Сьогодні нарешті вирішила розпочати день із ранкової пробіжки. Щоправда, ініціатором була не я, а моя одногрупниця, неформалка Настя. Ще вчора близько опівночі вона написала мені смс-ку, що переїхала на нову квартиру - якраз неподалік нашого гуртожитка. Тож ми могли би разом побігати зранку.

Моя остання спроба такої ранкової фізкультури була на 2 курсі. До речі, теж із Настюхою. Тоді ми обидві жили в одній кімнаті в гуртожитку, разом піднімалися о сьомій ранку і бігли в парк. Це був вересень. Осінь прийшла швидко, почалися дощі, довелося все припинити. Потім Настя переїхала на квартиру, оскільки не могла більше спати на старому матрасі посеред кімнати (ми жартома називали його "труною"). А я залишилася...

І ось учора від неї надходить така цікава спортивна пропозиція, від якої відмовитися просто неможливо. Тим більше, ми не бачилися з нею вже сто років з зими. В інституті вона, і я, і решта наших одногрупників, тепер з'являємося доволі рідко - через роботу.

Отже, Настюха розбудила мене телефонним дзвінком о сьомій ранку, і я, відшукавши в шафі свої старі кросівки, приліпивши до очей лінзи і зібравши в гульку своє накефірене волосся вибігла з гуртожитка.

Ми бігати в тому самому парку, що й на 2 курсі. Її вистачило на три кола, мене - на п'ять. Потім ми пішли на дитячий майданчик, попідтягувалися на турніках, зробили кілька гімнастичних вправ. Вона показала мені прийоми зі срип-аеробіки, я їй - деякі корисні елементи східних танців, які дуже класно робити для зміцнення стегнових м'язів. Потім іще трохи погойдалися на дитячих гойдалках, а на завершення з'їхали з величезної гірки. Не знаю, про що подумали люди, які проходили повз цей парк. Особливо та солідна жіночка з двома таксами на повідку.... Але було прикольно. І що найголовніше - з'вилося стільки енергії, яку негайно треба кудись спрямувати! Фантастика!

Зараз сиджу на роботі, сповнена сил. Настрій чудовий. І взагалі все супер.

Тож завтра ми з Настюхою знову побіжимо в той парк... Від цього просто неймовірна користь!

Мій колишній хлопець, чи то з відчаю після нашого розриву, чи то під впливом якихось житєвих факторів, надто захопився соціонікою.

Почалося все з того, що я познайомила його зі своєю мамою. Вона вже давно вивчає соціоніку, щоправда, на аматорському рівні, але доволі успішно.

Перше, що мама зробила, коли ми з дороги сіли вечеряти - методом пересічних запитань почала з'ясовувати, хто мій хлопець: екстраверт чи інтроверт? логік чи етик? інтуїт чи сенсорик? А після вечері розкрила перед ним усі карти, сказавши: от є така штука соціоніка, мовляв, давайте я вас протестую, щоб ви зрозуміли, які у вас із Маргаритою стосунки і що може стати їм на заваді. Його, затятого програміста, це не дуже цікавило і видавалося чимсь туманним, позбавленим сенсу. Але він погодився. Моїй мамі відмовити неможливо.

Після тривалого процесу тестування мама визначила мого хлопця як сенсорно-етичного інтроверта (Дюма) і заявила, що в нас із ним стосунки соціального замовлення. Тобто, один із нас замовник, а другий - підзамовний. За таблицею стосунків з'ясувалося, що замовник - я. Тобто, я замовляю йому поведінку, а він підсвідомо все виконує, але з часом обидва партнери від цього стомлюються, тому й не можуть поладнати. Така перспектива, звичайно, його обурила. Він щось пробуркотів і сказав, що це все дурня.

За місяць ми розійшлися. Було дуже боляче і прикро, але неминуче.

Відтоді ми не бачилися. Іноді вітаємося в асьці. Ані він, ані я не хочемо навіть згадувати про ті стосунки.

Моя мама так само займається соціонікою. А в мене, етико-інтуїтивного інтроверта (Достоєвського) життя кипить, аж виливається.

І ось після року мовчанки цей псевдоромантичний програміст знову пише мені. Приблизно такою була наша остання розмова:

- Привіт!

- Привіт.

- Як ти?

- Нормально. Працюю.

Починаю вичитувати статтю...

- Чому ти мовчиш?

- Кажу ж тобі, що працюю!

- Ок. Слухай, твоя мама невірно визначила мій соціонічний тип! Я не Дюма!

- І що?

- Нічого! Як вона могла і сенсориком, і етиком мене зробити! Це ж неможливо!

- Не знаю.

- Ще й інтроверсію приплела! Там нтроверсії і близько немає!

Дочитую політичну шпальту. Беруся за "Культуру"...

- Ну? Чого ти мовчиш? Твоя мама помилилася! Цікаво, чому?

- Слухай, моя мама - не професійний соціонік. Вона може помилятися.

- А мій тип однаково двоє незалежних соціоніків уже визначили! Я - нтуїтивно-логічний екстраверт (Дон Кіхот)!

