але тільки за умови, що у вас міцні нерви. Даріо Ардженто - майстер італійського жанру giallo, тобто один із найкращих і найжорскокіших художників убивства. У "Suspiria" він використав увесь свій досвід у цій галузі. Тому добре подумайте перед тим, як натискати на "play".


Відкрити | Коментарів: 1

Людина, яка БУЛА в моєму житті...


Я дізналася про це вчора ввечері, сидячи в переповненій маршрутці. Щойно побувавши на показі дипломної вистави у ляльковиків, я поверталася в гуртожиток, аби забрати сумку і поїхати на вокзал. Я мала від'їжджати додому. Як раптом мій телефон завібрував - надійшло повідомлення від моєї колишньої однокурсниці. Воно було стислим: "Наталії Петрівни Чечель більше немає. Рак забрав! Ненавиджу його... :-("
Вам, мабуть, це ім'я нічого не скаже. Зізнаюся, мені самій воно теж мало про що говорить. Я ледве знала цю людину...
Коли помирають твої рідні, відчуваєш страшенний біль та спустошення... Коли помирають друзі (і таке було в моєму житті), відчуваєш жорстоку безпорадність і страх перед життям... Та днями померла людина, яка не була мені ані рідною, ані другом. Вона ніким не була. І я не можу зрозуміти, що відчуваю тепер... Бо ця людина БУЛА в моєму житті, і вона щось для мене зробила, щось дала мені... Не знаю, що саме. Знак, надію, вогник в очах... Словами це не поясниш.
Театральний критик, професор Наталія Чечель викладала у мене спецкурс "Телерадіотеатр" у моєму першому університеті. Загадкова інтелігентка, елегантно одягнена, із дуже повільним і тихим мовленням, абсолютний меланхолік, як мені тоді здалося...
Я вийшла з маршрутки і, поки йшла до гуртожитка, згадала нашу першу зустріч із нею. А взагалі, цих зустрічей було небагато, можна порахувати на пальцях. Коли вона до нас прийшла, я вже працювала на двох роботах, і за цілий семестр встигла побувати лише на трьох її парах. Її спецкурс обрала, бо вже потроху готувалася до вступу в театральний. Мій мозок, замучений видавничо-редакторською роботою, ледь не літав в екстазі, коли я приходила слухати її лекції. Вона розповідала про історію театру, античну трагедію, зачитувала фрагменти середньовічних фарсів, показувала якісь картинки, репродукції...  А потім, у кінці пари сумно-сумно запитувала: "Вам хоч трохи цікаво це все слухати?" - що означало: "Я знаю, що це вашого фаху не стосується... Але так вийшло, що у вас є такий спецкурс, і я намагаюся вам його викласти як можу..." Як викладач вона мене не дуже вразила, бо здавалася занадто загальмованою, меланхолійною. Вона зацікавила мене іншим - тим, що закінчила театральний університет і якийсь час там викладала. А мені тоді конче необхідно було порадитися з кимось із приводу вступу...
Я побувала тільки на трьох її парах. Якщо чесно, зараз навіть не згадаю, що конкретно вона тоді розповідала. Тепер, коли я вже навчаюся в театральному, на парах з історії театру нам дають у тисячу разів більше і про античну трагедію, і про середньовічні фарси... Та щось вона зробила таке... Таке... Не знаю, що. Але від думки про її смерть мені боляче.
Учора цілий вечір поволі перед очима ставали маленькі картинки з життя, які вже майже стерлися з пам'яті.
Коли прийшла в гуртожиток, згадала, як знахабніла й один єдиний раз потелефонувала їй. Це було минулої зими, пізно ввечері.
За тиждень до того вона мала приймати в нас залік, на який ми повинні були принести роботу - написану п'єсу чи кіносценарій і прочитати за кафедрою. Я написала п'єсу і вирішила розіграти в аудиторії маленьку виставу. А після цього думала підійти до Наталії Петрівни і розповісти їй, що збираюся вступати в театральний, спитати в неї дещо... Я принесла музику, реквізит, спланувала сценографію... Але до нас прийшла аспірантка з кафедри і сказала, що Наталія Петрівна захворіла і її не буде. Виставу я розіграла, п'єса всім сподобалася. Але я була у відчаї.
Після цього я знайшла її електронну адресу на сайті кафедри. Написала їй, мовляв, це ваша студентка, мені необхідно з вами поговорити. На мій великий подив вона відповіла. Написала, аби я їй потелефонувала додому, бо в університеті її не буде тривалий час. І я потелефонувала...
Дуже довго вона згадувала мене, але зізналася, що таки не пам'ятає. Я стисло виклала їй, у чому справа. Вона вислухала спокійно, без емоцій. Сказала, що шанси вступити на бюджет є, розповіла трохи про майстрів, які набирали режисерські курси, побажала мені успіхів, але в кінці додала: "Знаєте, краще не робіть цього. Ви маєте здобути нормальну освіту!" Я відказала: "У мене і так буде освіта! Я ж бакалавр!" - "Бакалавр - це не освіта! А то професії творчі, важкі, ви навіть не розумієте, наскільки! Не треба вам цього, повірте!"
Її більше немає... Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася, де я зараз і чим займаюся? Хоча, що їй до того... Вона мене, мабуть, і не запам'ятала. У неї була погана пам'ять на студентів.
Я хотіла написати своїй однокурсниці, розпитати подробиці, чи було прощання, чи давно це сталося, коли з'ясувалося, що в неї рак... Та якось важко було і ніяково писати подібні смс-повідомлення... І чому на клятому сайті університету в новинах нічого немає?! Для чого він узагалі, той сайт? Для понту?
Мій потяг рушив, подзвонила мама, спитала, о котрій точно я прибуду. Потім почалася метушня з постіллю... Я сіла в куток, притулилася до стінки, заплющила очі і згадала нашу останню розмову з Наталією Петрівною.
Минулого літа я виловила її і попросила бути рецензентом моєї бакалаврської, оскільки вона єдиний викладач у нашому універі, хто компетентний у театральній тематиці. Коли принесла їй свою роботу, вона спитала: "Як вас звати?" Я хотіла натякнути, що це я, та сама студентка, яка збирається в театральний: "Маргарита! Я Маргарита! Ну... Ну?" Але вона похитала головою і знову зізналася, що не пам'ятає мене. Однак рецензію писати погодилася. Взяла мій мобільний, а за тиждень сама потелефонувала. Я тоді дуже здивувалася: така поважна людина, професор, театральний критик, доктор філософських наук - сама телефонує мені, студентці-трієчниці з приводу якоїсь нещасної бакалаврської роботи!
Рецензію вона написала посередньо, нашвидкоруч. Але сказала, що моя робота їй сподобалася, навіть порекомендувала кілька видань, куди її можна було би подати на друк. Коли я прощалася з нею, вона усміхалася. Спитала: "Які у вас плани на майбутнє? Магістратура?" Я знову намагалася натякнути їй хоч якось... Але вона так нічого і не згадала про мене.
Восени я побачила її востаннє, випадково. Уже студенкою театрального я йшла до університету вулицею Ярославів вал. Вона йшла мені назустріч. Я здивувалася, але не стільки через таку несподіванку, скільки через її новий імідж - стрижка майже "під хлопчика" замість гарної жіночої зачіски.  Тепер-то знаю, що це було не просто так... Я тоді привіталася з нею, але вона мене не впізнала.
Я не знаю точно, що ця людина для мене зробила. Я навіть її студенткою нормально побути не встигла. Я ледве її знала. Та, можливо, іноді нам достатньо простої усмішки, елементарної душевної відкритості, звичайної людської теплоти... Нехай навіть не до нас спрямованих, і не таких явних зовні... Інакше як пояснити, що відучора мені буквально все нагадує про цю людину?
Учора вночі, коли я вийшла з потяга, сніг так гарно переливався у світлі -  я згадала її біле монто, в якому вона одного разу прийшла до нас на пару. Потім знову подзвонила мама - і я здригнулася, бо пригадала телефонний дзвінок улітку. А потім я викликала таксі по мобільному, і натрапила у своїй телефонній книзі на запис "Наталія Чечель, 8097..." Його потрібно стерти... Та чомусь я досі цього не зробила. Цікаво, якщо зараз набрати цей номер, чи хтось відповість? А якщо написати листа на її пошту, чи хтось прочитає? Що буде з її листами, роботами, статтями, смс-ками, телефонними номерами?
Чомусь мене це збентежило...
Вона не була мені ані родичкою, ані другом... Вона ніким мені не була. Та вона БУЛА в моєму житті...
Прощавайте, Наталіє Петрівно! Спочивайте з миром...
Хоча я досі не можу повірити, що Вас уже немає!

Відкрити | Коментарів: 1

Відкриття театрально-залікового сезону!


У театральному університеті починається сесія!
Запрошую всіх прийти подивитися, як наш режисерський курс складатиме свої перші заліки! А ми у свою чергу постараємося зробити так, аби вам було цікаво!
Майстерня народного артиста України,
професора Михайла Юрійовича Резніковича
Програма зимової залікової сесії з фахових дисциплін у режисерів драматичного театру
(1-РДТ)
 
24 грудня, 10.00
Майстерність актора
ауд. №14
Акторський тренінг (вправи на уяву, відчуття внутрішнього та зовнішнього ритму, відчуття партнера, концентрацію уваги, дієвість слів та багато іншого)
 
26 грудня, 13.00
Сценічна мова
ауд. №14
Перша частина – розминка
Вправи на дихання, звукосполучення, словесну дію. Чистомовки та швидкомовки.
Друга частина – театралізована
Міні-вистава з використанням чистомовок та швидкомовок.
Третя частина – спілкування з публікою
Розповідь про цікавий випадок із життя відомої людини
Четверта частина – перевірка мовних знань.
Завдання на орфоепію та акцентуацію: орфоепічний аналіз тексту, картки зі словами та словосполученнями.
 
27 грудня, 10.00
Режисура
ауд. №14
1. Обговорення п’єси О. Вампілова «Минулого літа в Чулімську».
2. Обговорення книг:
К. Станіславський «Моє життя в мистецтві»
Н. Горчаков «Режисерські уроки К. С. Станіславського», «Режисерські уроки Є. Б. Вахтангова»
В. Топорков «Станіславський на репетиціях»
Та інших книг з режисури додатково на вибір студента
3. Розповідь про цікаві випадки людської поведінки, які ми помічали та записували протягом усього семестру
4. Розповідь про театральну виставу, кінофільм і книгу, які найбільше вразили в цьому семестрі.
 
30 грудня, 13.00
Ритміка
танцювальний клас № 17
  1. Загальні вправи на відчуття ритму
  2. Прості ритмічні композиції
  3. Вправи на координацію (у ритмі вальсу)
  4. Ритмічні композиції з різними видами диригування
  5. Ритмічний малюнок ча-ча-ча
  6. Танцювальна композиція з використанням іспанських ритмів
  7. Танцювальна композиція на ритм чарльстона
Заліки проходитимуть у головному корпусі університету (вул. Ярославів вал, 40, м. Золоті ворота)
Приходьте! І приводьте друзів! ;-))))

Відкрити | Коментарів: 2

"наполовину"...


