Через що люди спізнюються на потяг? Не розраховують час, занадто довго сплять, занадто повільно рухаються, потрапляють у пробки... Причин може бути безліч. А от через що не потрапляють на поїзд пунктуальні люди? Адже й таке буває. Принаймні, я сьогодні в цьому переконалася. Бо спізнилася на потяг уперше в житті...

Із мамою не бачилася вже півроку. Та й коли приїжджала додому востаннє, побула лише два дні. І от нарешті подарунок - майже тиждень вихідних. Як же я раділа!

Напередодні спеціально відпросилася раніше з роботи, аби встигнути на вечірній швидкісний експрес, яким їхати лише 3,5 години. І за два тижні до від'їзду таки вибила собі квиток , вистоявши дві години в черзі. А ще майже весь залишок зарплати витратила на подарунки. Бо сім'я для мене - святе, незважаючи ні на що.

І ось цей довгоочікуваний день! Повертаюся з роботи за 2 години до відправлення. До вокзалу їхати щонайбільше хвилин 20. Тож усе мало би бути добре. Але тут мені телефонує моя сусідка по кімнаті і просить її дочекатися, бо в неї немає ключа. Наш вахтер дядя Боря був, м'яко кажучи, не зовсім у формі, щоб залишати йому ключі. Довелося чекати. До того ж, моя сусідка сьогодні іменинниця, і відсутність ключа зіпсувала би їй свято. Вона запевняла, що от-от буде. І я терпляче сиділа в гуртожитку.

Коли вона нарешті з'явилася на порозі, мені залишалася 1 година до відправлення. І в цю мить я дуже сильно шкодувала: а) про те, що борюся за чистоту рідної мови і не вмію матюкатися; б) про те, що не можу літати і не практикую телепортацію.

Після Великодня в нашому районі з транспортом доволі складно. Маршрутки ходять раз на 40 хвилин, а тролейбуси - взагалі рідкість. Хотіла піти своїм ходом, але валіза виявилася для цього занадто великою. Пішки було би ще довше. А оскільки майже всі кошти витратила на подарунки, то взяти машину теж не могла.

Поки стояла на зупинці, разів сто прочитала "Отче наш". Бо надто важко дістався мені цей квиток, опівночі взятий, кривавими сльозами омитий... Коли транспорт нарешті приповз, до відправлення залишалося 20 хвилин. Я вже буквально билася в конвульсіях. Самі знаєете, яка на свята ситуація з квитками в усі напрямки. А я не бачилася з мамою півроку... І півроку чекала на цей день!

Я - пунктуальна людина. І завжди розраховую свій час. Якщо запізнюся бодай на 5 хвилин - це для мене вже катастрофа. Тож уявіть мій стан, поки я їхала в маршрутці, лютуючи на кожен світлофор!

Запізнилася рівно на 5 хвилин. Поганий злий потяг не схотів почекати зайвих 5 хвилин і поїхав без мене! А ще раптом виявила, що, пулею вилетівши з кімнати, залишила там пакет з усіма подарунками. Сіра речовина в моєму мозку закипіла так, що вже почала випаровуватися. Я була зла. Обурена і пригнічена.

Коли прибігла до віконця каси просити квиток на найближчий потяг, навіть не помітила, що кричу не своїм голосом. Касирка аж підскочила: "Дівчино, чого ви так кричите? Заспокойтеся! Є квиток! Останній залишився! Давайте свій студентський!" У мене руки в гаманець не потрапляли від дрижаків. Грошей вистачило, але вони були фактично останніми. Залишився лише якийсь дріб'язок.

За годину я сиділа в якомусь лівому донецькому потязі, слухаючи обурення провідниці з приводу того, що я одна єдина у вагоні маю виходити пізно вночі, а в неї радикуліт, ревматизм і все таке, а через мене одну їй доведеться зайвий раз підніматися. І заради чого! Потяг стоїть на моїй станції півтори хвилини!

Отже, блудна донька приїхала додому опівночі замість дев'ятої вечора. Обсварена донецькими провідниками. Без подарунків. Без грошей. Змокла під дощем як цуцик.

Як добре, що в мене така чудова мама! Якій байдуже, з чим, як і коли я приїду, аби приїхала жива і здорова. Зараз сиділи на кухні, пили шампанське і сміялися з моєї пригоди.

Я вдома, як і хотіла. Але наступного разу, як збиратимуся на потяг, особисто простежу, щоби в обох моїх сусідок були з собою ключі!