- Рада за тебе.

- То Чому твоя мама помилилася?

Я вже починаю дратуватися...

- Не знаю. Спитай у неї.

- Охоче! Дай мені її аську!

- У неї немає аськи. Пошта є. Дати?

- Ні. Пошту не треба. Я хочу вживу поспілкуватися.

- Ну тоді вибачай.

- Слухай, а який у неї тип?

- Драйзер.

- Ооооо!!! У нас із нею конфліктні стосунки!

- Можливо.

- Не "можливо", а "точно"!

Мовчу. Минає 5 хвилин.

- Чого мовчиш? Зайнята?

- Читаю статтю.

- І як? Цікаво?

- Я не вчитуюся. У мене по 2 хвилини на кожен матеріал.

- А у нас із тобою ревізійні стосунки!

- Це багато що пояснює.

- Угу. А я ось був на семінарі у Шульмана!

- Вітаю.

- І взагалі, я такий вдячний твоїй мамі, що вона мене познайомила з соціонікою! Це така класна штука! Уявляєш, виявляється, Юра, мій друг, то він мій дуал! А я весь час думав, чого ми з ним найкраще ладнаємо!

Мовчу...

- Ти така мовчазна...

Дратуюся остаточно.

- Слухай, тобі ще раз сказати? Я ПРАЦЮЮ!

- Багато працюєш. Зовсім життя не бачиш... А я от збираюся відкрити українську службу знайомств за соціонікою! Це буде супер!

- А я тут до чого?

- Як у тебе в особистому житті? Знайшла когось?

- Ні.

- Шукай дуалів! До речі, серед моїх знайомих є твої дуали! Можу познайомити!

- Дякую. Серед моїх знайомих теж є мої дуали.

- Це добре. Але шукай!

- У світі є набагато важливіші справи, ніж пошуки дуалів.

- У світі багато справ. Але дуалів треба шукати!

- О восьмій ранку і о дев'ятій вечора це проблематично.

- Ні! Вони скрізь є! треба лише придивитися!

- Дуал усіх проблем не вирішить.

- Слухай, а можеш мені перелічити якості, які тебе в мені дратували?

- Навіщо?

- Просто. Цікаво.

- Уповільненість, забудькуватість, млявість, лінощі, неохайність, незграбність.

- Супер! Усе співпадає! Ну це ж треба!

- Що?

- Ну я порівнюю з теорією. За соціонікою так і має все бути, як ти кажеш! Слухай, а можеш іще щось додати до цього?

- Ти що, мазохіст?

- Ні! Просто цікаво! Напиши ще щось!

- Часу немає згадувати. Вибач.

- Ок. А можна я тебе цитуватиму на семінарі?

- На якому?

- Соціонічному! Я тепер туди регулярно ходжу!

- Не треба мене цитувати. Я не Платон.

- Ну це ж так цікаво!

- Сказала, НЕ ТРЕБА!

- Ладно. Не буду. Слухай, а твоя мама так помилилася, бо це найпоширеніше серез аматорів соціоніки - типізувати під дуалів. Бо Дюма - то мій дуал. Але все одно... Треба з нею поговорити, бо вона неправильно визначає типи... Скажи їй!

- У неї є важливіші справи.

- А як у тебе навчання? Все вчишся?

- Вчуся.

- Ну це типово для Достоєвських.

- Тобі немає про що більше поговорити крім соціоніки?

- Але ж це цікаво! Я от завтра знову на семінар іду.

- Щасти.

- А я тебе бачив на соціонічному форумі!

- Мене цікавило одне питання.

- Так. Я вже його читаю...

- Тобі нічого робити?

- Ну... Я теж працюю. От сиджу зараз на роботі, роблю щось... Але ж платять добре, то не парюся особливо. І тобі не варто.

- Будь-яку роботу треба виконувати добре.

- Навіщо? Роби добре лише те, що тобі цікаво!

- Якщо я редактор, то маю бути хорошим редактором. І тоді мої колеги мене поважатимуть і прислуховуватимуться до моєї думки.

- Але ж... Це діло тобі не подобається!

- Мені багато що не подобається. Особливо, коли мене відволікають від роботи.

- Ну типові ревізійні стосунки! Супер!

На цьому я вже не витримала і вимкнула аську. Я думала, що я псих... Але тепер бачу, що в мене ще не остаточний діагноз...

Учора мені наснилася казка Шарля Перро "Синя Борода". Востаннє я читала її, мабуть, у дуже ранньому дитинстві. А тут вона мені раптом наснилася.
Прокинулася й думаю собі: казка ж і справді цікава, незвичайна.
Перша моя зустріч із бароном Синьою Бородою відбулася, здається, у 5 років, коли мені на день народження подарували маленьку синеньку книжечку з казками Перро. Убрана в палітурку з цупкого картону, вона була моїм єдиним захопленням протягом двох-трьох тижнів точно. Я постійно носила її з собою. Навіть на кухню. Але читати боялася. Лише роздивлялася її то згори, то збоку, дивилася зміст...
Вона стала у мене чи не першою новою книжкою. До цього я мала доступ лише до шафи зі старими книгами, які збирали мої батьки. Там теж було багато дитячих книжок. А тут мені подарували справжню нову, а головне - МОЮ книжку! Я не могла отак просто взяти і прочитати її. Мабуть, хотілося подовжити це почуття власності, відчуття новизни, гордість за те, що мені вже почали дарувати справжні подарунки.
І ще одна проблема - я не знала, з якої казки почати. І ніхто не міг порадити нічого путнього. "Прочитай "Попелюшку"! Це моя улюблена!" - сказала якось мамина приятелька, завітавши до нас на каву. Але я не звикла вірити "товстим тьотям із пухлими вишневими губами". Тому так і ходила туди-сюди, притуливши свій скарб до серця.