Сьогодні мій викладач з режисури спитав у мене, чи можу сказати принаймні приблизно, чим жив російський драматург Олександр Вампілов, що він відчував і що хвилювало його в житті. Я сказала кілька слів про важке дитинство, про втрату батька, про багатодітну родину, про дружину та доньку, про радянський режим… Він зупинив мене. «Марго, ви говорите вірно, але упускаєте дещо дуже важливе і … дуже вам знайоме. Я так думаю…» Я спочатку замислилася. Що такого може пов’язувати мене з Вампіловим? Але за п’ять хвилин із моїх очей покотилися сльози…
Що відбувається з тобою, коли ти не той і не інший, коли ти «наполовину»? Коли всі навколо нормальні і повноцінні, а ти - «наполовину»? Коли до дев'ятирічного віку живеш на Сході і нічого не знаєш про своє «наполовину», а потім раптом потрапляєш в інше оточення і розумієш, що ти не такий, як усі. Чи можете ви уявити, як воно?
Як воно, коли, починаючи з третього класу, ніхто не хоче сідати з тобою за одну парту, ніхто не хоче з тобою розмовляти. Коли всі тебе цураються, наче в тебе екзема. Коли на перервах тебе всі штовхають, б’ють і кричать услід: «Забирайся звідси! Тобі тут не місце!» Або регочуть з тебе щоразу, як ти з'являєшся в коридорі. Я ніколи не забуду свого дитинства. Це була жорстока школа життя.
Щодня прибігаєш з уроків, плачеш і кричиш: «Мамочко, я не хочу жити! Я не хочу бути такою! Навіщо ти мене народила?!!!!!» Мама нічого не могла зрозуміти, бо я нічого не пояснювала. Я тільки плакала постійно, а потім сиділа у своїй кімнаті годинами і молилася, аби швидше померти. Усе з'ясувалося лише за кілька місяців, коли мама нарешті змусила мене розповісти, в чому справа. Одразу пішла розбиратися до школи, була розмова з класною керівничкою.
На якийсь час це припинилося. Аж допоки не прийшли новорічні свята. Ми робили новорічний ранок. Нас вчили колядок, щедрівок, танців, усім роздали слова, дали завдання… Усім, окрім мене. Бо свято мало бути в українських традиціях, і я там трохи не в тему. Цього разу за мене стала сама класна керівничка, і мені таки дали розповідати віршика. Я була такою щасливою! Сама готувала костюм для виступу, мама своїми руками робила мені віночок, чіпляла стрічки. Однак, коли настав той день і я вийшла виступати вся в українському, усі вони: мої однокласники, їхні батьки, вчителі, усі дивилися на мене і ледве стримували сміх. А під кінець дехто не витримав і почав реготати. Мені було 10 років. Я розповідала свого віршика, дивилася в очі тим людям, і ридання знову підступали до горла. Я стрималася. Ридала вже потім, коли повернулася додому.
Я ненавиділа свій клас. Він був для мене кліткою з дикими звірями. Я ненавиділа свою школу і буквально скаженіла від щоденних косих поглядів у свій бік. Але… То була єдина російська школа в місті. Я не знала української мови. Не розуміла її. Не могла ані читати, ані писати нею. До того ж. де гарантія, що в іншій школі буде краще? Тож залишалося стиснути кулаки і терпіти.
Я виходила надвір лише за необхідності: школа чи музикалка. Навіть боялася вийти в магазин. Боялася тих людей, тих поглядів, того сміху. Особливо боялася малих дітей. Це найстрашніша категорія. Якщо вони тебе побачать, то вже не дадуть спокою: бігтимуть за тобою, сміятимуться й обзиватимуть найболючішими словами. Вони краще за будь-кого іншого нагадають тобі про твоє «наполовину».
У такій ситуації іноді настає період, коли намагаєшся прийняти все як належне і робити вигляд, що нічого не сталося. І я намагалася. На певний час це допомагає. Але потім хтось неодмінно запитує: «Ти що, коли дивишся у дзеркало, не бачиш різниці… ну… що ти не така як усі?» Щоразу як ножем по серцю.
А ще настає період, коли ненавидиш своїх батьків за те, що вони закохалися й одружилися. Коли звинувачуєш маму в тому, що вона думала тільки про себе і не подумала про почуття майбутніх дітей.
А десь з класу шостого починаються пляшки з ацетоном, пігулки, мотузки… І щоразу в останній момент зупиняє ВІРА. Рятує ВІРА. Коли плачеш, хочеш піти, бо не можеш більше терпіти цей біль, та раптом усвідомлюєш, що це великий гріх. Саме в такі хвилини (це правда, я не божевільна!) я відчувала невидиму силу, яка керувала мною, говорила зі мною, рухала мої руки, ноги, відводила від того страшного вчинку.
Коли мені було 16, мама дізналася про батькову зраду. Вони розлучилися. Я тоді ненавиділа їх обох. У мене був нервовий зрив. І відтоді я навіть із кімнати рідко виходила. Приходила зі школи і закривалася там на цілий день. Обідала і вечеряла – все там. І ніхто не міг туди зайти.
Мама жартома називала мою кімнату склепом. Ніхто не знав, що я там роблю. Я вчилася, читала, писала, співала, займалася музикою… Але цього ніхто ніколи не бачив.
Так тривало аж допоки в 11 класі наша вчителька з української мови одного разу на уроці не спитала, чи хоче хтось із нас піти на міську олімпіаду. Усі попередні роки там ніхто з нашого класу не брав участі. І вона спитала просто так, аби виконати чергове офіційне розпорядження. Бо в нас усе-таки російська школа. Щось вдарило мені в голову, я підвелася і сказала: «Я піду!» Вона м’яко натякнула мені, що, можливо, не варто. Але я твердо сказала: «Я піду! І крапка!»
Господи! Як описати те відчуття? Коли сидиш на олімпіаді з української мови, пишеш роботу і ловиш косі погляди комісії. І коли до тебе єдиної щопівгодини підходять спостерігачі і здивовано заглядають у твої аркуші. А то і беруть в руки написане, гортають, аби переконатися, що «оця от істота східного походження справді знає щось по-українськи». Це дійство тривало чотири години…
А наступного дня гуділо все місто. Я посіла перше місце, причому обійшовши на цілих 25 балів навіть нашу елітну гімназію імені Тараса Шевченка, «колиску української мови». Нашій директорці не давали спокою, постійно телефонували з відділу освіти. Мовляв, не може такого бути, російська школа і т.п. Я сама довго не могла повірити.
За кілька днів я поїхала на регіональну олімпіаду до Кіровограда. Там знову довелося пережити ті самі відчуття. Тільки цього разу все було набагато гостріше і болючіше.
У мене був третій результат. І хоча наша директорка потім говорила, що насправді я була першою, а мене навмисно спустили на третє місце, я все одно була щасливою. Я, «східна істота» - третя зі знання української мови в усьому регіоні!
Наближався час обласної олімпіади, у відділі освіти вирішувалася моя доля. Не знаю, що там зробила моя вчителька з мови. Здогадуюся лише, що без скандалу не обійшлося. Нашій директорці знову телефонували. Це вже потім я дізналася, що їй говорили: «Російська школа, куди ви претеся?!» Бо наша школа зроду нічого не здобувала з української мови. Я поїхала на обласну. Але повернулася ні з чим.
Саме тоді у мене і виникла така любов до нашої мови, бажання боротися за неї, спілкуватися нею, писати і читати нею. Як опір усьому, що зі мною відбувалося.
Після цього мені стало набагато краще. Вчителі мене поважали. Однокласники… До них мені більше не було діла. Я мріяла тепер, аби швидше випуститися і поїхати з цього клятого міста.
Після першого курсу я охрестилася, остаточно обірвавши стосунки з батьком. Я гостро відчула, що це – моя країна, моя мова, моя культура. І я не можу бути конфуціанкою. Охрестилася, бо так воліло моє серце. Бо саме ТА сила рятувала мене тоді, в дитинстві. І саме ЦЯ сила зараз допомагає мені, живе в мені. Я не можу без неї.
Я досі ненавиджу свій розріз очей. Думки про пластичну операцію, на яку я колись назбираю грошей, з'являються у мене так само, як і в дитинстві. Скажете, це божевілля? Спробуйте пожити так само, і вам уже так не здаватиметься.
Кожен день для мене - боротьба зі своєю зовнішністю. Я виходжу з дому, намагаючись бути найгарнішою, найпривабливішою, карколомною. І щодня ховаю свою ненависть до себе за одягом, косметикою, зачіскою, прикрасами, парфумами... Аби ніхто більше не посмів нічого мені сказати про мої східні риси.
Але це ще півлиха. Зараз я дедалі частіше думаю про своїх майбутніх дітей. І розумію, що не хочу дитину. Точніше, хочу, але… Що відчуватиме моя дитина? Що з нею буде? У мене вийшло не зірватися, я витримала. Але чи витримає це моя дитина? Чи зможе вона вижити в цьому світі? Бо якщо з нею буде те саме, що і зі мною, краще я вже залишуся бездітною.
Олександр Вампілов був наполовину бурятом. Чи знаю я, що він відчував і як жив? Так, знаю. І тепер, під час читання кожної його п’єси, мене пронизує легкий холод. Я ніби переймаю собі емоційний стан цього видатного драматурга.
А скільки взагалі у світі таких людей? Людей, які «наполовину»? І скільки з них врятованих, а скільки тих, що зірвалися і не витримали… Через цей жорстокий світ і через наше кляте забобонне суспільство...

Відкрити | Коментарів: 4

Водоспад лицемірства і крапля щирості


Цей вечір я вирішила присвятити артистці, про яку знаю дуже мало. Але тим не менш – достатнього для того, аби відкласти всі справи і прийти на її бенефіс. Я не пошкодувала. Не лише через цікаве дійство. За один вечір я побачила стільки лицемірства і брехні, скільки не могла побачити за цілий рік. Велика театральна сцена оголює людську сутність. Там нічого неможливо приховати, неможливо збрехати – це одразу видно. І одразу чути, коли людина говорить щиро, а коли бреше. На жаль, на цьому заході брехні було дуже багато.
Ювілейний вечір народної артистки України, акторки Театру російської драми Надії Петрівни Батуриної розпочався фрагментом із вистави «Як важливо бути серйозним» за Оскаром Вайльдом, де вона грає леді Брекнелл. Прямо під час дійства її привітали молоді актори-студійці й подарували великий букет квітів. Це було справді щиро. А от далі… Хотілося затулити вуха і не слухати тієї дурні, яку мололи наші високопосадовці. У них на обличчях було написано, що вони чи не вперше в житті бачать Надію Петрівну і прийшли сюди, аби просто зайвий раз пропіаритися.
Спочатку зачитали привітання від Міністерства культури і туризму. А потім на сцену піднялася начальник Головного управління культури і мистецтв Світлана Зоріна. Думаю, від її промови Надії Петрівні стало ніяково. «Ви прожили таке красиве життя! Ви така чудова акторка! Я так вас люблю! Управління культури вітає вас із ювілеєм і дарує вам ось ці квіти…» Красиве життя… Вона живе сама, її чоловік, якого вона дуже кохала, помер. У неї немає дітей. І взагалі немає нікого. Про неї нікому піклуватися, нікому купити їй ліків, чи навіть сходити в магазин по хліб. Вона стільки всього пережила в цій країні і в цьому театрі. І ось ювілей – раптом усі її полюбили і прийшли привітати з тим, що вона прожила таке красиве життя.
Подібних промов пролунало багато. Люди виходили й самі не розуміли, що вони говорять. Причому говорили або суржиком, або ламаною українською. Слухати було і смішно, і боляче.
А крапку на цій виставці лицемірства поставила Спілка театральних діячів. Актор Олексій Богданович, з усієї сили намагаючись говорити українською, промовив: «Надіє Петрівно, будь ласка, запросіть нас на вашу виставу. Я вже давно не бачив, як ви граєте. Не пам’ятаю навіть, коли востаннє. Дуже давно. А ось зараз подивився фрагмент із вистави, і мені так сподобалося… Щоправда, коли я вас бачив давно, то ви грали по-іншому. Але зараз набагато краще. То ви запросите нас?» Він, либонь, подумав, що це буде смішно. Але в залі ніхто не засміявся. Серед глядачів в основному були колеги Надії Петрівни, артисти Театру російської драми. З їхнього боку відчувалося обурення.
Цю фальшиву атмосферу на деякий час перервала народна артистка України Олександра Смолярова, яка прямо зі сцени сказала: «Надю, я розумію, що ти зараз відчуваєш. Адже нам, артистам, у житті не доводиться чути навіть третини цих слів, які говоряться на таких вечорах!»
На завершення Надії Петрівні подарували іграшку Буратіно, з якою вона вела телепрограму «На добраніч, діти!» Це, дякувати Богові, було щиро.
Коли артистці надали слово, у її голосі було все: і щастя, і ненависть до всіх тих лицемірів, і любов до всього чистого і прекрасного, і неймовірна жага жити далі і творити. У багатьох у залі були сльози на очах. І в мене теж…
Вона обійняла Буратіно: «Я вдячна телебаченню за те, що воно познайомило мене зі справжніми людьми – з дітьми! Батьки люблять своїх дітей, піклуються про них, годують, загодовують. Але дуже рідко зазирають у їхній внутрішній світ. Коли я вела цю програму, отримувала листи з усієї країни! Що ж мало статися, аби ця маленька людина на самоті вирвала звідкись шматочок паперу і написала листа якійсь тьоті Наді та якомусь Буратіно? Дитина виливала на папір усі свої переживання, почуття, образи… Батьки навіть не замислюються, як їй може бути погано! І я вдячна телебаченню за те, що мала змогу зазирнути у той потаємний світ дитячих почуттів!»
Потім вона звернулася до своїх колег-артистів: «Я безмежно вдячна моїм друзям і Михайлові Юрійовичу Резніковичу за цей вечір! Я знаю, що ви зробили це від серця і що у вас багато своїх проблем і турбот. Коли я бачу в людях таку безкорисність, то розумію, що в цьому світі ще є життя, навіть у такі важкі часи! Незважаючи на все те, що говорилося сьогодні спеціально, як на всіх ювілеях, за цей вечір я заново пережила своє акторське життя! Дякую вам за це!»
Ну а потім вона спрямувала свій погляд у зал: «Зараз я працюю над виставою за твором Ісаака Зінгера. Читаючи його я поставила собі запитання: що тримає людей у цьому житті? Спочатку думала, що кохання. Але ні, воно ж іноді зникає. Тепер я точно знаю. Людину в цьому житті тримає те, що вона комусь потрібна. А якщо непотрібна, то жити вже немає сенсу. І тому я вдячна вам за те, що ви тут, за вашу увагу, за ваш час… У моєму житті були дві близькі людини: мої мама і чоловік. Але якщо є той інший, кращий світ, то вони і зараз зі мною. Вони благословляють вас сьогодні!»
Щойно вечір оголосили закритим, тих високих любителів мистецтва як не було. Сцену заповнили колеги, друзі та шанувальники Надії Батуриної. Усі її вітали, обіймали, цілували, дарували квіти, подарунки… Але це вже була щирість, до якої байдуже всім телекамерам і диктофонам.