Днями на одному блозі прочитала запис про НЕкохання. Тобто, як важко сказати людині, що ти її НЕ кохаєш. І чомусь закортіло написати про своє минуле НЕкохання.
Напевно, у багатьох була подібна ситуація. У мене вона теж була. І я запам'ятала її на все життя. Ніби жорстокий, але дуже корисний урок.
Почалося все з того, що влітку 2006 року я пересолила огірковий салат. Це буває доволі рідко, тому моя молодша сестра нестерпно глузувала з мене, мовляв, закохалася, і нам не розповідаєш. Заколахася? Ні... Неможливо... У кого? У нього? Невже?
Він був програмістом. Точніше, він і зараз програміст. Але незвичайний - у нього в грудях справжнє серце замість вінчестера. Цей неймовірний факт мене вабив.
Він був щирим. У всьому що робив і говорив. А це для мене дуже важливо. Щирість... Він був чесним і порядним. Турботливим. Завжди був готовий прийти на допомогу. Співав, грав на гітарі й писав пісні. Слухав "Queen", Елвіса Преслі і Френка Синатру. НЕ палив (!!!!!) НЕ вживав нецензурної лексики (!!!!!)
Словом, у ньому було все, чого мені на той момент не вистачало. Можливо це і спричинило так званий «ефект закоханості», спалах емоцій…
Сама не знаю, як таке могло статися. Чи я не знала його? Навпаки, ми були знайомі вже понад рік. І десь у глибині, в найдальшому куточку серця щось підказувало мені: це не твоє! Але не послухалася. Тож, коли він запросив мене на перше побачення, стрибала від щастя.
Усе було наче уві сні. Він повів мене на Труханів острів. Ми сиділи на березі річки, доки не стемніло. Розмовляли про все на світі. Він грав мені на гітарі. А потім повів на башту. Знаєте ту башту на Трухановому? Звідти видно цілий Київ. А ввечері, коли місто в огнях, там особливо гарно. На тій башті він щиро мені сказав: «Я хочу бути з тобою! Ти мені потрібна!»
Уперше за стільки років я відчула, що мені стало легше жити. Раптом усі мої проблеми і турботи перетворилися на наші спільні. Такого ще ніколи не було! Я припинила почуватися грубим чоловікоподібним створінням, а відчула себе звичайною жінкою. Жінкою, якій страшно самій повертатися додому пізно ввечері, якій важко нести з крамниці великі сумки, і якій неодмінно треба подати руку на сходах… Я ніколи не була такою жінкою. А з ним – стала. Багато хто намагався зробити мене такою. І нікому не дозволяла. А йому – чомусь дозволила. Бо з ним усе було так легко і просто… Бо він усе це робив щиро… Він піклувався про мене. Крім того, у нас була ціла купа спільних інтересів. Ми робили разом буквально все і допомагали одне одному в усьому. Мені тоді здавалося, що ось вони, справжні, повноцінні стосунки. Усі навколо говорили: «Яка чудова пара! Яка в них гармонія!»
Одного дня ми гуляли містом. Почався дощ, довелося перечекати у кав’ярні. І поки ми пили чай із м’ятою, я подивилася йому у вічі і, не знаю, під дією якого гормону, промовила: «Я тебе кохаю!» Він спочатку завмер і так загадково поглянув на мене… А потім обняв мене і відповів: «Я теж тебе кохаю! Так хотів тобі це сказати, але боявся!» Ось так я зробила першу помилку.
За кілька днів він повів мене знайомити з батьками. Вони зустріли нас на порозі, такі усміхнені, привітні… Його мама стільки всього наготувала! Я в той день була застуджена. Мені миттю заварили чай із мелісою. Я зомліла від такої турботи.
Про що розмовляли, вже не пам’ятаю. Але потім, коли він проводжав мене в гуртожиток, то радів. Сказав, що його мамі я дуже сподобалася. І мені від цього стало так тепло на душі, так добре…
Відтоді бувати в них у вихідні стало традицією. Я не помітила, як увійшла в цю родину. Не помітила, як ті абсолютно чужі люди полюбили мене… І так я зробила свою другу помилку.
Зараз, аналізуючи цю ситуацію, дивуюся сама собі. Але тоді все було наче в тумані. Втратила глузд. Зачарована, замріяна… Загубилася. То була не я – астральна проекція мене. Бо справжня я – не така. Ніколи такою не була. І ніколи не буду.
Усе йшло чудово. До одного фатального дня.
Якось я відчула, що захворію, але в інститут усе одно пішла. На останній парі піднялася температура. Він приїхав, забрав мене, повіз назад у гуртожиток, дорогою накупивши ліків і фруктів. Я слухняно все це прийняла і відправила його. Сподівалася, що хвороба скоро минеться.
Надвечір температура сягала 39, і я вже нічого не тямила. Але лікаря викликати не дозволила ані йому, ані своїм сусідкам. Бо я сильна. І так видужаю. Наковталася антибіотиків і насилу заснула.
Найстрашніше сталося наступного ранку, коли залишилася сама в кімнаті. Температура ще трималася. Але я сказала собі: нічого, я сильна! Піднялася з ліжка і вийшла, щоб поставити чайник. Далі нічого не пам’ятаю, крім того, що отямилася, лежачі на підлозі в коридорі, обличчям у калюжі крові. За кілька секунд зрозуміла, що то моя кров. Поруч нікого не було. Як доповзла до ліжка, теж не пам’ятаю. За кілька хвилин повернулася моя сусідка Наталка. Мабуть, видовище було жахливе, бо вона одразу закричала. Усе ліжко було в крові, і підлога, і навіть двері у кривавих відбитках. Але я нічого не могла їй пояснити. Вона сіла біля мене і почала так безпорадно голосити: «Риточко, прости, будь ласка! Я у школі на самі п’ятірки вчилася, але я не знаю, що робити! Прости!» Я ледь не збожеволіла від такої дурості. Вказала їй на телефон і ледве змогла попросити, аби зателефонувала тому, хто знатиме, що робити.