Нарешті мене привабила назва "Спляча красуня". Подумала, що, мабуть, це найцікавіша. І читання почалося. Тривало воно з годину. Потім я почала ходити туди-сюди й буркотіти. Не пам'ятаю, що саме, але казка мені точно не сподобалася. Обурювало, що така цікава назва не зовсім відповідає сюжетові. Можна було би назвати простіше і не вводити в оману читачів.
Я носилася з тією книжкою, як із дитям. Поки мама одного дня не сказала: "Читай що хочеш. Тільки "Синю Бороду" не чіпай. Страшна казка, не для твого віку!" Ці солодкі слова заборони дуже припали мені до душі. Особливо словосполучення "страшна казка". І я почала морально готувати себе до того "страшного". То розгортала книжку на заповітній сторінці, то знову закривала. Говорила собі: "Це страшна казка, але ж її треба прочитати! От зараз візьму і прочитаю! Візьму..." Мені здавалося, що, це якийсь злочин. Тому через деякий час я забилася в дальньому кутку своєї кімнати, щоб ніхто не бачив, і прочитала потайки від усіх.
Зараз намагаюся пригадати перше враження. Це був навіть не страх. Шоковий стан. Я уявляла собі скривавлену кімнату, мертвих жінок. Але найкраще в моїй голові вимальовувався образ самого борона Синьої Бороди. Він видавався мені дебелим, здоровезним, грубим. І його очі чомусь неодмінно мали світитися в темряві.
І як нас у дитинстві лякали тим бабаєм, для мене на якийсь час бабаєм став Синя Борода. Я боялася залишатися сама в темному приміщенні: а раптом там Синя Борода?!
Боялася заходити до нашого старого сараю. Адже Синя Борода може бути скрізь!
Та попри все казка мені дуже сподобалася. І я, користуючись своєю дитячістю, досить часто просила когось, хто приходив до нас у гості, почитати мені її. І слухала знову і знову.
"І ось, вона відчинила комірчину..." Я затамовувала подих... "Ой, сонечко, що ж було в тій комірчині? Мабуть якісь потаємні скарби!" А я хитала головою: "Ні! Ні!!!!! Читайте далі! Там... Так таке-е-е-е-е!!!!! Там його мертві дружини!" І цією фразою приголомшувала всіх присутніх.
Після вчорашнього сну згадую цей "казковий" період свого дитинства й дивуюся. Зараз, уже з дорослим світоглядом перечитавши "Синю Бороду", бачу, що вона дійсно значно виізняється з-поміж усіх казок Перро. Справа навіть не в чарах, принцах та принцесах. Як тонко тут змальовуються стосунки між жінкою й чоловіком!
У нього синя борода. Це виділяє його з-поміж інших чоловіків. Усі думають, що це - аномалія. Тому в особистому житті йому не щастить.
Але він не здається. Щойно бачить жінку, яка йому подобається, одразу ж починає за нею ходити. Показує все найкраще, що є у нього в душі, дає їй зрозуміти, що зовнішність - то не головне. І, нарешті, вона змінює своє ставлення до нього.
Та сімейне життя для людини з фізичними відхиленнями видається занадто складним. Ми не знаємо, через що він убив свою першу дружину. Але точно зрозуміло, що не через комірчину. Бо тоді та комірчина не становила такої таємниці. Отже, у подружжя сталося щось серйозне. Можливо, вони посварилися, він (ненормальний, бо людина з синьою бородою не може бути психічно нормальною), ударив її, вона впала, вдарилася головою й померла. Ну що робити? Він сховав тіло в комірчині. Поступово все забулося. Що ж, не пощастило з цією жінкою - пощастить із іншою. Типовий образ чоловіка без клепки в голові.
От із цього все й починається.
Аналізуємо далі. Кожній наступній дружині він наказує не відчиняти комірчини. Але дає ключ. До того ж зачарований. Якщо проводити паралель із сучасністю, то це схоже на те, як ревниві чоловіки іноді перевіряють своїх дружин на зраду. Отже, Синя Борода перевіряв на зраду своїх наступних дружин. Для чого? Певно, що в нього якась психологічна травма, пов'язана зі зрадою. І ще певніше - його дружина його зрадила. Або йому так здалося (у всіх чоловіків бороди нормальні, а в мене синя, значить вона знайшла собі гарненього коханця з нормальною бородою або взагалі без неї). От і вбив її з ревнощів. Такий собі французький Отелло.
А якщо чесно, то всі вони мають сині бороди, тільки ми цього не помічаємо.
Казка дуже повчальна. Саме її треба давати читати дітям, особливо дівчатам, у ранньому дитинстві, а не годувати "Попелюшками", "Сплячими красунями" і подібною маячнею.
"Синя борода" вирізняється з-поміж інших казок Перро не тим, що в ній немає чарів, принців і принцес, а тим, що інші казки зображують стосунки між чоловіком і жінкою в рожевому світі, а ця - в реальному... мабуть синьому.
Якщо ви дочитали це до кінця, то, щоб відпочити від мого захоплення писанням, раджу зайти сюди:

popurri.narod.ru/top10/select36.html

У ці вихідні я остаточно зрозуміла, що моя сусідка по кімнаті - клептоманка. А починалося все досить мирно. Спершу було навіть весело.

Нас у кімнаті троє. Якось ми помітили, що нам, як багатьом бідним студентам, катастрофічно не вистачає дрібного посуду (ножів, виделок, ложок тощо). Наступного вечора на полиці з'явився новенький гарненький блискучий ніж. Він був такий зручний і такий гострий, що мені навіть не спало на думку спитати, звідки взялося таке щастя. Мало що там... Може хтось приніс, або купив, або позичив... Це ж гуртожиток!

За тиждень до нашої металевої скарбниці додалося ще кілька виделок. Теж не звернули уваги.

Та коли одного дня ми втрьох сіли пити чай і не вистачило чайних ложок, наша красуня раптом заявила: "Нічого страшного! Завтра постараюся дістати!" І справді, після цього чайних ложок у нас явно побільшало.

Далі - ще пара чудових гострих ножів, від яких золотаві батони та булочки так і танули. І вона вже навіть не приховувала, що краде. Навпаки, дуже цим пишалася: "Ти помітила? У нас новий ніж! Я вчора поцупила в кав'ярні! Скажи прикольно!"

Щоразу вона сприймала це як подвиг. І географія з кожним днем ставала дедалі ширшою: спочатку інститутська їдальня, потім кав'ярні та бари неподалік (різні "Кофе-Хауси", "Тралі-Валі" і т. п.) Після ножів та виделок пішла крупна здобич - чашки та келихи.

Ні, я не скаржуся на життя. Тепер у нас досхочу різного посуду, і його завжди вистачає. Але минулої суботи в мене ледь не стався серцевий напад. Вона завалила в кімнату з двома величезними пакетами і почала викладати на стіл продукти. Причому недешеві! Якийсь фірмовий коньяк за 300 грн, солодощі, фрукти, м'ясо... І заявила, що вкрала це все у... спермаркеті неподалік! Звичайно, не сама. Двоє її дружбанів відвертали увагу охоронців, прикидаючись п'яними. Але сам факт! Там харчів було мабуть гривень на 500, не менше! Півночі вони задоволено їли, пили і пишалися собою.

Учора ввечері вона прийшла з пакетом краденого полуничного соку (до речі, з того самого маркету). І ще обурювалася, що хотіла вкрасти чіпси та шоколадку, але злий охоронець, хай йому грець, пильно за нею стежив, тому нічого не вийшло.

Зараз пригадую, чи хотілося мені колись у житті щось вкрасти? Так, у дитинстві досить часто. Але в дорослому віці...

Після 2 курсу я проходила практику у своєму улюбленому видавництві "Музична Україна". У них перед входом завжди лежало багацько нотної та сувенірної макулатури. Я щоранку проходила повз і просто облизувалася на роздруківки українських пісень в обробці Миколи Лисенка та закладки з портретом Соломії Крушельницької. Усе це лежало в темряві та пилюці, і наче нікому не було потрібно. Одного разу я таки наважилася. Поки ніхто не бачив, нагрібла собі всього потроху. У редакції ніхто нічого не помітив.  Але наступного ранку у мене в тролейбусі витягли з сумки мобільний телефон. Тож я переконалася: все, що ми робимо в цьому житті - добре чи погане - неодмінно до нас повертається.

Торік восени я була на Петрівці, і дорогою до метра згадала, що мені потрібні батарейки для фотоапарата. Підійшовши до найближчого латка з елементами живлення, я віддала продавцеві гроші, а потім відволіклася. Стояла зо хвилину. Не знаю, як не помітила, що батарейки мені вже давно дали. І коли нагадала продавцеві, що чекаю, він здивувався. Але мовчки простягнув мені другу пару.

Виявила лише коли приїхала в гуртожиток. Не спала цілу ніч. Потім прямо зранку знову поїхала на Петрівку і повернула зайві батарейки. Той хлопець у латку дивився на мене як на ненормальну і ледь стримував сміх. Що ж. нехай так. Але я точно знаю, що більше ніколи і нічого не зможу вкрасти. Бо за все в цьому житті завжди треба платити... Нічого і нікому просто так не минається.