Фото: www.dt.ua


Відкрити | Коментарів: 1

Прояви геніальності...


Тиждень тому мого одногрупника відсторонили від занять. Другий викладач нашого режисерського курсу Леонід Бенедиктович Остропольський сказав, що більше не хоче його бачити. Реабілітуватися він зможе лише через нашого художнього керівника Михайла Юрійовича Резніковича, який наразі у відрядженні.

Причин відсторонення багато. Для перших двох місяців навчання навіть дуже багато. Першопричини - постійні запізнення і прогулювання занять з режисури. А причини цих причин - випивка і ранкове похмілля.

Іще влітку, під час вступних іспитів мені з ним було якось неприємно. З тієї самої хвилини, як він гордовито зайшов в аудиторію і, знайомлячись з усіма, почав розповідати, що він - актор за першою освітою. Актор, музикант, співак, і взагалі дуже-дуже класний і дуже-дуже розумний. І головне - з великим сценічним досвідом, чого ні в кого з нас не було. У мене ще тоді виникло питання: "Якщо ти такий розумний, якого дідька тут робиш? Іди собі і працюй у театрі!"

Перед іспитом з практичної режисури в нас було чотири дні на підготовку. Ми приходили в університет, репетирували свої етюди. Він розмовляв лише матюкаючись. Ні, я нічого не маю проти нецензурної лексики, хоч і не вживаю її. Але одна справа, коли людина так свариться, або виражає певні емоції, а інше - коли вона ніяких слів більше не знає, крім отих. Мало того, він завжди приходив з похмілля, від нього несло за кілометр. І коли ми з ним грали в одному етюді, одного разу мене ледь не знудило. Тоді я не витримала і сказала: "Слухай, зроби щось! Візьми якусь жуйку! Я не хочу це терпіти!" На що він відповів: "По-перше, жуйка не допомагає, я вже пробував. А по-друге, бл... я бл... без бухла ніяк йо... не можу бл..."

Коли ми вступили, я змирилася. Мені з цією людиною тепер працювати найближчі п'ять років. Цілий вересень я намагалася звикнути до нього. До всього, що він робив. А робив він багато чого: на кожній парі, демонструючи, що він - актор із досвідом, навмисно переривав викладачів репліками типу "А ми вчили по-іншому, а нас вчили так, а ще я знаю це, і це, і це... а ми будемо вчити це? бо там ми вчили це і я вже те знаю..." А нам постійно говорив: "Що важко, да? Це ще нічого! От потім вас будуть вчити і того, і того, і буде ще важче! Ви ще нічого не знаєете, що буде далі!" І так пишався, що він уже такий розумний! Так пишався, що за півмісяця припинив ходити на заняття, сказавши, що він усе це вже проходив, і воно йому не потрібно. Єдині пари, які він відвідував - зустрічі з нашим художнім керівником і акторські тренінги. Та й на ті запізнювався, бо не міг піднятися з похмілля. Приходив із головним болем, очі постійно бігали. Він не міг нічого нормально робити. Викладачеві говорив, що погано почувається через проблеми з тиском. А ввечері - знову те саме.

Двоє наших  хлопців, які мешкають із ним в одній кімнаті, спочатку намагалися щось йому второпати, але він їх посилав. "Та бл... не треба бл...! Я це знаю! Та нашо бл... мені туди йти? Я і так бл... усе це знаю! І не сперечайся зі мною! Я бл... грав на сцені, а ти - ні!" Зрештою, вони махнули на нього рукою. Але потім стало ще гірше. У кінці місяця вони помітили, що він живе фактично на їхньому пайку, а всі свої гроші витрачає лише на пиво і горілку. І його це ані скільки не турбує. І стосунки в них різко зіпсувалися.

Через нього в нас полетіла вся робота: і акторські вправи, і етюди. Бо на кожній репетиції він тільки кричав на всіх, які ми придурки, і що ми нічого не можемо зробити нормального по-акторськи, бо на курсі гарною технікою володіє лише він один. Постійно психував, причому дуже гучно.

Одного разу я слухала його телефонну розмову з нареченою. Він дуже хвалився, що в нього в Запоріжжі залишилася наречена, причому непроста, а бісексуалка, неформалка і взагалі дуже-дуже крута. І вона збиралася до нього приїхати, і щось там не могла взяти квитки. Ми якраз поверталися з занять увечері. Вона йому потелефонувала. Він послав її останніми словами на всю вулицю. Потім психовано поклав слухавку, повернувся до мене і сказав: "Бл...!!!! Якщо ця сука не візьме завтра квитки, я бл... не знаю, що зроблю! Вона йо...та на голову! Падла!" У мене аж дух перехопило віт цих слів. Я запитала, чого він так на неї говорить, якщо це його наречена, яку він, як сам сказав, кохає. "Я завжди на неї так кажу! Це в нас нормальна розмова" І ми пішли далі вже мовчки.

Моєю останньою краплею став вечір 4 жовтня. Театр російської драми відкрив сезон виставою "Камінний господар". Ми пішли всім гуртом, адже це постановка нашого художнього керівника. Після закінчення вистави, коли вийшли з театру, вирішили трохи постояти й обговорити побачене. Коли наш "красень" сказав: "От бл... п...ц у нас на блоці всі роз'їхалися, нема з ким бухати сьогодні! Бл... що ж робити тепер? Що за х...ня?!!!" Потім помовчав трохи і додав: "Хоча... ні. Не всі. Може Дьоня ще є... Так! Точно! Дьоня є! Слава Богу! Сьогодні можна нормально побухати!" Я не витримала і сказала: "Ну кому що потрібно для повного щастя!" Він подивився на мене якось дивно: "Ну да, да, я алкоголік! Да я бухаю! Я люблю бухати! Тебе щось не влаштовує?" Я хотіла сказати, що мене не влаштовує, коли люди навмисно вихваляються, а самі нічого не роблять. Але промовчала. Пішла пішки до гуртожитку.

Зараз він бухає і гуляє ночами, а вдень спить або ріжеться у комп'ютерні ігри. І досі вважає, що ми всі тупі, що ходимо на пари і щось намагаємося робити. Він і досі впевнений, що буде режисером і "ставитиме вистави з великої літери". Бо фактично всі митці були такими самими: бухали, курили, щодня міняли коханок, вели такий самий розпусний спосіб життя. Що типу без цього займатися мистецтвом неможливо. І тому він геній, а ми всі придурки. І тому навіть зараз, коли його відсторонили від навчання, залишається абсолютно спокійним. Він упевнений, що викладачі знають про його геніальність і не стануть його чепати.

Але особисто у мене в голові не вкладається, як така людина взагалі може займатися театром. Чи може я справді така тупа і придуркувата, що не розумію цих проявів геніальності?


Відкрити | Коментарів: 5

Є в богеми і будні, і свята...


Уже півтора місяця, як я навчаюся в театральному.  Що сказати? Є багато позитивного. І негативне теж є. Але... Позитивного таки набагато більше.

Неймовірно важко. Хто каже, що вчитися мисцетву легко, той або ідіот, або моральний урод. Навчатися в театральному - це майже 24 години розумової, творчої та фізичної праці, постійні недосипання, недоїдання і ніякого особистого життя. Постійна робота над собою, над своїми почуттями,  звичками, жестами, рухами, голосом... Постійне тренування уваги, внутрішнього ритму, енергії... Постійна ліквідація своєї безграмотності в усіх видах мистецтва шляхом книг, картин, театральних вистав тощо. 

Мені справді важко. Та чим важче стає, тим більше я розумію, що це - моя справа. І я люблю її дедалі дужче й сильніше. 

Немає ніяких романтичних почуттів та ілюзій. Я вже не та школярка, яка ненавиділа своїх монархічно налаштованих батьків за те, що "поламали їй долю", змусивши здобувати іншу професію. Зараз я навпаки думаю, що доля моя не поламана. Вона лише зміцніла за ті чотири роки мого псевдонавчання. 

Мій теперішній графік  більше нагадує армійський. Я піднімаюся о шостій, аби нагріти воду у великому металевому відрі. Десь о сьомій снідаю кефіром із булкою. Десь о восьмій біжу на заняття з режисури до свого майстра, Михайла Юрійовича Резніковича. Або на акторський тренінг. Він у нас триває читири години без перерви. Далі - пари за розкладом. Після них репетиції. Увечері - обов'язковий похід у театр. Повертаюся зазвичай близько одинадцятої. Вечеряю чим прийдеться, випиваю чашку зеленого чаю, читаю кілька книг із театральної справи (по годині кожну), конспектую, роблю деякі вправи. Лягаю спати не раніше другої ночі. А зранку все спочатку.

Буду я режисером чи ні - відомо лише Творцеві. Але одне я знаю точно - ці нові студентські будні, заняття до пізньої ночі, недосипання, нічні творчі пошуки, життя на саму стипендію, вбитий холодний гуртожиток без гарячої води і старе сітчане ліжно я ні на що не проміняю. Я більше ніколи не повернуся до свого минулого життя з чудовою зарплатнею, гарантованою роботою і гарним житлом. Я просто не створена для такого.


Відкрити | Коментарів: 1

Я - майбутній режисер!


Отже, коли всі спогади про попередню освіту охолонули, повідомляю новину: ТЕПЕР Я - МАЙБУТНІЙ РЕЖИСЕР! Я НАРЕШТІ ВСТУПИЛА В ТЕАТРАЛЬНИЙ!

Господи! Як же довго я до цього йшла!

Коли в дев'ятому класі вперше повідомила батькам, що збираюся вступати на режисерський, вони спочатку ніяк не сприйняли. Думали, минеться. Але коли я знову заговорила про це в 11 класі, мама почала хвилюватися. Ближче до весни ми започаткували традицію вечірніх розмов, які майже завжди завершувалися рікою сліз, батьковими криками й маминими вмовляннями. «Що це за професія? Вона нікуди не годиться! Де ти потім працюватимеш? Ти хоч трохи подумай головою!» Я боролася з ними до самого літа. Зрештою мама сказала: «Давай ти спочатку здобудеш нормальну професію, а потім іди куди хочеш!» І я подумала: «Вони старші і мудріші. Нехай буде, як вони говорять. Може воно і справді краще».

Другим варіантом була українська філологія. Але мама і тут обурилася. Мовляв, це теж не професія. І, стиснувши зуби, я обрала той фах, який мені здавався найближчим до філології – видавничо-редакторське відділення.

Після того, як вступила, мене всі запитували: «Чого ти не радієш?» Та я навіть сама тоді не усвідомлювала, чому не було тієї радості, яка мала бути. Тільки тепер розумію, чому. Бо я все робила з почуття обов’язку. Вступила – бо так було ТРЕБА. Вчилася, бо ТРЕБА було вчитися. Практикувалася, тому що ТРЕБА. І здобувала цей фах, бо ТРЕБА було його здобути. Щоправда, на першому курсі в мене ще було прагнення працювати в цій сфері. Спочатку нічого не виходило. Та я вперто намагалася пересилити себе, закохати у свій фах, постійно повторюючи: «Це хороша професія! Це дуже хороша професія!» На початку другого курсу я вирішила, що, оскільки люблю працювати з мовою, то ТРЕБА зосередити увагу на літературному редагуванні. Я думала, що моє майбутнє – бути літературним редактором. І я робила все для цього. Навіть позбавила себе канікул, просидівши ціле літо на практиці у видавництві. Саме тоді відчула, що справді набуваю професійних навичок. І мої справи пішли вгору. Після літньої практики мене запросили на роботу в музичне видавництво. Саме там у мене все було вперше. Перше серйозне редагування, перша робота з автором, перша справжня коректура, перше виведення книжки на плівки, перша верстка… І, як не дивно, моя робота виявилася доволі успішною. Тож, коли на мене звалилися такі професійні успіхи, я ще більше занурилася в редакторство. І так тривало до кінця третього курсу. До того самого дня, коли мені пощастило потрапити на репетицію опери «Ярослав Мудрий» у Національній опері. Моя знайома білетерка дістала для мене перепустку.