Він миттю примчав, викликав «швидку», поїхав зі мною до лікарні. Я так сильно вдарилася, що не могла згадати ані своєї адреси, ані району, де живу. Навіть не пам’ятала, скільки мені років. Він сам відповідав на всі запитання. Я лише дивувалася: як він може стільки знати про мене?
Коли мене нарешті оглянули і наклали шви на розтрощене підборіддя, підійшла одна медсестра: «Який у вас чоловік чудовий! Так про вас піклується! Це така рідкість!» Мене наче струмом ударило. Я здригнулася: «Він мені не чоловік!» А вона відказала: «Ну майбутній чоловік! Яка різниця?»
Цілий тиждень, поки я лежала з температурою, зашитою нижньою щелепою та гулями по всій голові, він сидів біля мене. Годував, лікував, розважав… Усі дівчата захоплено говорили: «Як він тебе любить! Як тобі пощастило!» А я все дивилася на нього, і в голові крутилося лише одне слово: чоловік, чоловік, чоловік… Хто? Він? Він – майбутній чоловік? І мені ставало дедалі ніяково думати про таке. Тільки тепер потроху я почала усвідомлювати, що накоїла.
Згодом, коли я вже одужала, мені зняли шви й гулі на голові загоїлися, ми знову вирішили погуляти містом. Ті хвилини досі у мене в пам’яті. Він чекав на мене біля метра. Коли побачив, пішов назустріч. А я зупинилася. І наче обухом по голові. Зненацька я помітила, яка в нього жахлива незграбна хода… І потворна постава… І дурнувата усмішка… Ні! Ні! Не може бути! Такого не може бути! Я ж кохаю його… Кохаю…
За кілька днів стався ще один інцидент.
Я поділилася з ним своїми планами на майбутнє. Сказала, що можу виграти грант на стажування в Італії. Думала, порадіє за мене, а він обурився: «Ти поїдеш від мене? Отак просто кинеш мене і поїдеш?» Я намагалася йому пояснити, що то лише на кілька місяців, що все буде гаразд. Але він не міг зрозуміти, навіщо їхати кудись далеко на кілька місяців, коли вчитися можна і тут. «Давай просто з’їздимо в Італію, коли тобі так хочеться там побувати!» - «Я не хочу просто туди їхати! Зрозумій, я спеціально вивчаю їхню мову, і культуру, і все на світі! Я хочу там повчитися, здобути нові знання!» - «Навіщо?» - «Невже тобі ніколи не хотілося кудись поїхати і дізнатися щось нове?!» - «Ні. Я взагалі ніколи не виїжджав за межі Києва!» Це мене приголомшило. Як? Як можна ціле життя не виїжджати за межі свого міста? Не збагачувати і не розширювати свій світогляд? Як????!!!! Він не розумів мене. Уперше за стільки місяців. І навіть не намагався зрозуміти. Тоді я провела паралель. Він займався оперним співом і думав готуватися в консерваторію. Я спитала: «А якщо ти будеш оперним співаком і поїдеш на гастролі на кілька місяців?» - «Тоді я візьму тебе з собою!» Я була в шоці. «Ну а як я не зможу з тобою поїхати? Ти про це подумав?» Він замислився: «Гаразд. Тоді я не буду оперним співаком. До біса консерваторію» - «Ти серйозно???» - «Так. Я буду з тобою. Завжди!»
Грант я не отримала. Але після тієї розмови мене раптом стало дратувати, що він постійно зустрічає мене після пар і проводжає в гуртожиток. І постійно хвилюється за мене. Скрізь, що би я не робила. І виконує все, про що би я не попросила.
Дедалі більше дратувало в ньому те, що раніше я сприймала, як принади. Таке відчуття, ніби несправжня я нарешті відходить, і до мене повертається моє «Его», яке спало протягом тих останніх місяців.
Майбутній чоловік… Що це означає? Що я вийду за нього заміж? Народжу від нього дітей і вони будуть схожі на нього? Ні! Ні! Я не хочу, щоб моя дитина успадкувала його риси! І… І взагалі не хочу від нього дітей! І не хочу за нього заміж! Який із нього чоловік?
Так я, нарешті, зізналася собі, що не кохаю. Хоча потім іще довго гнала від себе ті думки. Бо все було так чудово! Так чудово! Ніколи ще в мене не було таких стосунків! І… Де я ще знайду чоловіка, який не палить і не вживає нецензурної лексики? І який буде таким самим щирим і добрим? Це справді рідкість…
Але найбільше мене мучило, що все зайшло занадто далеко. Якби тоді я не сказала йому, що кохаю, зараз було би легше. Та за свої слова треба відповідати. Виходить, я збрехала йому? Дала надію? А тепер, коли він не може без мене жити, я покину його?
А ще хвилювалася за його маму. Бо вона в нього чудова. І вона так раділа нашим стосункам! Було видно, що вже приймає мене як невістку. Я стала фактично членом їхньої сім’ї. Господи, що я накоїла! Як так могло статися?
Я намагалася повернути ті почуття. Ходила місцями наших перших побачень, згадувала наше знайомство… Нічого. Нічого не допомагало. Я не кохала.
Ближче до зими його найкращий друг одружувався. Нас запросили на весілля. Біля РАГСу знімали на відеокамеру, і щасливий наречений крикнув: «Зніміть їх! Вони – наступні!» У мене всередині все переверталося.
Коли ми поверталися зі свята, чомусь заговорили про весілля. Спочатку жартома. А потім він сказав: «Я хочу, щоб ти була моєю дружиною!» У мене серце зупинилося. «Точніше… Ні, не лякайся. Я не кажу - зараз. Але… згодом… Ми ж одружимося?» Я мовчала зо п’ять хвилин. Він злякався, думав, що мені зле. Мені справді було трохи зле. Від самої себе. І я попросила провести мене в гуртожиток.