Як хворіють на клептоманію? Від чого це залежить? Виховання? Особливості психіки? І чи людям, які страждають на цю хворобу, можна пробачити їхні вчинки?  Чи повернеться моїй сусідці все, що вона робить у кав'ярнях та супермаркетах? І чому одним воно сходить з рук, а іншим - ні?

Ніколи не сприймала 8 березня як свято жінок. У мене воно асоціюється лише з початком весни. А ще мене трохи дивує, чому, якщо свято в жінок, у чоловіків теж вихідний? Це ж якось... нелогічно... І те, що в цей день чоловіки раптом згадують, що у світі, виявляється, ще є жінки, яким потрібно приділити увагу, мене, чесно кажучи, пригнічує. Тому привітання завжди приймаю без зайвих емоцій. Звісно, дорогих мені людей вітаю. Проте ніколи не кажу "зі святом" або "з 8 березня". Завжди - лише "з весною". Це мій одвічний принцип.

Святкування почалося ще 7 березня, коли я рано-вранці приповзла на роботу. Уся редакція була прикрашена повітряними кульками, на підвіконнях стояли вазички з тюльпанами, а біля мого компа лежала листівка з логотипом газети. Кульки - то звісно прикольно. Але навіщо вазички з тюльпанами, якщо квітів нікому не перепало? Задум був такий: поставити їх, і нехай жінки беруть досхочу. Та ніхто принципово нічого не взяв.

Роботи в цей день ніякої не було. Ми з моєю напарницею просиділи 6 годин і не знали, куди себе подіти. Звичайно, іноді байдикувати корисно, але не настільки ж! І як ми вже не благали нашого випусковго редактора відпутити нас принаймні на годину раніше - безрезультатно. А на моє запитання: "Що нам робити в ці шість годин?" я почула: "Ну посидіть на сайті однокласників! Чи... Вам що, немає з ким в асьці поспілкуватися?!" Дуже дотепно!

У перші робочі години я вже перелопатила інтернет уздовж і поперек. Авжеж, я дізналася і прочитала багато цікавого: вивчила біографію шведського короля Густава ІІІ, оперної співачки Ренати Тебальді, поповнила свій словниковий запас з італійської, почитала нові статті на соціонічному форумі, погортала сонники Міллера і Фройда з надією знайти якесь логічне пояснення своїм нещодавнім снам... Потім читала вірші Марини Цвєтаєвої... Словом, день виявився дуже плідним.

8 березня таки дозволила собі прокинутися об 11-й ранку. Цілу ніч снилися слони, конче хотілося помилуватися ними подовше. Розбудив мене крик моєї сусідки по кімнаті. Щоранку вона стає на свої електронні ваги, і після цього ледь не помирає від усвідомлення своєї "псевдодебелості" (дівчина важить трохи більше 50 кг!). Щоразу одне і те саме - крик із приводу зайвих 100 г або нових жирових відкладнень на стегнах. Тож додивитися сон про слонів у мене ніяк не виходить. Підводжуся. Вкотре глянувши на мене в самій сорочці вона заспокоюється, адже їй до мене далеко - я в кімнаті найтовстіша і найпотворніша. Слава Богу - настає тиша.

Потихеньку надсилаю привітання: подругам, шкільній учительці. Потім - улюбленій оперній співачці (із побажанням "Вердієвської радості і Пуччінінієвської витримки"). Для своєї наукової керівнички набираю кілька рядків із "Марусі Чурай". Здається, вона дуже любить цей твір. Зрештою, як і я.

Трохи ніяково було вітати директорку музичного видавництва, яка в цей чудовий весняний день не забула нагадати мені про невідредагований рукопис, що лежить у мене в шухляді. От халепа! Коли я вже за нього візьмуся?

Заварюю зелений чай і сідаю за бакалаврську, сподіваючись, що моя муза-видавчиня нарешті ощасливить мене своєю присутністю.

У другій половині дня сонце зникає, погода псується, у кімнаті стає темно. Отримую повідомлення від свого знайомого, який уже понад тиждень ніяк не може переписати мені диски. Виявляється, нарешті переписав! Домовляюся про зустріч, вимикаю комп і вибігаю з гуртожитка.

Місто просто сяє тюльпанами, навіть незважаючи на негоду. Мене часто запитують, чи шкодую я в такі моменти, що поруч немає хлопця. Відповідаю - ні.

Мій останній хлопець, із яким розійшлися півтора роки тому, досить часто дарував мені персикові троянди. Звичайно, мені було приємно, але іноді я ніяковіла. Пізніше він зізнався, що приносив квіти так часто, бо дуже хотів мені догодити. Можливо тому ми й розійшлися. Поруч зі мною він встрачав себе, припиняв бути особистістю, а лише думав, що б іще подарувати, що б іще зробити, аби догодити мені. І ніяк не розумів, чому я дедалі менше радію подарункам. Чого чоловіки завжди вважають, що жінкам обов'язково потрібні квіти? Це ж лише символічний знак уваги...

Уже ближче до вечора, коли я прямувала до зупинки тролейбуса, мене зупинив якийсь хлопець і подарував квиток на "Сафо". Планів у мене більше ніяких не було, і я подумала: чому ні? Тим більше, я саме проходила повз кінотеатру.