Я сиділа в залі й уважно спостерігала за роботою режисера Анатолія Соловяненка. Я його не дуже шаную, але мені було цікаво подивитися на сам процес створення майбутньої вистави. Я запам’ятовувала все то найдрібніших деталей. Непомітно для себе навіть почала уявляти, як би я поставила ту чи ту картину, як би вирішила конкретну сценічну ситуацію… Уперше в житті я бачила вживу, як працює театральний режисер. І мені було неймовірно цікаво.

Коли вийшла з театру, наче хтось цеглою по голові вдарив… Я раптом відчула, що не живу, а так, просто існую. І вкрай спустошена їду в інститут.

Але, сидячи на парах, почуваюся якось дивно. Цілий світ навколо змінився. Я слухаю викладачів, і не розумію ані слова. Я намагаюся щось вчити – і ледве примушую себе. Наче щось глибоко всередині мене запитує: «Що ти ту робиш?»

Наступного дня просто зранку я вирішую навідатися в театральний університет. Просто подивитися, як воно там.

Коли заходжу крізь розсувні скляні двері, поринаю в нереально творчу атмосферу. Іду коридором, і на кожному кроці бачу студентів які щось репетирують, щось вирішують між собою… Я іду тим коридором, і наче наповнююся тими флюїдами, відчуваю незрозумілу спорідненість із кожною стіною, кожною сходинкою, кожною шибкою… Я бачу обличчя викладачів, портрети Станіславського в аудиторіях, чую звуки фортепіано… Я іду почитати розклад… Я стою — і очі наповнюються сльозами, а серце починає шалено колотитися. Мою долю повернули не в той бік. Бо моє місце – тут!

З того дня я вже ніколи, НІКОЛИ більше не почувалася редактором. Усе, до чого я намагалася себе привчити і в чому себе переконувала протягом трьох років, миттю зникло.

Так, я здобула хорошу професію, із якою нічого не страшно. Я вмію писати, редагувати, перекладати тексти, макетувати, верстати, програмувати сайти, працювати з компютерною графікою, розробляти концепцію видань, фотографувати… Я багато чого вмію. Але… Моя перша наукова робота на видавничу тематику називалася «Музичні видання в Україні». Моя перша курсова робота була про стандартизацію у нотних виданнях. Друга курсова – про розробку та просування веб-сайта артиста. Мої численні реферати стосувалися режисури та архітектоніки театральних видань, використання театральної лексики у ЗМІ… Тема моєї бакалаврської – «Редакційно-видавнича підготовка театральної програми»… Усі ці роки я виношувала свою мрію, мов дитя. І якщо я залишуся видавцем-редактором, то просто поховаю себе заживо!

 


Відкрити | Коментарів: 2

Дитинство режисера


Не пам’ятаю, коли вперше до мене прийшло усвідомлення, що хочу бути режисером. Зараз мені здається, що я завжди цього хотіла, навіть коли не знала, що це за професія.

Моє перше знайомство з театром відбулося в чотири роки. Це була казка про Білосніжку та гномів у місцевому ТЮГу. Після того походу я довго не могла заспокоїтися. Дорогою з театру постійно переказувала мамі сюжет вистави, захоплено згадувала героїв… Увечері мама ніяк не могла примусити мене спати. Я заснула лише, коли вона пообіцяла, що ми незабаром знову підемо в театр. Тієї ночі мені снилися дива: чари, загадковий ліс, гноми в ковпаках…

Мама обіцянки дотрималася. Ми справді незабаром знову пішли в театр. А потім знову, і знову, і знову… Після Білосніжки був «Горбоконик», потім «Два клени», потім «Снігова королева»... І так до нескінченності.

Треба віддати належне моїй мамі. Їй тоді було нелегко. Вона сама виховувала нас із сестрою. Шалений лінгвіст, вона працювала на двох роботах, ночами сиділа над перекладами, а у вихідні додатково приймала учнів. Але, незважаючи на це, я ніколи не знала, що значить «гальорка» в театрі, чи навіть ложа. Мама не могла допустити, аби наші місця були далеко. Ми завжди сиділи в партері, якомога ближче до сцени. Я спостерігала за акторами, вловлювала кожну деталь, бачила їхні обличчя, запам’ятовувала міміку, жести, роздивлялася костюми… Це було надзвичайно! Тепер я часто запитую себе, якби мама тоді знала, до чого призведуть ті численні візити в театр, чи стала би так активно прищеплювати мені любов до мистецтва?

Одного разу, коли ми прийшли у театр знову на якусь дитячу виставу нам повідомили, що сталася заміна. Натомість буде вистава для дорослих. Мама хотіла їхати додому, але я наполягала. Тож ми лишилися.

Грали історію про піонерів. Кілька хлопців чомусь кохали одну єдину дівчину і сварилися через неї. Дія відбувалася на будівництві, на сцені були розкидані цегла, зламані меблі й чомусь молочні бедони... Я нічого не розуміла. Але не могла відірвати погляду від сцени... То ось він який, справжній театр! Там, де все ніби по-справжньому! Та вистава досі у мене перед очима. Це перше враження неймовірне.

Свою першу постановку я здійснила у вісім років. Моя молодша сестра тоді була у трирічному віці. Я покликала її разом із сусідською дівчинкою і сказала, що ставитимемо виставу до 1 травня. Історію про мишу та малинівку, яку я прочитала у збірці абхазьких казок. Малята здивовано дивилися на мене, і майже нічого не розуміли. Та грати у виставі погодилися. Почалися репетиції. Я чітко розписала графік: щодня приходжу зі школи, роблю уроки, потім репетируємо. А у вихідні репетирували зранку і майже до вечора. Але я так захопилася цією ідеєю, що вже ні про що більше не могла думати. Я працювала зі своїми малими акторками, показувала і розповідала їм, що і як треба робити, як розмовляти, як рухатися… Я думала, з чого і як зробити костюми, декорації, яку взяти музику…

За два тижні до нашої «премєри» я почала виписувати квитки, малювати програмки. Ми тоді жили в селі. Я запросила всіх наших сусідів, і не могла дочекатися того заповітного дня.

Не обійшлося без «скандалів». Як же без них? Та ще й перед прем’єрою! Спочатку моя сестра раптом зрозуміла, що грає негативного персонажа і почала плакати: «Я не хо-о-о-о-тю-ю-ю бути пога-а-а-ною-ю-ю-ю!!!!» І як я не вмовляла її, як не переконувала, все було марно. Зрештою довелося втішати її цукерками. Тільки тоді вона погодилася. Потім дівчата двічі серйозно сварилися. І я, зібравши в кулак усю свою дитячу волю, заспокоювала і мирила їх. При цьому постійно повторювала: «Ми маємо працювати! Що ви робите? Вистава на межі зриву!»

А ті години плідної праці над костюмами і декораціями досі в моїй пам'яті, наче то було вчора. Із якою любов'ю я вирізала і склеювала вуха для Миші, робила плащ для Малинівки зі старої маминої сорочки! Як я прикріплювала стару ковдру (фон) до серванту! Як розкладала подушки (камені) на підлозі! Наша вітальня тоді перетворилася спочатку на звалище, а потім поступово на щось незрозуміле, до певного часу таємниче.

На «прем’єру» прийшло кілька сусідських дітей, мої друзі, друзі моїх малих акторок і… Мама. Вистава тривала зо півгодини. Я весь цей час сиділа у шафі, з якої мала вийти лише у кінці, на поклон, як справжній режисер у день прем’єри. Хоча навіть не здогадувалася, чию функцію на той момент виконувала. У день показу мене охопило справжнє хвилювання… Хвилювалася за дівчат: раптом вони забудуть слова, забудуть, що потрібно робити, розгубляться, злякаються публіки… Хвилювалася за публіку: раптом нікому не сподобається, ніхто не зрозуміє, не сприйме… Але нічого подібного не сталося! Дівчата все зробили чудово. Більше того, вільно і природно, так, як і має бути! І коли нарешті я вилізла з шафи і ми втрьох почали кланятися, усі гучно аплодували, дехто навіть кричав: «Молодці!». На обличчях глядачів я бачила вдоволену усмішку. І якесь невідоме досі почуття тепла з’явилося в моїй душі…

Не минуло і тижня, як мені закортіло поставити нову виставу. Уже не пам'ятаю, чому саме, але вподобала історію про крокодила Гену і Чебурашку. Мабуть через те, що знайшла в комірчині старий батьків светр: коричневий і пухнастий, те що треба для Чебурашки. Отже, буквально за день сюжет мультика був адаптований для сценічної постановки.

Крокодила Гену я побачила у своїй подрузі, що мешкала в будинку навпроти. Чебурашкою мала бути моя сестра. А роль Шапокляк я відвела собі, оскільки дуже любила мамин чорний капелюх і свої кумедні квадратні черевики.

Із цією виставою працювати довелося ще плідніше і наполегливіше. Але з акторами було легше. Моя сестра прекрасно вжилася в образ малого пухнастого друга з великими вухами. А подружка, хоч і не одразу сприйняла внутрішній світ самотнього крокодила, але розуміла мене з півслова. Тож у нас усе вийшло.

Щоправда, довелося помучитися з костюмами. Спочатку не могли зробити вуха для Чебурашки, потім не знали, з чого змайструвати морду для крокодила… Зрештою, вуха ми зробили. А з крокодилом нічого іншого не придумали, як пофарбувати обличчя в зелений колір, а до пояса прикріпити довгий хвіст зі скатаної зеленої ковдри. Мама, як не дивно, навіть пожертвувала для нашої благородної справи свою стару косметику. Я була на сьомому небі від щастя: тепер у нас буде справжній грим!

Іще під час роботи над цією виставою в мене зародилася ідея нової. Тепер за власним сценарієм. Точніше за власним задумом – сценарії я тоді не писала, навіть не знала, що це таке. Я просто тримала сюжет у голові і пояснювала, кому і що говорити.

Наш «Крокодил» мав успіх. Нам так само аплодували, нас хвалили… А в кінці я оголосила, що віднині у мене вдома відкривається театр, і що незабаром відбудеться нова вистава. Усі зраділи. Це був чудовий день. От тільки моя подружка ще довго ходила з зеленим обличчям, бо «грим» нічим не змивався. Відтоді, треба думати, вона вкрай зненавиділа мультик про «Крокодила Гену».

Наступною стала вистава «Модниця». Мій дебют у драматургії. Історія про дівчину, яка настільки захоплювалася модою, що не помітила, як втратила саму себе. І протягом усієї вистави вона шукає саму себе. І в кінці знаходить і себе, і свою другу половинку – принца. На цю виставу прийшли не лише глядачі з сусідніх дворів, а й кілька моїх однокласників. Мама теж подивилася. І цього разу не приховувала свого обурення. У цій постановці я, мабуть, використала найбільше її речей: одяг, хустки, взуття, капелюхи… Усе, що знайшла у неї в гардеробі. Потім у нас із нею була серйозна розмова. Ділова. Як режисера з завідувачем костюмерного цеху. Відтоді наші костюмні можливості стали обмеженими.

Ми ставили ще багато вистав. Усі зараз навіть не згадаю. Більшість історій я вигадувала сама, деякі брала з книжок. Але наша вітальня ставала дедалі тіснішою. Хотілося простору, зокрема і для публіки. Адже у вітальні була змога сидіти лише на дивані. А ще хотілося справжньої сцени з завісою, аби можна було міняти декорації, змінювати місце дії… Саме тоді я в іншому ракурсі подивилася на наш сарайчик, який стояв упритул до забору і, відповідно, виходив на вулицю. Він був не дуже високим. А прямо над ним звисала гілка від величезної груші. І я подумала, що було би чудово, якби до цього сарайчика приставити збоку драбину, а на гілку повісити якесь полотно. Тоді дах служитиме сценою, і ціла вулиця зможе приходити дивитися вистави. Але ця мрія так і не здійснилася. Бо в той час, коли я працювала над її здійсненням, мама повідомила, що ми їдемо в Україну. Назавжди…

Моя прощальна постановка відбулася просто на ґанку нашого будинку. Публіка сиділа у дворі. Із такої нагоди мені було дозволено винести стільці. Ми грали виставу «Викрадення принцеси». Про те, як розбійники викрали в королеви щойно народжену доньку. Глядачі дивилися, подекуди аплодуючи, а мама тим часом спаковувала коробки та з нетерпінням чекала, доки ми дограємо. Бо ті речі, що ми взяли для спектаклю, були останніми, які треба було спакувати…

Мені десять років. Нова країна, нова мова, нова школа, нові люди… Усе нове і незвичне. Подекуди цікаве, а подекуди нестерпне. Іноді стає зовсім гірко, хочеться повернутися назад, у те колишнє життя. Так минає місяць, другий, третій… Півроку. Потроху звикаю і до мови, і до людей. І тоді виникає нестримне бажання відродити свою театральну справу. Але як? Із ким?