Дорогою чомусь згадала вірш Блока «Сердитый взор бесцветных глаз» із циклу «Кармен». Поки ми йшли, я прочитала ті рядки напам’ять. Він спитав: «Хто це написав?» - «Блок» - «Да? Гарно… Виходить, у нього є гарні вірші… А я завжди думав, що Блок писав лише про революцію…» - «У нього є про революцію… Але загалом це поет Срібної доби!» - «Да? А, тобто, Пушкін – це так само Срібна доба?» Я не витримала і зірвалася. Так мене обурило це незнання! Я крикнула: «Ти що?! Пушкін – це Золота доба! З-о-л-о-т-а!!!!!! Він жив у ХІХ столітті, а Блок – у ХХ!!!!!» Потім я завмерла. До мене дійшло, що вперше накричала на нього! Уперше! І через що? Через Блока і Пушкіна!
У вихідні я не прийшла до нього. Цілими днями ходила по кімнаті, думала… Потім сіла й почала аналізувати все, що з нами відбувається.
Я не кохаю тебе. Ні! Лишенько, як же тобі це сказати? Що тепер буде?
Я не кохаю тебе… Мене дратує твоя хода, твоя постава, твоя манера розмовляти… Дратує твоя усмішка, твій погляд… Дратує, що ти ходиш в оперу у старих светрах і м'ятих брюках і навіть не помічаєш цього… Дратує, що ти постійно все забуваєш: то телефон, то гаманець, то квитки… І що іноді береш їжу руками, і крихти падають на стіл і на одяг. І дратує, коли ти їси тістечка посеред ночі, запихуючи їх у рот, наче огірки в банку. Дратує твоя млявіть і незграбність. І твій обмежений світогляд, точніше, небажання його розширювати. І відсутність у тебе естетичного і мистецького смаку. І твоя літературна та музична безграмотність. І твоє халатне ставлення до навчання, бо ти закінчив свій універ лише для «корочки», а для мене моя освіта дуже важлива, і я ставлюся до неї серйозно. Мене дратує в тобі все. Я не кохаю тебе. І не хочу за тебе заміж. І не хочу, щоб мої діти були схожими на тебе… І… Ти хороший! Ти чудовий! Ти щирий… Ти заслуговуєш на велике, справжнє кохання! А я не можу дати тобі його…
Про це я думала протягом вихідних. І зрозуміла, що більше так не можу. Якщо зараз це не припинити, то потім буде ще гірше.
Я зателефонувала йому, сказала, що треба поговорити. Він одразу відчув, про що буде розмова. Зірвався з роботи і приїхав.
Мені навіть не довелося багато говорити. Я почала здалека: «Ти помітив, що наші стосунки змінилися?» Він узяв мене за руку. Усе відчував. Тому перервав: «Ти кохаєш мене?» Я мовчала. «Чому ти мовчиш? Ти вже не можеш відповісти на це запитання?» Я мовчала… «Ти хочеш розійтися?» Мене паралізувало. Я кивнула. Він став переді мною на коліна: «Подивися! Подивися мені у вічі!» Я подивилася. «Невже ти нічого не відчуваєш?» Я похитала головою. У нього на очах виступили сльози. «Ти… Ти для мене – все! Розумієш?! Я кохаю тебе! Кохаю! По-справжньому! Що мені з цим робити? Скажи, що?» - «Я не знаю…» - «Що ти хочеш, щоб я зробив? Я зроблю! Яким ти хочеш, щоби я став? Скажи! Я стану!» - «Будь собою…» - «Ні! Не може бути! Коли? Коли ти зрозуміла, що не кохаєш?»
Ми розмовляли довго. Дуже довго. Він плакав… Я плакала… Це було боляче. Нестерпно боляче. Я розбивала серце вперше в житті. Сподіваюся, востаннє. Як це огидно – завдавати болю іншій людині!
Потім ми йшли до зупинки. Дорогою він зірвав мені чотирилисник і сказав: «Ти будеш щасливою!» Господи! Якби могла тоді забрати собі весь його біль, то зробила би це!
На прощання він обняв мене зі словами: «Будь ласка, тільки не ходи сама пізно ввечері!»
Потім була розмова з його мамою. Вона не дорікала мені. Просто сказала, що вже плела мені светр до Нового року, і що дуже мене полюбила. Попрощалися мирно.
Ще довго я не могла ні спати, ні їсти. Думала: може повернути все? Ще ж не пізно. Але розуміла, що то мною керує жаль.
За два тижні він прийшов. Спитав, чи не змінила я свого рішення. І я сказала, що ні, я все зробила правильно. «Так. Я бачу. Ти справді все зробила правильно! Тобі без мене набагато краще!» - «Чому ти так думаєш?» - «Бо ти зараз – інша. Не така, як зі мною» - «Зараз я – справжня» - «Так. Мабуть… Що ж, прощавай!» - «Ми розійдемося? Отак просто?» - «А що ти пропонуєш?» - «Ми ж можемо залишитися друзями!» - «Ні… Я не зможу тебе бачити… Я тебе кохаю… Але не хвилюйся за мене. У мене все буде добре!»
Він витримав паузу, а потім додав: «Я знав, що ти не кохаєш. Від самого початку. Бо твоє серце зайняте. Ти досі кохаєш його!» Я затремтіла. Він вивертав мою душу догори сподом. «Кого? Кого я кохаю? Що ти кажеш?» - «Його. І коли ти була зі мною – насправді була з ним…» Я насилу стримала сльози: «Як ти можеш це знати?» - «Я знаю… Я відчуваю тебе… Що ж, прощавай!»
Він знав… А чому я про це не знала? Виходить, він знав мене краще, ніж я сама?
От так усе скінчилося. Залишилися лише маленькі рубці на підборідді. А коли падає дощ, у голові, на місці удару, я відчуваю дуже сильні, нестерпні болі. Десь глибоко, всередині мозку. Нічого не можу з цим зробити. Мабуть, таке моє покарання за необачну брехню.
Сказати «я тебе кохаю» - набагато легше, ніж зізнатися, що не кохаєш. Тому будьте обережними з такими словами. Коли ми промовляємо їх, то беремо на себе відповідальність за людину, даємо їй надію. Триста разів подумайте перед тим, як говорити такі речі. І завжди кажіть лише правду! Бо потім може бути пізно.
І ще одне – ніколи не знайомтеся з батьками свого хлопця, якщо не впевнені в серйозності своїх почуттів!