Фільм, скажу відверто - рідкісна дурня. Сама по собі ідея цікава. Вплетення грецької філософії у сучасне життя, поеми Сафо рідною українською мовою... Але втілено настільки недолуго, по-дурному, що просто плакати хочеться. Принаймні мені хотілося. А в більшості присутніх усе дійство викликало істеричний сміх. До того ж дико було дивитися на кримські гори та скелі під виглядом Греції, а на Воронцовський палац - як на віллу англійського лорда. Дуже прикро. Адже в нас можуть знімати хороше кіно!

Об 11-й вечора я таки дочекалася раритетного тролейбуса №19 і поїхала в гуртожиток, де моя сусідка і ще десятеро її друзів зомбовані й божевільні намагалися спіймати вічність під пісні Боба Марлі у хмарах цигаркового диму.

Під цю гулянку моя муза-видавчиня таки прийшла до мене. Я знову сіла за бакалаврську. О п'ятій ранку кімната поринула в тишу. Усі кудись зникли. Лише кількадесят покинутих недопалків і кришталево-прозорих горілчаних пляшок нагадували про бурхливу ніч.

Відчиняю вікно, вдихаю холодне вологе повітря...

Падаю на ліжко, закутуюся в ковдру... Може хоч зараз мені дадуть вщерть надивитися на слонів?

Не можу сказати, що мій шлях до пізнання опери був тернистим. Але його би не було, якби не одна доленосна зустріч...

Така собі провінціалка з валізами, я навіть не здогадувалася, як круто може змінитися моє життя....

З дитинства я полюбила оперу. У 12 років мене повели в Одеський оперний театр на "Іоланту". Відтоді це мистецтво захопило мене.

Усе, що було в моєму маленькому містечку - книги і музична школа. І, коли на уроках музичної літератури нам ставили платівки з операми, я слухала, уявляючи, як це виглядатиме на театральній сцені. У ті хвилини мені так хотілося побачити й почути все по-справжньому! Читаючи про оперу в підручниках, енциклопедіях, я подумки складала собі список, що саме мені найбільше кортить почути і чому. Не чувши і половини тих творів, про які читала, я ніби відчувала їх. Так і полюбила Пуччіні, "заочно". Особливо мені впала в око "Чіо-Чіо-Сан". Ця опера притягувала мене, мов магніт. Здавалося, це щось надзвичайне, неповторне... екзотичне.

У музичній школі я постійно питала у викладачів: "Чому ми не проходимо Пуччіні? Чому ми його не слухаємо?" На що мені відповідали: "Це складна музика, не для шкільної програми!" Тоді я запитувала: "А чи немає в нас платівок із "Чіо-Чіо-Сан"?" І мені відказували: "Ні! Це складний твір! Його в музичній школі не слухають!" Складний твір... Складна музика... Ох! Маестро Джакомо, чому ж ви писали таку складну музику, що діти в музичній школі не можуть її слухати? Це обурювало мене.

У столиці я бувала дуже рідко. Та й не встигала в театр - потяг від'їжджав увечері. Я заздрила киянам... Думала: "Які ви щасливі! Можете слухати оперу вживу!" І вирішила, що, коли приїду навчатися до Києва, ходитиму в оперу досхочу.

"Чіо-Чіо-Сан" стала моєю мрією. Ніби без неї все буде не так... І я мала її подивитися і послухати. Саме її.

І ось я студентка. Налякана, затуркана. Нове життя, нові люди.... Нові проблеми: пошук житла, нескінченні переїзди, незрозумілі предмети, суперсуворі викладачі... страждання через відсутність кулінарних здібностей... нерви... нерви... нерви...

Жовтень. У стані крайньої депресії прямую до бібліотеки. І раптом помічаю величезну сіру бідувлю оперного театру... Серце завмирає - так! Так! Біжу туди, мов на першу шкільну лінійку. У репертуарі бачу "Чіо-Чіо-Сан". Завтра...

Беру квиток. І цілий день ходжу як у тумані. Повірити не можу, що це сталося. Скільки років я чекала на цю мить!

2004 рік. 16 жовтня. Вечір. Навіть пам'ятаю, що то була субота. Ось я вже читаю програмку... Читаю зміст.... Читаю лібрето... Господи! Навіщо? Я ж і так усе знаю... Але ні. Маю прочитати все.... Завіса... Японська хатинка... Пінкертон, Горо, Щарплес... Так! Усе, про що я читала! Стежу за музикою... Стежу за текстом... Поки що нічого не розумію, але серце просто вистрибує з грудей. Ще б пак! Стільки років мріяти. Нарешті!

Вона вийшла на місток із парасолькою в руках і заспівала "Spira sul mare sulla terra..." Її голос оповив мене зсередини. Здавалося, все навколо скам'яніло, лише вона була живою... Я не розбирала слів. І не знала ще толком, де там яка арія. Але той спів наче прицементував мене до крісла. Не пам'ятаю навіть, чи могла тоді дихати, не те що поворушитися...

