23 червня я зібрала до купи всі дитячі книжки, з якими працювала під час написання бакалаврської й перев’язала їх рештками помаранчевого шнурка від своєї тактильної програмки. Потім пішла до квіткарки й замовила букет із 13 рожевих троянд. Цього дня я збиралася прощатися з найсуворішим і найвимогливішим, але попри все найкращим науковим керівником — Тетяною Степанівною Крайніковою.

Усе так швидко минуло… Наче ще вчора був вересень. І я, зібравши в папку всі потрібні матеріали, бігла до неї домовлятися за бакалаврську. Наче ще вчора вона писала в моєму блокноті приблизний план роботи, надсилала мені потрібні матеріали, давала початкові поради…

Ніби всього кілька годин тому я сиділа поруч із нею на кафедрі й ділилася своїми маразматичними видавничими ідеями. Вона завжди уважно слухала. І я дивувалася: звідки в неї стільки терпіння?

Наче 5 хвилин тому, у відповідь на мої стомлені репліки вона говорила: «Котику, треба взяти себе в руки! Пийте каву — і за роботу!» І я пила каву. І продовжувала працювати…

І ось усе скінчилося.

Іду в інститут із букетом рожевих троянд – для неї, і пакетом дитячих книжок — для її малого. Не знаю, чи подобається їй число 13. Але то моє щасливе число. Я завжди дарую 13 квітів людям, які мені небайдужі. Не знаю, чи подобаються її малому такі книжки. Але я обирала найкращі, бо він у неї дуже розумний, хоч іще нічого не говорить.

Вона незабаром забуде про мене. У неї будуть інші бакалаври. Писатимуть роботи про випуск обгорток для цукерок, друк бананових наклейок, книжки-фоліанти… Одним словом, знайдуться ще такі самі божевільні як я. Так, вона дуже швидко забуде про мене.

Та мені пощастило бути її студенткою. І що би я не робила далі, які б у мене не були викладачі в майбутньому, Її я запам’ятаю на все життя…