Учора просиділа на роботі до 22.00, намагаючись надати пристойного вигляду одній коротенькій заміточці. Смішно, але факт. Ну скажіть мені, люди, як можна тримати на роботі журналіста, який пише отаке?????!!!!

Чоловіки посварились у маршрутці через мобільник

У вівторок увечері уся 302-а маршрутка (їздить від площі Контрактової до Вишневого) протягом 20 хв спершу слухала голосну розмову одного пасажира, а потім - сварку.

Молодий, на вигляд 25-річний чоловік надто голосно обговорював по мобільному службові проблеми із співбесідником. У руках тримав пляшку пива. Збоку складалось враження, спілкувався з колегою. Інші пасажири їхали мовчки, тому були вимушені слухати нав’язливу балаканину.

- То вони приписали тобі 30 рубашок? Та ми їх спихнем, відмажемо тебе! Бушлат на ринку купимо за триста гривень! - кричав у слухавку молодий чоловік, одягнений у цивільне. Під час розмови він двічі проговорився, що має відношення до міліції. Називав прізвища людей, які можуть допомогти закрити справу із втраченою формою.

На зупинці вулиця Лукашевича у маршрутку зайшов 50-річний чоловік напідпитку. Хвилин п’ять кривився, слухаючи розмову.

- Ще розказати? - голосно запитав співбесідника молодий.

- А давай, я скажу! Может, будешь разговаривать тише? - запитав чоловік напідпитку.

- Стій нормально! Всім мовчати! Кому не нравиться - хай вилазять або в таксі їдуть! А ти веди себе прілічно, поки цілий! - вигукнув молодик, а потім далі говорив по телефону.

- Я себе веду нормально! А ти маєш багато телефонів? Подаруй один, я теж собі говоритиму, - не вгамовувався чоловік напідпитку.

- Я тобі щас подарю телефон і бланш під глазом. Пішли, вийдем? - спитав молодик.

Пасажири почали заспокоювати чоловіків. Той, що був напідпитку, вийшов на Курській. Молодик допив пиво, а телефон сховав у кишеню. Решту поїздки йому не телефонували.

Сьогодні відбулося тестування з української мови та літератури. Не знаю, наскільки успішно для мене, але власне процесом проведення я задоволена.

Спочатку, аби відкинути зайві запитання в читачів мого блогу, поясню. Цього року я закінчую один універ і збираюся вступати до іншого, на іншу спеціальність. Тому маю пройти тестування. Точніше, сьогодні вже пройшла.

Ну а тепер враження.

Повторюся, самим процесом задоволена. Дуже. Якщо чесно, навіть не думала, що все так чудово зорганізовано. Коли зранку їхала до пункту тестування, поволі згадувала безлад на шкільних олімпіадах. Нервувала, бо надивилася в новинах сюжетів про натовп, помилки у списках і в самих тестах тощо. Але, на мій подив, нічого подібного не сталося!

Одразу, як підійшла до школи, мене зустріли і провели до списків. Усі прізвища там були в алфавітному порядку. Більше того, розташовані по літерах. Тож себе знайшла буквально за дві секунди, відповідно й аудиторію, в якій мала писати.

У фойє стояли консультанти і тримали таблички з номерами аудиторій. Тут, перевіривши мій паспот і запрошення, мене підвели до потрібного консультанта, а той провів до самих дверей аудиторії.

Там привітно зустрів іще один консультант. На дверях був прикріплений список тих, хто має сидіти саме в цьому класі, і напроти кожного прізвища - номер місця. Мій - №2. Мене завели в аудиторію, попросили покласти всі речі у спеціально облаштований для цього куточок а потім провели до парти №2. На ній був наклеєний папірець із моїми даними: ПІБ, номером паспорта та номером тестового зошита.

Почали точно за інструкцією - об 11-й. Спочатку нам усе детально розповіли й показали наглядно, що і як робити, які ставити помітки і де саме. А потім хвилин 5 налаштовували нас психологічно: заспокоювали, підбадьорювали. В інструкції навіть це передбачено! І до речі, мені дуже допомогло - нервування миттю зникло.

Усе проходило мирно і по-доброму. Консультанти були привітними, усміхненими, дуже уважними до нас. Ставилися з розумінням. Ніяких криків, менторських вказівок... Нічого!  Хоча особисто я вже не витримала би, якби була на місці тих консультантів. Бо запитання щодо бланків, штрих-кодів, хрестиків, ручок, чернеток і т.п. лунали щохвилини, причому одні і ті самі. Атмосфера була на диво спокійною, дружньою і теплою.

Тож при всій моїй критичній налаштованості маю сказати - умови для написання нам створили причудові. Нічого спільного з тими жахами в новинах. Це по-перше.

По-друге, про самі тести.  Розвію два основних міфи.