Спочатку ми удвох із сестрою робимо виставу «Модниця». Ту саму, перший плід моєї драматичної фантазії. Запрошую кількох своїх однокласниць подивитися. Їм наче подобається, але реагують вони якось мляво. І мене це дуже дивує. Навіть там, у селі чудово знали, що таке театр і цікавилися ним. А тут, хоч і провінційне, та все ж таки місто, і нікому нічого нецікаво! Обурююся. Спочатку думаю, що причина в невдалій режисурі (хоча тоді ще і близько не знала такого слова). Тому згодом вигадую нову історію «Ляльки», де знову ми граємо удвох із сестрою.

Це була вистава про долю двох ляльок, дорогу та дешеву, які випадково опинилися на одній полиці в магазині. Для такої постановки змушую і себе, і сестру ретельно відпрацьовувати «іграшкові» рухи, ходити як лялька, розмовляти з певною інтонацією…  Словом, робота кипіла. Та коли ця вистава відбулася, реакція глядачів була такою самою млявою. Я запитувала в них: «Вам не сподобалося?» А у відповідь чула: «Та ти що! Звичайно сподобалося! Так прикольно!» Прикольно… І це все? Оце вся реакція? І я змушена була визнати, що тут відродити свій театр не вдасться.

Іноді до нас приїжджали гості з батьківщини. Мамині друзі, а з ними їхні діти. Тільки тоді я вигадувала якусь нову історію і ми разом із тими дітьми робили виставу для батьків.

Коли мені було 11 років, ми поїхали до Санкт-Петербурга, в гості до моєї тітки. Із нами була мамина шкільна подруга з донькою. Дорогою в потязі я вигадала кумедну історію про кенгуру, і приїхала в Пітер уже з наміром здійснити нову постановку.

Вистава мала відбутися у квартирі моєї тітки. Ми репетирували вечорами, поки наші мами вирушали в оперу, філармонію чи ще кудись, де нам було би нецікаво. Для цієї постановки я спеціально написала кілька коротеньких пісень, які мав співати кожен персонаж. Мелодії взяла просто з голови. Окремо малювала ескізи костюмів. І в силу своєї нахабності потай залізла в шафу до тітки. О, так! Це була моя «наймасштабніша» постановка! Із найгарнішими костюмами, декораціями, гримом, світловими ефектами і навіть зі справжнім антрактом у 15 хвилин! Ми розіграли її у вечір пере від’їздом. Але замість очікуваного визнання був скандал. Добряче влетіло мені за тітчин гардероб! Здається, вперше за всі ті роки мама відверто сказала: «Як мене вже задовбав цей твій театр! Може досить уже?» Я тоді проплакала майже цілу ніч. І ще довго не розмовляла з мамою…

Мої театральні фокуси і справді припинилися на деякий час. Але за рік я раптом відчула, що хочу поставити справжню серйозну виставу, про справжні людські стосунки. Звичайно, зараз звучить смішно, мені тоді було лише 12 років. Та я справді відчула таку потребу. І вирішила, що тепер тримати весь сюжет у голові не годиться. Адже вистава буде серйозною, довгою, там буде багато реплік. Тож потрібно написати сценарій. На той час я вже читала багато драматичних творів, тож приблизно уявляла, як це все створюється. І почала писати… День за днем… У моїй голові народжувалася історія під назвою «Сніжана», про дівчину, яка дуже любила сніг і жила в сім’ї, де ненавиділи зиму. Раптом до них приїжджає друг її батька, який теж ненавидить зиму, і вона в нього закохується. Але вони весь час сваряться через сніг. У кінці він, здається, мав заручитися з її подругою, а вона мала піти з дому. Але я так і не дописала. Хоча стільки всього планувала зробити, стількох людей задіяти… Адже там мало бути багато акторів. А на головну роль планувала взяти свою найкращу шкільну подругу Ніну. Вона ідеально підходила! І я вже бачила, як усе це виглядатиме, хто кого гратиме, як працюватиму з ними… Та за якийсь місяць мої надії рухнули. Ніна загинула. Після її похорону я припинила писати. А зошит зі сценарієм викинула. Було боляче перечитувати ті рядки.

Наступного року з Санкт-Петербурга приїжджають моя тітка і братик. І я вирішую зробити ще одну театральну спробу. З-під мого пера виходять дві історії: «Електронне курча» (про вплив електронних іграшок на людей) та «Зелений привид» (про крадія коштовностей, який перевдягався в зеленого привида). Мої сестра та брат погоджуються, і ми починаємо репетирувати. Мене настільки захоплює цей процес, що я навіть не помічаю, як перетворюю нашу квартиру на справжній театр: встановлюю саморобну звуко- та світлоапаратуру, виділяю окремі місця для складання костюмів, реквізиту, гриму, ретельно обмірковую кожну деталь. Репетируємо по кілька годин на день. Вирішуємо показувати з антрактом між двома виставами. Мій брат, художник-початківець, сам малював програмки. А я, окрім дійових осіб та виконавців, дописувала туди, як і належить у справжніх театрах, подяку спонсорові. Ним я вважала одного доброго друга нашої сімї, який торгував посудом. Він дарував нам багато посуду: сервізів, таць, ваз для квітів… А у виставі я використовувала чайний сервіз і одну велику вазу. Тож нашого знайомого з усією впевненістю можна було назвати спонсором постановки. Ми навіть виписали йому окреме запрошення. І він сидів на окремому кріслі.

У той день я сама спекла цілу гору пряників і зробила з кухні театральний буфет. Квитки цього разу були платними. І програмки також. Лише для спонсора все було безкоштовно. Я тоді особисто його зустріла і провела на місце. Він був такий гордий!

Я почувалася наче на справжній прем'єрі, у справжньому театрі. Моя тітка фотографувала обидві вистави. Уперше хтось фотографував мої постановки! Я була щасливою навіть з того, що тепер залишиться бодай якась згадка про все це.

Під час останньої сцени велика ваза на підлозі раптом перевернулася і розбилася. Я вже передчувала мамине обурення, але тітка її утримала і нам дали дограти до кінця. Зараз я думаю, мама ніколи не сприймала серйозно мої театральні витівки. Їй весь час було смішно. Навіть ті останні дві вистави, яким я намагалася надати якомога більше сенсу, вона аж ніяк не сприйняла. Її це лише дратувало. Хоча інші дивилися з цікавістю.

Коли моя остання прем'єра завершилася, тітка підійшла до мене і спитала: «Риточко, то ти хочеш бути режисером? Да?» Я замислилася… Здається, ніколи до того моменту серйозно не думала, ким хочу бути, коли виросту. Я перепитала: «Ким?» - «Режисером!» Я стояла мовчки зо кілька секунд, опустивши очі. А потім підвела голову і спитала: «Режисером? А хто це такий, режисер?»


Відкрити | Коментарів: 2

Я знову повертаюся...


Нарешті повертаюся до свого блогу. Багато чого сталося за цей час. По-перше, я захистилася і отримала диплом бакалавра. Я - видавець-редактор. А по-друге... Я ВСТУПИЛА В ІНШИЙ УНІВЕР НА ІНШУ СПЕЦІАЛЬНІСТЬ, ПРО ЯКУ МРІЯЛА З ДИТИНСТВА!!!!!! Але про це трохи пізніше. Розповім усе по порядку. Це літо видалося дуже насиченим і важким.

Я – бакалавр.

Почуваюся так, ніби вистрибнула з вікна темного занедбаного будинку. За якусь мить… Раз – і все. Вільна. Спочатку було гірко і тяжко… І не можу зрозуміти, чому. Але тепер згадую все те, мов страшний сон. Я вільна! Я більше не студентка того… як його… Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відділення видавничої справи та редагування, спеціалізації книжкові, періодичні та електронні видання… Хух! Як давно я мріяла це сказати! Господи, дякую, що дав мені дожити до цього заповітного дня!

Спочатку думала записати всі враження і думки в одному пості, але їх виявилося забагато. Тому, як буде бажання почитати про мої незграбні кроки до диплому, дивіться кілька постів під аналогічними мітками...


Відкрити | Коментарів: 1

Помаранчевий шнурок і 13 троянд


23 червня я зібрала до купи всі дитячі книжки, з якими працювала під час написання бакалаврської й перев’язала їх рештками помаранчевого шнурка від своєї тактильної програмки. Потім пішла до квіткарки й замовила букет із 13 рожевих троянд. Цього дня я збиралася прощатися з найсуворішим і найвимогливішим, але попри все найкращим науковим керівником — Тетяною Степанівною Крайніковою.

Усе так швидко минуло… Наче ще вчора був вересень. І я, зібравши в папку всі потрібні матеріали, бігла до неї домовлятися за бакалаврську. Наче ще вчора вона писала в моєму блокноті приблизний план роботи, надсилала мені потрібні матеріали, давала початкові поради…

Ніби всього кілька годин тому я сиділа поруч із нею на кафедрі й ділилася своїми маразматичними видавничими ідеями. Вона завжди уважно слухала. І я дивувалася: звідки в неї стільки терпіння?

Наче 5 хвилин тому, у відповідь на мої стомлені репліки вона говорила: «Котику, треба взяти себе в руки! Пийте каву — і за роботу!» І я пила каву. І продовжувала працювати…

І ось усе скінчилося.

Іду в інститут із букетом рожевих троянд – для неї, і пакетом дитячих книжок — для її малого. Не знаю, чи подобається їй число 13. Але то моє щасливе число. Я завжди дарую 13 квітів людям, які мені небайдужі. Не знаю, чи подобаються її малому такі книжки. Але я обирала найкращі, бо він у неї дуже розумний, хоч іще нічого не говорить.

Вона незабаром забуде про мене. У неї будуть інші бакалаври. Писатимуть роботи про випуск обгорток для цукерок, друк бананових наклейок, книжки-фоліанти… Одним словом, знайдуться ще такі самі божевільні як я. Так, вона дуже швидко забуде про мене.

Та мені пощастило бути її студенткою. І що би я не робила далі, які б у мене не були викладачі в майбутньому, Її я запам’ятаю на все життя…


Відкрити | Коментарів: 1

Кроки до диплому. Захист


Бакалаврську писала про театральні програмки. Вийшло шість повноцінних видань. Щоправда, коли тільки починала, не думала, що все буде саме так. Програмка для оперного театру — книжечка на 100 сторінок (із перекладним лібрето, додатковою інформацією про оперу і композитора, гарними кольоровими фотографіями). Для драматичного театру — невеличкий кольоровий буклет із фотографіями і ключовими цитатами. Програмка для ТЮГу – у формі книжки-гармошки. Для дитячого музичного театру — кольорова книжечка на металевій пружині. Для театру оперети — мініатюрна брошура з обкладинкою у вигляді маски. А програмка лялькового театру — книжка на тактильне сприйняття (на дотик): зі шматками тканини, ляльками на шнурочках, справжніми рослинами і бубликами.

Звучить начебто непогано. Але проблема в тому, що це все аж до самого дня захисту було лише в моїй голові. У реальності - чорно-білі макетики, склеєні нашвидкоруч чортзна-як.

До захисту сім днів. Я сказала собі: "Спокійно, Марго! Ми і не з таким поралися!" Сім днів... Шість видань... Це все не було би так страшно і сумно, якби до цього часу я два тижні поспіль не бігала в інcтитут складати клятий іспит із соціології між роботами в газеті та музичному видавництві і якби... Напередодні мені не потелефонувала директорка мого видавництва і не віддала карколомний рукопис, про редагування якого я вже давно мріяла. Я не знала, сміятися, чи плакати. Уперше в житті мені дають готувати справді серйозне видання і працювати з відомим автором, а в мене повний стіл поліграфічного мотлоху і захист за сім днів.

Усе ретельно зваживши, я вирішила, що нехай краще страждає мій диплом, ніж відомий піаніст і композитор Анатолій Мірошник. Він і так настраждався за часів війни. Тож, розчинивши в окропі десять ложок кави, я взялася за книжку.

Так минуло три дні... І три ночі...

І ще день... І ніч...

А потім іще...

Поки 18 червня рівно о четвертій ранку я не дійшла до фінішу і не надіслала вельмишановному піаністові відредаговане разом із моїми зауваженнями та пропозиціями.

До захисту — два дні. Глибоко зітхаю: добре, що хоч не один день!

На першій роботі, у редакції газети, нахабно кладу голову на стіл і засинаю. До біса номер. До біса все. Прокидаюся вже на кінець своєї зміни і хапаюся за голову. Ніхто не розбудив. Ніхто не обурився. Тільки моя напарниця Оля підійшла і турботливо погладила мене по голові: "Не хвилюйся, Марго! Усе гаразд! Ніхто не помітив!» Господи! Не знаю, за які заслуги ти нагородив мене такими чудовими напарницями!