У другій дії таки вистачило сил, щоб поаплодувати їй після виконання монологу. А у третій дії, після сцени самогубства щось боляче різануло мене по серцю... І я розплакалася. В університеті напередодні нам розповідали про катарсис, і я ледве могла уявити, що це таке. А тепер відчула його на собі. Ті звуки... Глибокі, проникливі, теплі, відшліфовані молокоподібні звуки у поєднанні з цвітом сакури... Весь театр кудись зник. І Київ разом із ним.

Я поверталася з вистави мов зомбі. Нічого не чула, не бачила, не тямила... І тієї ночі навіть не спала. Усе передивлялася програмку, читала її прізвище: Лідя Забіляста... Забіляста...

Після цього мої відвідування оперного театру стали доволі частими. Я намагалася не пропускати жодної вистави, слухала всіх виконавців. Прибігала туди після пар або замість пар, між заліками та іспитами. Одна білетерка, з якою я потоваришувала, в антрактах замикала мене в дальній ложі першого ярусу, щоб я могла там спокійно вчитися, писати конспекти, готуватися до сесії... Так, в антракті між першою і другою діями "Паяц" я вчила коректурні знаки, між другою і третьою діями "Ріголетто" - робила орфоепічні вправи з української мови, а між третьою і четвертою діями "Травіати" - штудіювала теорію масової комунікації...

Але те відчуття, яке було на "Чіо-Чіо-Сан" більше не поверталося. Оперним мистецтвом я захоплювалася дедалі більше. І була щаслива від того, що нарешті можу слухати вживу все, що колись нам ставили на платівках у музикалці. Та не вистачало мені її співу...Її! І так я зрозуміла, що в мене з'явилася улюблена оперна співачка.

Такого витонченого тембру, таких квіткових інтонацій, приголомшливих каденцій, що схоплюють, ріжуть по серцю і прицементовують, немає більше ні в кого... Так ніхто у світі не співає. І ніколи не співатиме...

А коли дізналася, що вона, як і я, з Кіровоградщини, то була безмежно здивована. Землячка?! Вона - моя землячка? Точніше... Я - її землячка... Як же я раніше нічого про неї не чула?!

Перший букет був узимку, після її Леонори в "Трубадурі". Тоді передала анонімно - боялася. А далі... Вирішила, що метелики - таки буде досить символічно, адже саме після "Чіо-ЧІо-Сан" ("Мадам Баттерфлай") я її і полюбила. Відтоді після кожної вистави почала передавати їй букет із метеликом, маленьким подарунком і запискою. Але назватися так і не наважувалася. Підписувалася просто "М". І так цілий рік...

Вона лікувала мене. Коли було кепсько, коли не вистачало сил на це таке незрозуміле життя. Її спів живив мене, збагачував мою душу. Я пила її молокоподібний голос, усе, до останньої нотки. А коли довго не було вистав із нею, я почувалася стомленою, виснаженою...

На той час я вже потроху знайомилася зі співаками, яких бачила у глядачевому залі. І при кожній нагоді запитувала: "Ви знайомі з Забілястою? Розкажіть мені про неї! Будь ласка!" І те, що я чула від інших, і те, що бачила на сцені, видавалося мені дедалі ріднішим... Я відчувала цю жінку, і мені здавалося, що знаю її все життя. Але водночас виникло і почуття страху. Так, її гордий погляд зі сцени в темряву залу іноді лякав мене. Що це? Магія?

Закінчився перший курс. Зовсім трохи залишалося до завершення театрального сезону. Я рахувала дні до заключного гала-концерту. Але чи співатиме вона на ньому - ніхто не знав.

"Подзвони їй і спитай!" - якось порадила мені моя знайома білетерка. "Ні... Ні! Не можу!" - "Чому?" - "Не можу!"

Але за день до концерту я таки не витримала. Нехай! Нехай вона пошле мене подалі, нехай накричить за моє шанувальницьке нахабство, нехай остаточно вб'є мене своєю непохитністю... Мені байдуже!

Відшукати її телефон у довіднику виявилося зовсім просто. Я набрала номер і за три гудки почула той трояндово-дощовий тембр. Господи, дай сил!

- Лідіє Леонідівно?

- Так...

- Ви... Я... Я... Пробачте.... Я...

Але вона різко перервала моє заїкання.

- Хто це?

Я трохи заспокоїлася і відповіла:

- Це ваша шанувальниця...

- Маргарита?

І після цього мене паралізувало. Вона не зрозуміла причини цієї мовчанки:

- Алло! Алло! Що сталося?

- Ви... Ви мене знаєте?!

- Так! Це ви? У мене вже вся квартира у ваших метеликах! Звідки ви знаєете, що я їх люблю?!

Що було далі, вже не згадаю. Я разів триста повторила "Я вас люблю", бо не могла більше нічого їй сказати. Вона питала мене, де я навчаюся, на якому курсі... Але мене просто зносило біля телефону. Я нічого не чула. І коли зрозуміла, що ситуація стає критичною, ввічливо попрощалася і поклала слухавку.