1. Тести не відповідають шкільній програмі

До того самого моменту, як розгорнула свій тестовий зошит, сама так думала. Оскільки перед тим детально ознайомилася з темами на сайті Центру оцінювання якості освіти. Там справді деякі пункти явно не для випускників 11 класів, а вже швидше для філологів. І з мови, і з літератури. Особливо теоретичний розділ. За себе була спокійна, бо зрештою навчаюся на мовній спеціальності. А як воно буде дітям, які лише після школи?

Однак, щойно почала роботу, зрозуміла, що все гаразд. Завдання повністю відповідають шкільній програмі. Усе, що має знати кожна людина після закінчення 11 класів. Це можу сказати з упевненістю. І нічого надскладного там немає. Більше того, на мою думку - тест зроблений оптимально, аби перевірити й об'єктивно оцінити справжні знання учня. Не знаю, що там з іншими предметами, але з мови і літератури завдання в цілому мені сподобалися.

2. У тестах багато помилок

Я не помітила жодної. Були неточності з філологічного боку. Наприклад, у завданнях із синонімії та антонімії. Збивають з пантелику речення з прямими та контекстуальними синонімами й антонімами. Або в завданнях зі стилістики тексту. Мені, як редакторові, ці питання виявилися спірними.

А так, загалом, до завдань у мене претензій немає. Крім того, що я, насправді, дещо не могла згадати. Та лише через те, що школу закінчила 4 роки тому.

Претензії є до процедури заповнювання. Там мороки доволі багато: заповнювати лише чорною ручкою, бажано гелевою, ставити лише хрестики і не виходити за рамки квадратиків, бо перевірятиме комп, і він зарахує це як помилку. Маразм.

Ну от, власне все, що хотіла сказати з цього приводу. Вітаю всіх, хто сьогодні тестувався! Успіхів усім нам! ;-)

Який ти… потворний… підступний… химерний… коханий!

Який ти… байдужий… ворожий… бездушний… не мій!

Затямила … пізно… відтак… збожеволіла … рано…

Мовчиш… то бодай… розлютися… або… ліпше – вбий!


Стою… біля тебе… летять… рукавиці… на рейки…

Прости мене… скарбе… за цю… невротичність…стривай!

Ти – в потяг… гудок… і строкаті… рекламні… наклейки –

Останнє… що бачу… крізь холод… твого... «прощавай»...

Ти зник… на роки… на століття… на тисячі років…

Чи вистачить… сил… дочекатися… чи дотягну?

Завжди… пам’ятаєш… від тебе була… за сім кроків…

А зараз… на скільки… не знаю… ніяк… не збагну…

Який ти… далекий… тепер… як ніколи… незвично…

А серця… твого… все одно… відчувається… стук…

Я чую… я вірю… я буду… з тобою… навічно…

Тук-тук-тук… тук-тук-тук… тук-тук-тук… тук-тук-тук… тук-тук…

Проміжна сесія у бакалаврів, тобто у нас, тобто і в мене також, нарешті завершилася. Минулого тижня. Я би назвала це швидше пародією на сесію... Три заліки, два попередніх іспити... Дрібниці.

Але якщо врахувати той факт, що в цей останній тиждень я всіх (ну майже всіх) викладачів побачила вперше, то було... хм... не дуже весело.

Найголовніше, що мене хвилювало – робота. Довелося вдатися до хитрощів. У понеділок півдня я тільки і робила, що чхала, кашляла, шморкалася і вистраждано трималася за горло, ледь стримуючи сльози. Як не дивно, всі повірили, що в мене супер-пупер небезпечний вірус, і що я ось-ось помру. Начальниця відправила додому і сказала, щоб я не з'являлася, доки остаточно не вилікуюся. Слава моїй дружбі зі студентами театрального! :-))) Звичайно, так робити не можна, але іншого виходу я не бачила. Конче потрібно було в інститут.

Отже, у вівторок я вперше за весь семестр повноцінно побувала на всіх парах і повернула собі всі студентські відчуття... Яких іноді так не вистачає...

Складати літературне редагування поезії до "скандальної викладачки", "совдепівської мегери", літературного критика Олени Логвиненко пішла у всеозброєнні, сказавши собі: "Помирати, так помирати!" Перед тим цілий вечір бігала по гуртожитку, дозбирала завдання в одногрупників і ще півночі сиділа, дописуючи свої незавершені вірші (хороший стимул, щоб дописати!). Ще на кафедрі мужньо заявила їй прямо у вічі: "Я не була на жодній вашій парі, ось вам мої роботи, робіть зі мною що хочете!" Вона, опустивши окуляри, подивилася на мене як на кролика в помідорах. Однак, мабуть, така прямолінійність їй сподобалася. Вона взяла мої роботи і вірші і менторським тоном промовила: «Гаразд, побачимо, як ви напишете контрольну!» Судячи з усього, що мені розповідали про неї, це був дуже великий прогрес.

Найтупіша контрольна за всі чотири роки навчання. Ретельно, ґвалтуючи себе протягом 1 години 20 хвилин я писала вірші, добирала рими, продовжувала і переписувала віршовані рядки… Таких плідних поетичних мук у мене не буває навіть у найнатхненнішу ніч при повному місяці! Ця «совдепівська мегера» уважно стежила за кожним моїм рухом. Коли я в абсолютному творчому виснаженні віддала їй роботу, вона дала мені ще якісь віршики на редагування і наказала приїхати до неї в редакцію «Літературної України».

