Проміжна сесія у бакалаврів, тобто у нас, тобто і в мене також, нарешті завершилася. Минулого тижня. Я би назвала це швидше пародією на сесію... Три заліки, два попередніх іспити... Дрібниці.

Але якщо врахувати той факт, що в цей останній тиждень я всіх (ну майже всіх) викладачів побачила вперше, то було... хм... не дуже весело.

Найголовніше, що мене хвилювало – робота. Довелося вдатися до хитрощів. У понеділок півдня я тільки і робила, що чхала, кашляла, шморкалася і вистраждано трималася за горло, ледь стримуючи сльози. Як не дивно, всі повірили, що в мене супер-пупер небезпечний вірус, і що я ось-ось помру. Начальниця відправила додому і сказала, щоб я не з'являлася, доки остаточно не вилікуюся. Слава моїй дружбі зі студентами театрального! :-))) Звичайно, так робити не можна, але іншого виходу я не бачила. Конче потрібно було в інститут.

Отже, у вівторок я вперше за весь семестр повноцінно побувала на всіх парах і повернула собі всі студентські відчуття... Яких іноді так не вистачає...

Складати літературне редагування поезії до "скандальної викладачки", "совдепівської мегери", літературного критика Олени Логвиненко пішла у всеозброєнні, сказавши собі: "Помирати, так помирати!" Перед тим цілий вечір бігала по гуртожитку, дозбирала завдання в одногрупників і ще півночі сиділа, дописуючи свої незавершені вірші (хороший стимул, щоб дописати!). Ще на кафедрі мужньо заявила їй прямо у вічі: "Я не була на жодній вашій парі, ось вам мої роботи, робіть зі мною що хочете!" Вона, опустивши окуляри, подивилася на мене як на кролика в помідорах. Однак, мабуть, така прямолінійність їй сподобалася. Вона взяла мої роботи і вірші і менторським тоном промовила: «Гаразд, побачимо, як ви напишете контрольну!» Судячи з усього, що мені розповідали про неї, це був дуже великий прогрес.

Найтупіша контрольна за всі чотири роки навчання. Ретельно, ґвалтуючи себе протягом 1 години 20 хвилин я писала вірші, добирала рими, продовжувала і переписувала віршовані рядки… Таких плідних поетичних мук у мене не буває навіть у найнатхненнішу ніч при повному місяці! Ця «совдепівська мегера» уважно стежила за кожним моїм рухом. Коли я в абсолютному творчому виснаженні віддала їй роботу, вона дала мені ще якісь віршики на редагування і наказала приїхати до неї в редакцію «Літературної України».

Я ледь не плакала. Такий цікавий предмет! Шкода, що я на нього не потрапляла. Клята робота! :-(((

А от викладачка з книжкової журналістики виявилася надзвичайно чуйною і ліберальною. Тож, коли на мою адресу пролунало: «Скажіть мені, Маргаритко, яку ви хочете оцінку на іспиті?» - я не вагаючись відповіла, що менше ніж «відмінно» не хочу. «Що ж, тоді надішліть мені кілька робіт електронкою… зможете?» І ці слова гріли мене протягом усього дня…

Ввечері мені подзвонила начальниця, поцікавилася моїм здоров’ям. Я нещасним голосом відповіла, що лежу з температурою, і навряд чи зможу вийти на роботу найближчими днями (Господи, прости мене грішну!). А сама напилася кави і сіла за комп клепати контрольні з комунікаційних технологій.

Про що сам предмет, дізналася за 15 хвилин до заліку. Ще 10 хвилин пішло на вивчення конспекту. У голові постійно крутилася одна єдина думка: «Боже мій, невже це я? Невже?» Ну то ладно. Що є, те є. Викладачка виявилася зовсім молоденькою, така собі «бідна Ліза» з оповідання Карамзина. До того ж, працює в тій самій газеті, де і я, тільки журналісткою. Дізнавшись, що я там - літературний редактор, навіть не наважилася дорікти з приводу моїх численних пропусків. Лише нерішуче запитала: «Скажіть мені, Маргаритко, яку структуру має прес-реліз?» Дуже дотепно! Ну і залік!

