Державний іспит був у п’ятницю 13-го, мій щасливий день. Ішла на нього, сповнена безмежної любові до всього, що пов’язано з нашим фахом, цілком упевнена і щаслива. І білет витягла чудовий. Проте, щойно сіла навпроти нашого завідувача кафедри, глибоко шанованого мною професора Миколи Степановича Тимошика, всі думки в голові переплуталися. Уперше за чотири роки навчання він дивився мені прямо у вічі своїм гіперпрофесійним видавничо-редакторським поглядом. І я, маленька редакторка з дворічним стажем, раптом відчула, як перетворююся на жабеня, а замість чіткої членороздільної відповіді виходить якесь жалюгідне квакання.

Коли я щось проквакала про складові собівартості видання, добрий Микола Степанович, очевидно, вирішив трохи допомогти мені: «Пані Маргарито, скажіть, скільки відсотків від загальної собівартості видання ви би виділили на рекламу?» Йому навіть на думку не могло спасти, що я не відповім на таке. Тому, коли я від несподіванки опустила свою нижню щелепу і знову почала квакати, його нижня щелепа опустилася ще нижче від моєї і ледь не торкнулася екзаменаційного столу. Тоді підключився голова держкомісії. Він попросив мене назвати правовий документ, який регулює гонорарну політику в Україні. І якби на той момент у мене був вибір: залишитися в аудиторії чи опинитися в пустелі з мільйоном чорних тарантулів, я обрала би друге. Ніяк, ну зовсім ніяк не могла згадати постанову Кабміну «Про затвердження мінімальних ставок за використання об’єктів авторського права та суміжних прав». Микола Степанович не стримався: «Ви ж нещодавно авторське право склали! І, наскільки я пам’ятаю, на «відмінно!» — «Так… ква-ква-ква…» Я не могла збагнути, що зі мною відбувається. Чого це раптом я забула такі елементарні речі????!!!!

Коли я ледве доквакала відповіді на два інших питання, на обличчі нашого рідного професора вже вимальовувався вираз такого нестерпного розчарування, що серце моє здригнулося. Він дивився на мене, і було видно, що думав: «Господи, що б у неї такого спитати, аби вона відповіла?!» Я очима почала його благати: «Редагування! Спитайте мене стосовно редакторської практики! Я відповім! Чесне слово відповім!» Феноменально, та мої думки він прочитав. І почав запитувати про роботу з авторами, специфіку редагування різних видів текстів… Я відповідала. Але ті запитання були настільки простими, що мені стало зовсім соромно. Уперше за чотири роки я відчула, що викладач мене «витягує». Та ще й як «витягує»! І хоча виконане мною практичне завдання (редагування тексту) йому сподобалося, я вийшла з аудиторії геть ніяка. І не стільки мене хвилювала оцінка, скільки той сумний розчарований погляд. Тож, коли почула своє «відмінно», сама себе зненавиділа. Господи! Яке жахливе почуття! Гірше за нього, мабуть, лише чорні тарантули…