Мов очманіла біжу на поліграфію роздруковувати кольорову верстку. Увечері, нарешті, беруся за шість своїх видань. Тільки тепер, здається, розумію, як скучила за ними. Усі книжечки — буквально виколисані мною.

"Спокійно, Марго! Ти впораєшся!"

Цієї ночі першим був буклетик драматичної вистави. Потім — програмка для дитячої опери (кольорова, на пружинці). Коли починала її робити ще навесні, навіть не думала, що вийде так гарно. І малюнки, і тексти... Усе так чудово гармоніювало, що я аж сама собою запишалася (чи не вперше за стільки років).

Решта ночі пішла на друкування, вирізання та склеювання 100 сторінок програмки оперного театру (ну чого я зробила її такою великою????!!!!).

А зранку мені потелефонували добрі люди з інституту і повідомили, що якщо до кінця дня моя робота не лежатиме на столі кафедри, то, висловлюючись простою мовою, мені повний гаплик.

На що я себе перетворила? І це я? Відповідальна, серйозна, сумлінна студентка? Що зі мною відбувається? Чому?

Тяжко зітхнувши, зібравшись із силами, вирішую таки зателефонувати своєму науковому керівникові, Тетяні Степанівні Крайніковій. Цілий рік я телефонувала їй, коли не знала, що робити. І вона завжди знаходила вихід так легко і швидко, що мої вії прилипали до брів. Може і тепер, коли вже майже кінець, вона, не сердячись і не дорікаючи, скаже мені щось... щось... Господи! Що вона може мені сказати? Вона ж упевнена, що моя робота вже давно цілує стіл Тимошика! І я так сподівалася, що вона ні про що не здогадається... Бо таких викладачів — один на мільйон! Вона унікальна! Вона... Неперевершена! І розсердити її — все одно, що підірвати Сіднейську оперу!

Але тим не менш... Довелося телефонувати.

Вислухавши мої слізливі байки про затримку з поліграфією (бо не могла ж я сказати їй, що весь цей час узагалі займалася не тим, чим треба було), Тетяна Степанівна, звичайно сердито, почала мене навчати, що і як говорити на кафедрі. Я миттю вилетіла з кімнати і помчала до таксофону.

Спочатку вислухала 20-хвилинну тираду від Тимошика про те, яка я погана і безвідповідальна студентка, ганьба для сучасної видавничої справи. Що ж, він має рацію. Навіть коли говорить спересердя. Але я таки знайшла в собі сили вимовити: "У мене шість видань! Шість! Не одне!" І мені дозволили покласти на кафедру лише теорію.

О дев'ятій вечора з-під моїх рук вийшла кольорова книжка-гармошка до вистави "Полліанна" Театру юного глядача на Липках. Нею я теж не могла намилуватися. Чи це справді зробила я? Сама? Своїми руками-милицями?

Із програмкою театру оперети довелося помучитися. Посеред ночі  закінчився клей. Стиснувши зуби вишкрібала рештки спочатку шматками картону, потім... виделкою. Тому видання вийшло облапаним, брудним і покоцаним. Навіть його простий чорно-білий макет здавався мені кращим. Але що робити? Вороття немає.

Коли, нарешті, дійшла до створення тактильної книжки з ляльками, хотілося кричати і трощити все навколо. І тут підключилася моя сусідка Наталка: "Ритусю, може допомогти тобі? Ти вже зовсім ніяка!" Я благаючим тоном промовила: "Будь ласка! Зший мені ляльку Телесика! Будь-як! Я більше не можу!!!!!" Ми разом вигребли купу клаптиків, які я спеціально збирала для цього діла. Наталка взяла ті, що їй були потрібні і почала шити. Телесик вийшов кумедним, у червоній піжамі. Та байдуже. Головне — вийшов.

Решта ночі минула під гуркіт принтера, розрізання паперу, склеювання, скріплення, безперервного вичавлювання клею і відмотування скотчу.

О сьомій ранку вся підлога була встелена поліграфічними відходами, ліжко та стіл — вкриті витратними матеріалами, а холодильник залитий клеєм. Саме на ньому я в істериці вичавлювала той клятий ПВА, бо на столі не було місця.

Захист о десятій, значить вийти потрібно о дев'ятій, тож я могла поспати принаймні годинку. Прямо в одязі впала на ліжко і заснула, перед тим закутавшись у різнокольоровий папір та підклавши під голову степлер.

Коли о восьмій почула будильник, довго не могла збагнути, що відбувається. Спочатку навіть не впізнала кімнати. Але в очі кинулася товста тактильна книжка, перев'язана яскравим помаранчевим шнурком. То мені нічого не наснилося! Захист і справді сьогодні!

Я в напівсомнамбульному стані. Геть забула, про що моя робота. Не знала, що говоритиму. І взагалі нічого вже не знала. А половина моїх видань, як я не старалася, все одно вийшли кепськими: багато клею, криво обрізані, пожмакані... Де? Де моє бажання реабілітуватися?!

Випила кави. Але після неї чомусь стало ще гірше. Ледь не знудило. До мене дійшло, що вже майже два дні нічого не їла крім жуйки. Моя сусідка Наталка намагалася нагодувати мене, але я не могла навіть дивитися на їжу.

В інститут нас із подругою Марисею повіз її батько на машині. Дорогою я постійно думала про свої видання. Через ті плями від клею, погано обрізані сторінки і т.д. мене раптом почало тіпати. І я навіть не підготувала тексту свого виступу, і навіть не уявляла, що говоритиму, бо забула все на світі. Тож коли ми доїхали, я вже билася в конвульсіях і мріяла застрелитися.

За 10 хвилин до початку захисту мої нерви здали. Було настільки зле, що не відчувала підлоги під собою. А за 5 хвилин узагалі сталося дещо феноменальне. Я знепритомніла. На очах у всієї групи. Гепнулася прямо на руки свого одногрупника Жені Черниша. Щоправда, розлючена Тетяна Степанівна швидко привела мене до тями, менторськи натякнувши, що я не дуже схожа на Мольєрівську героїню.

Коли мене викликали до кафедри, я встигла трохи заспокоїтися. Але так і не вирішила, що говоритиму. Заїкалася, бекала і мекала. Тож, доповідь не вийшла. Якби не гіперпозитивний відгук моєї гіперавторитетної пані Тетяни, не знаю, що було би. Вона на всю аудиторію назвала мене «ходячим креативом» і так розхвалила, що я навіть засумнівалася, чи вона справді має на увазі мене. Своїм «відмінно» я відсотків на 70 маю завдячувати саме їй.

Після того жаху я пішла на роботу. Там не витримала — знову заснула. Мене розбудили і відправили додому.

Лише повернувшись у гуртожиток і відчинивши двері своєї кімнати я збагнула, що відбулося. Захистилася! Кінець…

Усе навколо ще нагадувало мої нічні пригоди: і підлога, і стіл, і холодильник, і ліжко… Шматки паперу, сліди від клею, шнурки, стрічки, скоби, клаптики, скотч… І раптом мій погляд зупинився на чорно-білих макетиках моїх видань. Я кинула сумку, зняла свої дурнуваті окуляри й опустилася на коліна. Притуливши до серця копії своїх програмок, раптом відчула, що плачу. Їх забрали у мене… Отак швидко… Я навіть не встигла їх сфотографувати. І я плакала… Голосила так, наче тримала в руках пінетки своїх померлих дітей. Я так чекала на цей день! І думала, що радітиму. Але натомість було так гірко, як ніколи в житті. Чому?

Трохи пізніше я впала на ліжко, розгорнувши книжку Миколи Степановича. І читала її так, як досі не читала навіть Ліну Костенко. І сльози розміром із персики повільно котилися з очей. Так і заснула…


Відкрити | Коментарів: 1

Кроки до диплому. ДЕК


Державний іспит був у п’ятницю 13-го, мій щасливий день. Ішла на нього, сповнена безмежної любові до всього, що пов’язано з нашим фахом, цілком упевнена і щаслива. І білет витягла чудовий. Проте, щойно сіла навпроти нашого завідувача кафедри, глибоко шанованого мною професора Миколи Степановича Тимошика, всі думки в голові переплуталися. Уперше за чотири роки навчання він дивився мені прямо у вічі своїм гіперпрофесійним видавничо-редакторським поглядом. І я, маленька редакторка з дворічним стажем, раптом відчула, як перетворююся на жабеня, а замість чіткої членороздільної відповіді виходить якесь жалюгідне квакання.

Коли я щось проквакала про складові собівартості видання, добрий Микола Степанович, очевидно, вирішив трохи допомогти мені: «Пані Маргарито, скажіть, скільки відсотків від загальної собівартості видання ви би виділили на рекламу?» Йому навіть на думку не могло спасти, що я не відповім на таке. Тому, коли я від несподіванки опустила свою нижню щелепу і знову почала квакати, його нижня щелепа опустилася ще нижче від моєї і ледь не торкнулася екзаменаційного столу. Тоді підключився голова держкомісії. Він попросив мене назвати правовий документ, який регулює гонорарну політику в Україні. І якби на той момент у мене був вибір: залишитися в аудиторії чи опинитися в пустелі з мільйоном чорних тарантулів, я обрала би друге. Ніяк, ну зовсім ніяк не могла згадати постанову Кабміну «Про затвердження мінімальних ставок за використання об’єктів авторського права та суміжних прав». Микола Степанович не стримався: «Ви ж нещодавно авторське право склали! І, наскільки я пам’ятаю, на «відмінно!» — «Так… ква-ква-ква…» Я не могла збагнути, що зі мною відбувається. Чого це раптом я забула такі елементарні речі????!!!!

Коли я ледве доквакала відповіді на два інших питання, на обличчі нашого рідного професора вже вимальовувався вираз такого нестерпного розчарування, що серце моє здригнулося. Він дивився на мене, і було видно, що думав: «Господи, що б у неї такого спитати, аби вона відповіла?!» Я очима почала його благати: «Редагування! Спитайте мене стосовно редакторської практики! Я відповім! Чесне слово відповім!» Феноменально, та мої думки він прочитав. І почав запитувати про роботу з авторами, специфіку редагування різних видів текстів… Я відповідала. Але ті запитання були настільки простими, що мені стало зовсім соромно. Уперше за чотири роки я відчула, що викладач мене «витягує». Та ще й як «витягує»! І хоча виконане мною практичне завдання (редагування тексту) йому сподобалося, я вийшла з аудиторії геть ніяка. І не стільки мене хвилювала оцінка, скільки той сумний розчарований погляд. Тож, коли почула своє «відмінно», сама себе зненавиділа. Господи! Яке жахливе почуття! Гірше за нього, мабуть, лише чорні тарантули…


Відкрити | Коментарів: 1

Залізничне...


Через що люди спізнюються на потяг? Не розраховують час, занадто довго сплять, занадто повільно рухаються, потрапляють у пробки... Причин може бути безліч. А от через що не потрапляють на поїзд пунктуальні люди? Адже й таке буває. Принаймні, я сьогодні в цьому переконалася. Бо спізнилася на потяг уперше в житті...

Із мамою не бачилася вже півроку. Та й коли приїжджала додому востаннє, побула лише два дні. І от нарешті подарунок - майже тиждень вихідних. Як же я раділа!

Напередодні спеціально відпросилася раніше з роботи, аби встигнути на вечірній швидкісний експрес, яким їхати лише 3,5 години. І за два тижні до від'їзду таки вибила собі квиток , вистоявши дві години в черзі. А ще майже весь залишок зарплати витратила на подарунки. Бо сім'я для мене - святе, незважаючи ні на що.

І ось цей довгоочікуваний день! Повертаюся з роботи за 2 години до відправлення. До вокзалу їхати щонайбільше хвилин 20. Тож усе мало би бути добре. Але тут мені телефонує моя сусідка по кімнаті і просить її дочекатися, бо в неї немає ключа. Наш вахтер дядя Боря був, м'яко кажучи, не зовсім у формі, щоб залишати йому ключі. Довелося чекати. До того ж, моя сусідка сьогодні іменинниця, і відсутність ключа зіпсувала би їй свято. Вона запевняла, що от-от буде. І я терпляче сиділа в гуртожитку.

Коли вона нарешті з'явилася на порозі, мені залишалася 1 година до відправлення. І в цю мить я дуже сильно шкодувала: а) про те, що борюся за чистоту рідної мови і не вмію матюкатися; б) про те, що не можу літати і не практикую телепортацію.

Після Великодня в нашому районі з транспортом доволі складно. Маршрутки ходять раз на 40 хвилин, а тролейбуси - взагалі рідкість. Хотіла піти своїм ходом, але валіза виявилася для цього занадто великою. Пішки було би ще довше.