Я ледь не плакала. Такий цікавий предмет! Шкода, що я на нього не потрапляла. Клята робота! :-(((

А от викладачка з книжкової журналістики виявилася надзвичайно чуйною і ліберальною. Тож, коли на мою адресу пролунало: «Скажіть мені, Маргаритко, яку ви хочете оцінку на іспиті?» - я не вагаючись відповіла, що менше ніж «відмінно» не хочу. «Що ж, тоді надішліть мені кілька робіт електронкою… зможете?» І ці слова гріли мене протягом усього дня…

Ввечері мені подзвонила начальниця, поцікавилася моїм здоров’ям. Я нещасним голосом відповіла, що лежу з температурою, і навряд чи зможу вийти на роботу найближчими днями (Господи, прости мене грішну!). А сама напилася кави і сіла за комп клепати контрольні з комунікаційних технологій.

Про що сам предмет, дізналася за 15 хвилин до заліку. Ще 10 хвилин пішло на вивчення конспекту. У голові постійно крутилася одна єдина думка: «Боже мій, невже це я? Невже?» Ну то ладно. Що є, те є. Викладачка виявилася зовсім молоденькою, така собі «бідна Ліза» з оповідання Карамзина. До того ж, працює в тій самій газеті, де і я, тільки журналісткою. Дізнавшись, що я там - літературний редактор, навіть не наважилася дорікти з приводу моїх численних пропусків. Лише нерішуче запитала: «Скажіть мені, Маргаритко, яку структуру має прес-реліз?» Дуже дотепно! Ну і залік!

Цього ж дня у «Літературній Україні» «совдепівська мегера» зустріла мене доволі привітно. Всадила у крісло, ретельно перевірила моє редагування, зрідка протираючи свої окуляри у стилі «мимрі» зі «Службового роману». Спочатку все відбувалося в мертвій тиші. Потім вона поставила мені кілька запитань із приводу моїх правок у віршах. Я з відчаю засипала її своїми роздумами про ритмомелодику, ямби, хореї, дактилі, паралельне та кільцеве римування, структуру сонетної форми… Вона задоволено кивала, подекуди навіть усміхалася. «Скажіть мені, Маргаритко, ви справді так любите поезію?» - «Так…» - «І ті вірші, що ви мені вчора приносили – ваші?» - «Так…» - «Чого ж ви не ходили до мене на пари?» - «Так сталося…» - «Оцінка буде на бал нижчою. Ви ж розумієте?» - «Так…» - «Ну то ідіть!» Після тієї зустрічі я почувалася кувшином, із якого нещодавно вилили воду…

Потім цілу ніч сиділа над контрольними та зубрила конспект із теорії сприймання і розуміння твору.

У четвер о сьомій ранку мене замучила совість. Пішла на роботу. Не спала вже другу ніч поспіль, тому вигляд був і справді наче після хвороби. Нікому навіть на думку не спало, що я могла збрехати.

Залишалося зробити останнє зусилля – посидіти ще ніч над роботами з художнього оформлення видання. Мене вже нудило від кави, руки трусилися, а очі мимоволі дивилися не в монітор, а в бік ліжка… Третя ніч… Уже третя ніч, як я його не розстеляю, а натомість цілуюся з компом…

У п’ятницю зранку виявилося, що на роботі не друкуються PDF-файли, і моє нічне сидіння, робота з фотками, верстка графічних розворотів, виділення нюансів і акцентів було марним. Хай йому! :-((( Але це ще не все.

Ледве дочекавшись завершення робочого дня я, мов зомбі, пішла в інститут складати два останніх заліки.

Дізналася нарешті, як виглядає нова завідувачка кафедри мови і стилістики. Але від того мені не полегшало. Коли сіла навпроти її силуету, що розпливався в моїх очах, і простягнула їй контрольну, наче алкоголік з похмілля, почула від неї найгеніальніше запитання за всі чотири роки свого студентства. І це треба було мені в ніч з середи на четвер запихувати у свою недолугу голову конспект усіх лекцій, вчити теорії сприймання ґештальтпсихології, запам'ятовувати види емоцій, структуру людського сприйняття і розуміння у психолінгвістиці, щоб... мене запитали таке! «Скажіть мені, Маргаритко, що заважає сприйманню речення?» Я замислилася… Чесне слово, за всі чотири роки, що вчуся на редактора і за ті два роки, що працюю за фахом, ніколи не думала над цим ґрунтовно і не озвучувала вголос! Що заважає... Коли речення тупе, коли сумбурне, коли незрозуміле... А що ще? І я видавила: «Складна синтаксична побудова…» - «Ні… Що, не знаєте? А я на лекції навіть приклади наводила! А-а-а-а, ви ж не були на жодній лекції… бла-бла-бла-бла…» Кінець її промови я недочула. Пам’ятаю лише, що вона відправила мене зі словами: "Коли вивчите, тоді приходьте! Бо ви нічого не знаєте!" Ой лишенько!!

А останній залік мене остаточно вбив. Бо на нього достатньо було лише принести всі ті роботи, що я не змогла роздрукувати через глюки з компом. А оскільки я не змогла їх роздрукувати, то їх у мене не було. Відповідно, залік мені теж не світив. То якого біса я не сплю вже третю ніч???!!! Я вже була на межі... :-(((

Єдине, що потішило наприкінці дня – радісна новина. «Совдепівська мегера» поставила мені «відмінно», сказавши: «Перекажіть Маргаритці, що хоч вона і не ходила, але її роботи і вірші мене вразили!» Тож не така вже вона і «мегера», як її описували.