Цього ж дня у «Літературній Україні» «совдепівська мегера» зустріла мене доволі привітно. Всадила у крісло, ретельно перевірила моє редагування, зрідка протираючи свої окуляри у стилі «мимрі» зі «Службового роману». Спочатку все відбувалося в мертвій тиші. Потім вона поставила мені кілька запитань із приводу моїх правок у віршах. Я з відчаю засипала її своїми роздумами про ритмомелодику, ямби, хореї, дактилі, паралельне та кільцеве римування, структуру сонетної форми… Вона задоволено кивала, подекуди навіть усміхалася. «Скажіть мені, Маргаритко, ви справді так любите поезію?» - «Так…» - «І ті вірші, що ви мені вчора приносили – ваші?» - «Так…» - «Чого ж ви не ходили до мене на пари?» - «Так сталося…» - «Оцінка буде на бал нижчою. Ви ж розумієте?» - «Так…» - «Ну то ідіть!» Після тієї зустрічі я почувалася кувшином, із якого нещодавно вилили воду…

Потім цілу ніч сиділа над контрольними та зубрила конспект із теорії сприймання і розуміння твору.

У четвер о сьомій ранку мене замучила совість. Пішла на роботу. Не спала вже другу ніч поспіль, тому вигляд був і справді наче після хвороби. Нікому навіть на думку не спало, що я могла збрехати.

Залишалося зробити останнє зусилля – посидіти ще ніч над роботами з художнього оформлення видання. Мене вже нудило від кави, руки трусилися, а очі мимоволі дивилися не в монітор, а в бік ліжка… Третя ніч… Уже третя ніч, як я його не розстеляю, а натомість цілуюся з компом…

У п’ятницю зранку виявилося, що на роботі не друкуються PDF-файли, і моє нічне сидіння, робота з фотками, верстка графічних розворотів, виділення нюансів і акцентів було марним. Хай йому! :-((( Але це ще не все.

Ледве дочекавшись завершення робочого дня я, мов зомбі, пішла в інститут складати два останніх заліки.

Дізналася нарешті, як виглядає нова завідувачка кафедри мови і стилістики. Але від того мені не полегшало. Коли сіла навпроти її силуету, що розпливався в моїх очах, і простягнула їй контрольну, наче алкоголік з похмілля, почула від неї найгеніальніше запитання за всі чотири роки свого студентства. І це треба було мені в ніч з середи на четвер запихувати у свою недолугу голову конспект усіх лекцій, вчити теорії сприймання ґештальтпсихології, запам'ятовувати види емоцій, структуру людського сприйняття і розуміння у психолінгвістиці, щоб... мене запитали таке! «Скажіть мені, Маргаритко, що заважає сприйманню речення?» Я замислилася… Чесне слово, за всі чотири роки, що вчуся на редактора і за ті два роки, що працюю за фахом, ніколи не думала над цим ґрунтовно і не озвучувала вголос! Що заважає... Коли речення тупе, коли сумбурне, коли незрозуміле... А що ще? І я видавила: «Складна синтаксична побудова…» - «Ні… Що, не знаєте? А я на лекції навіть приклади наводила! А-а-а-а, ви ж не були на жодній лекції… бла-бла-бла-бла…» Кінець її промови я недочула. Пам’ятаю лише, що вона відправила мене зі словами: "Коли вивчите, тоді приходьте! Бо ви нічого не знаєте!" Ой лишенько!!

А останній залік мене остаточно вбив. Бо на нього достатньо було лише принести всі ті роботи, що я не змогла роздрукувати через глюки з компом. А оскільки я не змогла їх роздрукувати, то їх у мене не було. Відповідно, залік мені теж не світив. То якого біса я не сплю вже третю ніч???!!! Я вже була на межі... :-(((

Єдине, що потішило наприкінці дня – радісна новина. «Совдепівська мегера» поставила мені «відмінно», сказавши: «Перекажіть Маргаритці, що хоч вона і не ходила, але її роботи і вірші мене вразили!» Тож не така вже вона і «мегера», як її описували.

А я от зла сама на себе. Бо крім себе більше немає на кого злитися. Сама ж обрала роботу замість навчання. Ні, я не скаржуся. І не шкодую. Просто іноді, зрідка, так хочеться знову побути справжньою студенткою! І не ходити в інститут як у музей. І не бігати скажено в пошуках викладачів, щоб владнати чергові проблеми зі своїми відвідуваннями та «хвостами»… І не розпитувати всіх у гуртожитку: «А як виглядає такий-то викладач? А про що цей предмет? А які роботи потрібно здати?» А прийти на всі пари, слухати лекції, обідати в нашій їдальні… Побути просто студенткою… Тією сумлінною, розумною студенткою, якою була ще рік тому, і яку так поважали майже всі викладачі! Невже цього ніколи більше не буде? Ніколи…

Тепер половину викладачів я вперше бачу лише на сесії, і майже всі вони однаково іронічно звертаються до мене: «Скажіть мені, Маргаритко…»