Цілу ніч дівчата, з якими я тоді жила на квартирі, не могли мене заспокоїти. Я наче оскаженіла. Носилася по кімнаті, стрибала, сміялася... Опівночі в мене піднялася температура. А на ранок я побігла по квіти.

На концерті вона співала арію Джоконди. У пишній темно-червоній сукні. Як вона співала! Описати це неможливо!

А після концерту я дочекалася її на службовому. Найбільше боялася, що не впізнаю без гриму. Але впізнала. Ми проговорили зо півгодини. Про все на світі. Я дивилася на неї, тепер уже справжню... І вже не було того погляду, який так лякав мене зі сцени. Вона інша. Але тепер я відчувала її як ніколи. Вона інша - ще рідніша, ніж була.

Ось уже скоро мине чотири роки відтоді, як почула її вперше. І три роки - з того першого вечора перед службовим входом. А мені здається, що ми з нею знайомі все життя... Адже в цьому житті нічого не буває випадково. Це або магія, або... доля...

Інакше як пояснити те, що я з дитинства полюбила Пуччіні, навіть не чувши його музики? І те, що я мріяла почути саме "Чіо-Чіо-Сан", а не якусь іншу оперу? І те, що вперше потрапила в театр саме в той день, коли співала Вона...

Я – людина не зовсім нормальна. Не божевільна, ні. Просто не зовсім нормальна. І стати нормальною не прагну. Ніколи не прагнутиму.

Але зараз переживати свою «ненормальність» мені особливо тяжко. Через те що нормальних людей стає дедалі більше. А ті, що раніше здавалися мені ненормальними, тепер раптом стали нормальними. І потроху, потроху я залишаюся сама…

Нормальні люди вчаться, працюють, одружуються, заводять дітей… усе як треба. Нормальні люди зрештою закохуються. А я… Що я? Навчання і робота для мене вже давно втратили сенс. Я намагаюся вчитися, тому що без цього не зможу добре працювати. А працюю – тому що маю за щось жити. І з кожним днем дедалі більше відчуваю, як цей світ їсть мене… З’їдає мій мозок, мою свідомість, виламує мені руки і ноги, обсмоктує кожну кісточку… І хочеться кричати! Хочеться бігти, бігти, бігти…. не зупинятися… байдуже куди – аби подалі звідси…

Нормальні люди підуть у магістратуру і закінчать цей університет як того вимагає життєва мораль. Вони випустяться в гарних довгих мантіях, і з гордістю показуватимуть свій диплом дітям, онукам… Господи! Ну чому я не така, як вони! Наскільки менше було би проблем!

Скоро я (тьху-тьху-тьху) стану бакалавром. А далі… Далі – вирушу назустріч мрії. Мало хто знає, що я збираюся зробити. Але всі, хто знає, називають мене дурною, не сповна розуму, вважають мене дівкою з курячими мізками. Навіть мама.

Коли я вступала в цей університет, нічого не відчувала… І коли вступила, навіть не зраділа. Мені було гидко. Досі пам’ятаю сльози через те, що не вистачило 1 балу до бюджету. З української мови і літератури – четвірка. Я не могла в це повірити. Моя вчителька так пишалася мною! І досі пишається. Я в неї – єдина учениця, яка вступила в Шевченка, та ще й на мовну спеціальність. І це при тому, що в нашій російські школі, навіть під час єдиного на тиждень уроку з української мови, всі розмовляли виключно російською. Бідолашна Тетяна Афанасіївна нічого не могла з цим зробити. Нас у класі було 20. І всі, крім мене, - українці. Дивно, що любов до всього українського і почуття патріотизму вдалося привити лише мені… Мені! Яка півжиття прожила на Сході і навіть не знала, що таке Україна! Мені! Яка, приїхавши сюди 10 років тому, не вміла ані читати, ані писати українською. І взагалі ледве розуміла її! Проте на уроках з української державною мовою розмовляла лише я… Одна… з 20 людей! І на мовну спеціальність вступала лише я… Одна… З 20 людей… Парадокс чи катастрофа? Хтозна…

Тепер розумію, вступалашвидше за все – щоб довести. Довести, що можу, знаю, вмію! Можливо, якби пішла на філологію, все склалося би по-іншому. Але на філологію батьки не пустили. І багато куди не пустили. Відправили на видавничо-редакторське відділення. «Чого ти переживаєш? Там теж українська мова! І книжки… це дуже класна професія!»

Так, професія справді класна. Колись напишу тут і про неї. Але за ці чотири роки багато всього сталося. І я багато що усвідомила.Знання, які я тут здобула, мені неодмінно знадобляться. Та в магістратуру не хочу… Ні, цього не буде.

Зараз я працюю за фахом, а враження таке, що ховаю себе заживо. І якщо я втрачу ще півтора року на магістратуру, не знаю, що зі мною буде… Не витримаю. Збожеволію остаточно…

Та і яка з мене магістрантка? І взагалі – редакторка / видавчиня? Для редакторки я занадто… пихата. А для видавчині – занадто творча…

Ну ось. Такий мій перший пост. Як бачите, я справді ненормальна. Була би нормальною – не писала би такої дурні…