А я от зла сама на себе. Бо крім себе більше немає на кого злитися. Сама ж обрала роботу замість навчання. Ні, я не скаржуся. І не шкодую. Просто іноді, зрідка, так хочеться знову побути справжньою студенткою! І не ходити в інститут як у музей. І не бігати скажено в пошуках викладачів, щоб владнати чергові проблеми зі своїми відвідуваннями та «хвостами»… І не розпитувати всіх у гуртожитку: «А як виглядає такий-то викладач? А про що цей предмет? А які роботи потрібно здати?» А прийти на всі пари, слухати лекції, обідати в нашій їдальні… Побути просто студенткою… Тією сумлінною, розумною студенткою, якою була ще рік тому, і яку так поважали майже всі викладачі! Невже цього ніколи більше не буде? Ніколи…

Тепер половину викладачів я вперше бачу лише на сесії, і майже всі вони однаково іронічно звертаються до мене: «Скажіть мені, Маргаритко…»

У майстерні "Театр маріонеток" - прем'єра. Вистава "Сволочи" за п'єсою "Ніч Гельвера" польського драматурга Інґмара Віквіста. Точніше, прем'єра відбулася ще наприкінці березня, але я потрапила на неї лише минулої суботи - 5 квітня.

Відчуття неймовірні. Їх неможливо описати. Ніби хтось вийняв мій мозок, садистично потрусив ним у повітрі, а потім запхав назад у мою голову...

Вистава дуже важка психологічно. Матеріал доволі складний.

Часи Другої світової. Німеччина. Вона, Карла - жінка, яка колись втратила своє щастя. Він, Гельвер - хлопець із психічними вадами. Вона взяла його собі за сина. Так вони і живуть... Вона доглядає його, щодня дає йому пігулки і щороку водить у клініку на огляд. А він постійно перебуває в іншому світі, серед своїх видінь, фантазій, жахливих фашистських галюцинацій... Але це все випливає лише з контексту. Сама вистава - просто коротенький фрагмент із їхнього життя. Події однієї ночі. Фатальної для обох героїв...

Усе дійство триває трохи більше години. Та відволіктися бодай на мить - неможливо. Величезне психологічне навантаження, колосальний згусток емоцій, який просто пережити і переварити немає сил. Моторошно навіть поворушитися - настільке страшно і приголомшливо. Особливо фінал - найжорстокіший і найжахливіший з усіх можливих (морально)...

Це не просто вистава. Це - майстерність. Справжнє мистецтво. Таке справжнє, що плакали навіть самі актори, Ірина Калашнікова та Олексій Тритенко, коли виходили на поклон...

Усім раджу сходити! Особливо тим, хто давно не плакав...

Открыть больше изображений

1 квітня мені стукнуло… 22 роки. І саме у вівторок – день, коли я народилася.
Вперто не хотіла навіть згадувати про цю вельми катастрофічну подію для української видавничої справи. Адже вона страждає саме через таких кепських, потворних, незграбних і лінивих видавчинь. І що ви думаєте? Реально забула!

У ніч на 31 березня сиділа над рукописом авторки-піаністки. Текст був такий жахливий, що довелося вдатися до крайніх заходів – кави з кока-колою. Однак десь о четвертій ранку зрозуміла, що улюблене видавництво мене навряд чи в цей день побачить. Хоча в моєму житті це одиничний випадок! Я завжди вкладаюся в терміни! А тут чогось згальмувалала…

На роботі цілий день ходила як сомнамбула. І матеріали приходили якісь тупі, паскудні. Аж нудило від них. Ледь досиділа до дев’ятої вечора. Щоб хоч трішки підбадьорити себе, в гуртожиток вирушила пішки.
Коли знову сіла за рукопис, уже нічого не тямила. І навіть спитала у своєї сусідки: «Яке завтра число?» Від чого її нижня щелепа перекосилася на 75 градусів. «Завтра 1 квітня! Твій день народження!» - «А… ну да…»

Найбільше боялася догани чи чогось подібного. Бо на рукопис чекали 31 березня! А я тупо прохиляла, навіть не попередивши. Ех! Доведеться таки скористатися! Тяжко зітхнувши, купую коробку цукерок і їду, вдаючи з себе щасливу іменинницю. Навряд чи хтось сваритиме мене в день народження, правда ж? Хм… ну в принципі так і вийшло. Я пригостила всіх цукерками. Директорка розплилася усмішкою, погладила по голівці, розсипалася в побажаннях… Хух! Слава Богу! Обійшлося!

Через приїзд Буша рух на дорогах перекрили, транспорту ніякого не було. Пішки, під дощем, із пляшкою йогурту… Мені 22… Ні… Ні… Я забула. Забула! Сьогодні звичайний день! Звичайний!
Коли о другій годині змокла і напівсонна приповзаю на роботу, разом із привітаннями чую: «Ми робимо тобі сюрприз! Ти сьогодні вихідна! Гарного святкування!» Невже сон? Сон… Сон… Так…
Так. Повертаюся до себе в гуртожиток, падаю на ліжко і засинаю. Сьогодні звичайний день… Нічого не відбувається… Як завжди, я стомлена… Дуже стомлена… І я хочу спати… Спати… Спати…
Близько десятої вечора прокидаюся від м’якого дотику. Щось чи хтось торкається моєї щоки… Хтось пухнастий, чи може в хутряній шубі…

Розплющую очі, вдивляюся в темряву і бачу великий товстий силует. А поруч із ним іще когось… Когось, хто вмикає світло… Моя подруга Марися! Вона тримає в руках… Його, мого нового друга! І вперше за весь день стає по-справжньому радісно… Мені 22, я а нікчема? Ну і нехай! Зате в мене є справжні друзі й отаке миле привітне створіння!

Открыть больше изображений