Поки стояла на зупинці, разів сто прочитала "Отче наш". Бо надто важко дістався мені цей квиток, опівночі взятий, кривавими сльозами омитий... Коли транспорт нарешті приповз, до відправлення залишалося 20 хвилин. Я вже буквально билася в конвульсіях. Самі знаєете, яка на свята ситуація з квитками в усі напрямки. А я не бачилася з мамою півроку... І півроку чекала на цей день!

Я - пунктуальна людина. І завжди розраховую свій час. Якщо запізнюся бодай на 5 хвилин - це для мене вже катастрофа. Тож уявіть мій стан, поки я їхала в маршрутці, лютуючи на кожен світлофор!

Запізнилася рівно на 5 хвилин. Поганий злий потяг не схотів почекати зайвих 5 хвилин і поїхав без мене! А ще раптом виявила, що, пулею вилетівши з кімнати, залишила там пакет з усіма подарунками. Сіра речовина в моєму мозку закипіла так, що вже почала випаровуватися. Я була зла. Обурена і пригнічена.

Коли прибігла до віконця каси просити квиток на найближчий потяг, навіть не помітила, що кричу не своїм голосом. Касирка аж підскочила: "Дівчино, чого ви так кричите? Заспокойтеся! Є квиток! Останній залишився! Давайте свій студентський!" У мене руки в гаманець не потрапляли від дрижаків. Грошей вистачило, але вони були фактично останніми. Залишився лише якийсь дріб'язок.

За годину я сиділа в якомусь лівому донецькому потязі, слухаючи обурення провідниці з приводу того, що я одна єдина у вагоні маю виходити пізно вночі, а в неї радикуліт, ревматизм і все таке, а через мене одну їй доведеться зайвий раз підніматися. І заради чого! Потяг стоїть на моїй станції півтори хвилини!

Отже, блудна донька приїхала додому опівночі замість дев'ятої вечора. Обсварена донецькими провідниками. Без подарунків. Без грошей. Змокла під дощем як цуцик.

Як добре, що в мене така чудова мама! Якій байдуже, з чим, як і коли я приїду, аби приїхала жива і здорова. Зараз сиділи на кухні, пили шампанське і сміялися з моєї пригоди.

Я вдома, як і хотіла. Але наступного разу, як збиратимуся на потяг, особисто простежу, щоби в обох моїх сусідок були з собою ключі!


Відкрити | Коментарів: 5

Журналістські "перли"


 

Учора просиділа на роботі до 22.00, намагаючись надати пристойного вигляду одній коротенькій заміточці. Смішно, але факт. Ну скажіть мені, люди, як можна тримати на роботі журналіста, який пише отаке?????!!!!

Чоловіки посварились у маршрутці через мобільник

У вівторок увечері уся 302-а маршрутка (їздить від площі Контрактової до Вишневого) протягом 20 хв спершу слухала голосну розмову одного пасажира, а потім - сварку.

Молодий, на вигляд 25-річний чоловік надто голосно обговорював по мобільному службові проблеми із співбесідником. У руках тримав пляшку пива. Збоку складалось враження, спілкувався з колегою. Інші пасажири їхали мовчки, тому були вимушені слухати нав’язливу балаканину.

- То вони приписали тобі 30 рубашок? Та ми їх спихнем, відмажемо тебе! Бушлат на ринку купимо за триста гривень! - кричав у слухавку молодий чоловік, одягнений у цивільне. Під час розмови він двічі проговорився, що має відношення до міліції. Називав прізвища людей, які можуть допомогти закрити справу із втраченою формою.

На зупинці вулиця Лукашевича у маршрутку зайшов 50-річний чоловік напідпитку. Хвилин п’ять кривився, слухаючи розмову.

- Ще розказати? - голосно запитав співбесідника молодий.

- А давай, я скажу! Может, будешь разговаривать тише? - запитав чоловік напідпитку.

- Стій нормально! Всім мовчати! Кому не нравиться - хай вилазять або в таксі їдуть! А ти веди себе прілічно, поки цілий! - вигукнув молодик, а потім далі говорив по телефону.

- Я себе веду нормально! А ти маєш багато телефонів? Подаруй один, я теж собі говоритиму, - не вгамовувався чоловік напідпитку.

- Я тобі щас подарю телефон і бланш під глазом. Пішли, вийдем? - спитав молодик.

Пасажири почали заспокоювати чоловіків. Той, що був напідпитку, вийшов на Курській. Молодик допив пиво, а телефон сховав у кишеню. Решту поїздки йому не телефонували.


Відкрити | Коментарів: 14

Незалежне тестування. Враження


Сьогодні відбулося тестування з української мови та літератури. Не знаю, наскільки успішно для мене, але власне процесом проведення я задоволена.

Спочатку, аби відкинути зайві запитання в читачів мого блогу, поясню. Цього року я закінчую один універ і збираюся вступати до іншого, на іншу спеціальність. Тому маю пройти тестування. Точніше, сьогодні вже пройшла.

Ну а тепер враження.

Повторюся, самим процесом задоволена. Дуже. Якщо чесно, навіть не думала, що все так чудово зорганізовано. Коли зранку їхала до пункту тестування, поволі згадувала безлад на шкільних олімпіадах. Нервувала, бо надивилася в новинах сюжетів про натовп, помилки у списках і в самих тестах тощо. Але, на мій подив, нічого подібного не сталося!

Одразу, як підійшла до школи, мене зустріли і провели до списків. Усі прізвища там були в алфавітному порядку. Більше того, розташовані по літерах. Тож себе знайшла буквально за дві секунди, відповідно й аудиторію, в якій мала писати.

У фойє стояли консультанти і тримали таблички з номерами аудиторій. Тут, перевіривши мій паспот і запрошення, мене підвели до потрібного консультанта, а той провів до самих дверей аудиторії.

Там привітно зустрів іще один консультант. На дверях був прикріплений список тих, хто має сидіти саме в цьому класі, і напроти кожного прізвища - номер місця. Мій - №2. Мене завели в аудиторію, попросили покласти всі речі у спеціально облаштований для цього куточок а потім провели до парти №2. На ній був наклеєний папірець із моїми даними: ПІБ, номером паспорта та номером тестового зошита.

Почали точно за інструкцією - об 11-й. Спочатку нам усе детально розповіли й показали наглядно, що і як робити, які ставити помітки і де саме. А потім хвилин 5 налаштовували нас психологічно: заспокоювали, підбадьорювали. В інструкції навіть це передбачено! І до речі, мені дуже допомогло - нервування миттю зникло.

Усе проходило мирно і по-доброму. Консультанти були привітними, усміхненими, дуже уважними до нас. Ставилися з розумінням. Ніяких криків, менторських вказівок... Нічого!  Хоча особисто я вже не витримала би, якби була на місці тих консультантів. Бо запитання щодо бланків, штрих-кодів, хрестиків, ручок, чернеток і т.п. лунали щохвилини, причому одні і ті самі. Атмосфера була на диво спокійною, дружньою і теплою.

Тож при всій моїй критичній налаштованості маю сказати - умови для написання нам створили причудові. Нічого спільного з тими жахами в новинах. Це по-перше.

По-друге, про самі тести.  Розвію два основних міфи.

1. Тести не відповідають шкільній програмі

До того самого моменту, як розгорнула свій тестовий зошит, сама так думала. Оскільки перед тим детально ознайомилася з темами на сайті Центру оцінювання якості освіти. Там справді деякі пункти явно не для випускників 11 класів, а вже швидше для філологів. І з мови, і з літератури. Особливо теоретичний розділ. За себе була спокійна, бо зрештою навчаюся на мовній спеціальності. А як воно буде дітям, які лише після школи?

Однак, щойно почала роботу, зрозуміла, що все гаразд. Завдання повністю відповідають шкільній програмі. Усе, що має знати кожна людина після закінчення 11 класів. Це можу сказати з упевненістю. І нічого надскладного там немає. Більше того, на мою думку - тест зроблений оптимально, аби перевірити й об'єктивно оцінити справжні знання учня. Не знаю, що там з іншими предметами, але з мови і літератури завдання в цілому мені сподобалися.

2. У тестах багато помилок

Я не помітила жодної. Були неточності з філологічного боку. Наприклад, у завданнях із синонімії та антонімії. Збивають з пантелику речення з прямими та контекстуальними синонімами й антонімами. Або в завданнях зі стилістики тексту. Мені, як редакторові, ці питання виявилися спірними.

А так, загалом, до завдань у мене претензій немає. Крім того, що я, насправді, дещо не могла згадати. Та лише через те, що школу закінчила 4 роки тому.

Претензії є до процедури заповнювання. Там мороки доволі багато: заповнювати лише чорною ручкою, бажано гелевою, ставити лише хрестики і не виходити за рамки квадратиків, бо перевірятиме комп, і він зарахує це як помилку. Маразм.

Ну от, власне все, що хотіла сказати з цього приводу. Вітаю всіх, хто сьогодні тестувався! Успіхів усім нам! ;-)


Відкрити | Коментарів: 5

Поетично-нелогічне...


* * *
 

Який ти… потворний… підступний… химерний… коханий!

Який ти… байдужий… ворожий… бездушний… не мій!

Затямила … пізно… відтак… збожеволіла … рано…


Мовчиш… то бодай… розлютися… або… ліпше – вбий!


Стою… біля тебе… летять… рукавиці… на рейки…

Прости мене… скарбе… за цю… невротичність…стривай!

Ти – в потяг… гудок… і строкаті… рекламні… наклейки –

Останнє… що бачу… у ритмі… твого «прощавай»...

 

Ти зник… на роки… на століття… на тисячі років…

Чи вистачить… сил… дочекатися… чи дотягну?

Завжди… пам’ятаєш… від тебе була… за сім кроків…

А зараз… на скільки… не знаю… ніяк… не збагну…

 

Який ти… далекий… тепер… як ніколи… незвично…

А серця… твого… все одно… відчувається… стук…

Я чую… я вірю… я буду… з тобою… навічно…

Тук-тук-тук… тук-тук-тук… тук-тук-тук… тук-тук-тук… тук-тук…


Відкрити | Коментарів: 3

"Скажіть мені, Маргаритко..." або пародія на сесію


Проміжна сесія у бакалаврів, тобто у нас, тобто і в мене також, нарешті завершилася. Минулого тижня. Я би назвала це швидше пародією на сесію... Три заліки, два попередніх іспити... Дрібниці.

Але якщо врахувати той факт, що в цей останній тиждень я всіх (ну майже всіх) викладачів побачила вперше, то було... хм... не дуже весело.

Найголовніше, що мене хвилювало – робота. Довелося вдатися до хитрощів. У понеділок півдня я тільки і робила, що чхала, кашляла, шморкалася і вистраждано трималася за горло, ледь стримуючи сльози. Як не дивно, всі повірили, що в мене супер-пупер небезпечний вірус, і що я ось-ось помру. Начальниця відправила додому і сказала, щоб я не з'являлася, доки остаточно не вилікуюся. Слава моїй дружбі зі студентами театрального! :-))) Звичайно, так робити не можна, але іншого виходу я не бачила. Конче потрібно було в інститут.

Отже, у вівторок я вперше за весь семестр повноцінно побувала на всіх парах і повернула собі всі студентські відчуття... Яких іноді так не вистачає...

Складати літературне редагування поезії до "скандальної викладачки", "совдепівської мегери", літературного критика Олени Логвиненко пішла у всеозброєнні, сказавши собі: "Помирати, так помирати!" Перед тим цілий вечір бігала по гуртожитку, дозбирала завдання в одногрупників і ще півночі сиділа, дописуючи свої незавершені вірші (хороший стимул, щоб дописати!). Ще на кафедрі мужньо заявила їй прямо у вічі: "Я не була на жодній вашій парі, ось вам мої роботи, робіть зі мною що хочете!" Вона, опустивши окуляри, подивилася на мене як на кролика в помідорах. Однак, мабуть, така прямолінійність їй сподобалася. Вона взяла мої роботи і вірші і менторським тоном промовила: «Гаразд, побачимо, як ви напишете контрольну!» Судячи з усього, що мені розповідали про неї, це був дуже великий прогрес.

Найтупіша контрольна за всі чотири роки навчання. Ретельно, ґвалтуючи себе протягом 1 години 20 хвилин я писала вірші, добирала рими, продовжувала і переписувала віршовані рядки… Таких плідних поетичних мук у мене не буває навіть у найнатхненнішу ніч при повному місяці! Ця «совдепівська мегера» уважно стежила за кожним моїм рухом. Коли я в абсолютному творчому виснаженні віддала їй роботу, вона дала мені ще якісь віршики на редагування і наказала приїхати до неї в редакцію «Літературної України».

Я ледь не плакала. Такий цікавий предмет! Шкода, що я на нього не потрапляла. Клята робота! :-(((

А от викладачка з книжкової журналістики виявилася надзвичайно чуйною і ліберальною. Тож, коли на мою адресу пролунало: «Скажіть мені, Маргаритко, яку ви хочете оцінку на іспиті?» - я не вагаючись відповіла, що менше ніж «відмінно» не хочу. «Що ж, тоді надішліть мені кілька робіт електронкою… зможете?» І ці слова гріли мене протягом усього дня…

Ввечері мені подзвонила начальниця, поцікавилася моїм здоров’ям. Я нещасним голосом відповіла, що лежу з температурою, і навряд чи зможу вийти на роботу найближчими днями (Господи, прости мене грішну!). А сама напилася кави і сіла за комп клепати контрольні з комунікаційних технологій.

Про що сам предмет, дізналася за 15 хвилин до заліку. Ще 10 хвилин пішло на вивчення конспекту. У голові постійно крутилася одна єдина думка: «Боже мій, невже це я? Невже?» Ну то ладно. Що є, те є. Викладачка виявилася зовсім молоденькою, така собі «бідна Ліза» з оповідання Карамзина. До того ж, працює в тій самій газеті, де і я, тільки журналісткою. Дізнавшись, що я там - літературний редактор, навіть не наважилася дорікти з приводу моїх численних пропусків. Лише нерішуче запитала: «Скажіть мені, Маргаритко, яку структуру має прес-реліз?» Дуже дотепно! Ну і залік!

Цього ж дня у «Літературній Україні» «совдепівська мегера» зустріла мене доволі привітно. Всадила у крісло, ретельно перевірила моє редагування, зрідка протираючи свої окуляри у стилі «мимрі» зі «Службового роману». Спочатку все відбувалося в мертвій тиші. Потім вона поставила мені кілька запитань із приводу моїх правок у віршах. Я з відчаю засипала її своїми роздумами про ритмомелодику, ямби, хореї, дактилі, паралельне та кільцеве римування, структуру сонетної форми… Вона задоволено кивала, подекуди навіть усміхалася. «Скажіть мені, Маргаритко, ви справді так любите поезію?» - «Так…» - «І ті вірші, що ви мені вчора приносили – ваші?» - «Так…» - «Чого ж ви не ходили до мене на пари?» - «Так сталося…» - «Оцінка буде на бал нижчою. Ви ж розумієте?» - «Так…» - «Ну то ідіть!» Після тієї зустрічі я почувалася кувшином, із якого нещодавно вилили воду…

Потім цілу ніч сиділа над контрольними та зубрила конспект із теорії сприймання і розуміння твору.

У четвер о сьомій ранку мене замучила совість. Пішла на роботу. Не спала вже другу ніч поспіль, тому вигляд був і справді наче після хвороби. Нікому навіть на думку не спало, що я могла збрехати.

Залишалося зробити останнє зусилля – посидіти ще ніч над роботами з художнього оформлення видання. Мене вже нудило від кави, руки трусилися, а очі мимоволі дивилися не в монітор, а в бік ліжка… Третя ніч… Уже третя ніч, як я його не розстеляю, а натомість цілуюся з компом…

І коли я вже була впевнена, що сесійний тиждень пройде успішно... Куди там!

У п’ятницю зранку виявилося, що на роботі не друкуються PDF-файли, і моє нічне сидіння, робота з фотками, верстка графічних розворотів, виділення нюансів і акцентів було марним. Хай йому! :-((( Але це ще не все.

Ледве дочекавшись завершення робочого дня я, мов зомбі, пішла в інститут складати два останніх заліки.

Дізналася нарешті, як виглядає нова завідувачка кафедри мови і стилістики. Але від того мені не полегшало. Коли сіла навпроти її силуету, що розпливався в моїх очах, і простягнула їй контрольну, наче алкоголік з похмілля, почула від неї найгеніальніше запитання за всі чотири роки свого студентства. І це треба було мені в ніч з середи на четвер запихувати у свою недолугу голову конспект усіх лекцій, вчити теорії сприймання ґештальтпсихології, запам'ятовувати види емоцій, структуру людського сприйняття і розуміння у психолінгвістиці, щоб... мене запитали таке! «Скажіть мені, Маргаритко, що заважає сприйманню речення?» Я замислилася… Чесне слово, за всі чотири роки, що вчуся на редактора і за ті два роки, що працюю за фахом, ніколи не думала над цим ґрунтовно і не озвучувала вголос! Що заважає... Коли речення тупе, коли сумбурне, коли незрозуміле... А що ще? І я видавила: «Складна синтаксична побудова…» - «Ні… Що, не знаєте? А я на лекції навіть приклади наводила! А-а-а-а, ви ж не були на жодній лекції… бла-бла-бла-бла…» Кінець її промови я недочула. Пам’ятаю лише, що вона відправила мене зі словами: "Коли вивчите, тоді приходьте! Бо ви нічого не знаєте!" Ой лишенько!!

А останній залік мене остаточно вбив. Бо на нього достатньо було лише принести всі ті роботи, що я не змогла роздрукувати через глюки з компом. А оскільки я не змогла їх роздрукувати, то їх у мене не було. Відповідно, залік мені теж не світив. То якого біса я не сплю вже третю ніч???!!! Я вже була на межі... :-(((

Єдине, що потішило наприкінці дня – радісна новина. «Совдепівська мегера» поставила мені «відмінно», сказавши: «Перекажіть Маргаритці, що хоч вона і не ходила, але її роботи і вірші мене вразили!» Тож не така вже вона і «мегера», як її описували.

А я от зла сама на себе. Бо крім себе більше немає на кого злитися. Сама ж обрала роботу замість навчання. Ні, я не скаржуся. І не шкодую. Просто іноді, зрідка, так хочеться знову побути справжньою студенткою! І не ходити в інститут як у музей. І не бігати скажено в пошуках викладачів, щоб владнати чергові проблеми зі своїми відвідуваннями та «хвостами»… І не розпитувати всіх у гуртожитку: «А як виглядає такий-то викладач? А про що цей предмет? А які роботи потрібно здати?» А прийти на всі пари, слухати лекції, обідати в нашій їдальні… Побути просто студенткою… Тією сумлінною, розумною студенткою, якою була ще рік тому, і яку так поважали майже всі викладачі! Невже цього ніколи більше не буде? Ніколи…

Тепер половину викладачів я вперше бачу лише на сесії, і майже всі вони однаково іронічно звертаються до мене: «Скажіть мені, Маргаритко…»

Що ж, Маргаритко, мабуть, як писав класик, «така твоя доля…»

Відкрити | Коментарів: 2

"Сволочи" в Театрі маріонеток


У майстерні "Театр маріонеток" - прем'єра. Вистава "Сволочи" за п'єсою "Ніч Гельвера" польського драматурга Інґмара Віквіста. Точніше, прем'єра відбулася ще наприкінці березня, але я потрапила на неї лише минулої суботи - 5 квітня.

Відчуття неймовірні. Їх неможливо описати. Ніби хтось вийняв мій мозок, садистично потрусив ним у повітрі, а потім запхав назад у мою голову...

Вистава дуже важка психологічно. Матеріал доволі складний.

Часи Другої світової. Німеччина. Вона, Карла - жінка, яка колись втратила своє щастя. Він, Гельвер - хлопець із психічними вадами. Вона взяла його собі за сина. Так вони і живуть... Вона доглядає його, щодня дає йому пігулки і щороку водить у клініку на огляд. А він постійно перебуває в іншому світі, серед своїх видінь, фантазій, жахливих фашистських галюцинацій... Але це все випливає лише з контексту. Сама вистава - просто коротенький фрагмент із їхнього життя. Події однієї ночі. Фатальної для обох героїв...

Усе дійство триває трохи більше години. Та відволіктися бодай на мить - неможливо. Величезне психологічне навантаження, колосальний згусток емоцій, який просто пережити і переварити немає сил. Моторошно навіть поворушитися - настільке страшно і приголомшливо. Особливо фінал - найжорстокіший і найжахливіший з усіх можливих (морально)...

Це не просто вистава. Це - майстерність. Справжнє мистецтво. Таке справжнє, що плакали навіть самі актори, Ірина Калашнікова та Олексій Тритенко, коли виходили на поклон...

Усім раджу сходити! Особливо тим, хто давно не плакав...


Відкрити | Коментарів: 1

1 квітня – табу на день народження!


1 квітня мені стукнуло… 22 роки. І саме у вівторок – день, коли я народилася.
Вперто не хотіла навіть згадувати про цю вельми катастрофічну подію.
У ніч на 31 березня сиділа над рукописом авторки-піаністки. Текст був таким жахливим, що довелося вдатися до крайніх заходів – кави з кока-колою. Однак десь о четвертій ранку зрозуміла, що улюблене видавництво мене навряд чи в цей день побачить. Хоча в моєму житті це одиничний випадок! Я завжди вкладаюся в терміни! А тут чогось згальмувалала…

На роботі в газеті цілий день ходила як сомнамбула. І матеріали приходили якісь тупі, паскудні. Аж нудило від них. Ледь досиділа до дев’ятої вечора. Щоб хоч трішки підбадьорити себе, в гуртожиток вирушила пішки.
Коли знову сіла за рукопис, уже нічого не тямила. І навіть спитала у своєї сусідки: «Яке завтра число?» Від чого її нижня щелепа перекосилася на 75 градусів. «Завтра 1 квітня! Твій день народження!» - «А… ну да…»

Найбільше боялася догани від директорки видавництва. Бо на рукопис чекали 31 березня! А я тупо прохиляла, навіть не попередивши. Довелося таки скористатися цим днем. Тяжко зітхнувши купила коробку цукерок і поїхала, вдаючи з себе щасливу іменинницю. Навряд чи хтось сваритиме мене в день народження, правда ж? Хм… ну в принципі так і вийшло. Я пригостила всіх цукерками. Директорка розплилася усмішкою, погладила по голові, розсипалася в побажаннях… Слава Богу! Обійшлося!

До Києва прибув Джордж Буш. Рух на дорогах перекрили, транспорту ніякого не було. У редакцію вирушила пішки, під дощем, із пляшкою йогурту… Мені 22… Ні… Ні… Я забула. Забула! Сьогодні звичайний день! Звичайний!
Коли о другій годині змокла і напівсонна приповзаю на другу роботу, разом із привітаннями чую: «Ми робимо тобі сюрприз! Ти сьогодні вихідна! Гарного святкування!» Невже сон?

Повертаюся до себе в гуртожиток, падаю на ліжко і засинаю. Сьогодні звичайний день… Нічого не відбувається… Як завжди, я стомлена… Дуже стомлена… І я хочу спати… Спати… Спати…
Близько десятої вечора прокидаюся від м’якого дотику. Щось чи хтось торкається моєї щоки… Хтось пухнастий, чи може в хутряній шубі…

Розплющую очі, вдивляюся в темряву і бачу великий товстий силует. А поруч із ним іще когось… Когось, хто вмикає світло… Моя подруга Марися! Вона тримає в руках… Його, мого нового друга! І вперше за весь день стає по-справжньому радісно… Мені 22, я а нікчема? Ну і нехай! Зате в мене є справжні друзі й отаке миле привітне створіння!


Відкрити | Коментарів: 8
Назад | Вперед



Я збираюся на виставу

А. Менчел

"Бабине літо

 Театр імені Лесі Українки

7 лютого


Улюблені українські оперні співаки

Лідія Забіляста, Людмира Юрченко, Олександр Гурець, Анжеліна Швачка, Михайло Дідик, Тетяна Пімінова, Лілія Гревцова, Ольга Фомічова, Сусанна Чахоян


Фільм, про який варто знати

"Лист із Сайгону"

Режисер: Пол Вендокс

США, 1993 рік


Мои фотоальбомы

Интересы
академічний вокал, веб-дизайн, високі підбори, драматургія, Елвіс Преслі, зелений чай, інтернет, італійська мова, кіно, коти, крейда, Література, Марина Цвєтаєва, метелики, опера, писати вірші, подорожувати, поїдання білого шоколаду, психологія, радянські мультики, режисура, Рената Тебальді, самотність, сновидіння, соціоніка, східна кухня, східні танці, театр, тиша, українська філологія, фільми жахів, фотографія, Шопен, Японія

Антиинтересы
бездіяльність... мій день народження..., ґвалт, дискотеки, кава, меланхолія, павуки, посиденьки, тупі розмови

Мої маленькі мрії

Відвідати La Scala, покласти квіти на могилу Ренати Тебальді, переночувати в оперному театрі, написати розумну книжку, скупатися в океані, стрибнути з парашутом (подолавши страх висоти), навчитися керувати літаком, покататися на слоні, скуштувати жаб, припинити боятися павуків. А ще - щоб мене кремували, коли помру...


Календар
Август
ПнВтСрЧтПтСбВск
     
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Зміст сторінки

Мітки

ОБОЗ.ua