1 квітня мені стукнуло… 22 роки. І саме у вівторок – день, коли я народилася.
Вперто не хотіла навіть згадувати про цю вельми катастрофічну подію для української видавничої справи. Адже вона страждає саме через таких кепських, потворних, незграбних і лінивих видавчинь. І що ви думаєте? Реально забула!

У ніч на 31 березня сиділа над рукописом авторки-піаністки. Текст був такий жахливий, що довелося вдатися до крайніх заходів – кави з кока-колою. Однак десь о четвертій ранку зрозуміла, що улюблене видавництво мене навряд чи в цей день побачить. Хоча в моєму житті це одиничний випадок! Я завжди вкладаюся в терміни! А тут чогось згальмувалала…

На роботі цілий день ходила як сомнамбула. І матеріали приходили якісь тупі, паскудні. Аж нудило від них. Ледь досиділа до дев’ятої вечора. Щоб хоч трішки підбадьорити себе, в гуртожиток вирушила пішки.
Коли знову сіла за рукопис, уже нічого не тямила. І навіть спитала у своєї сусідки: «Яке завтра число?» Від чого її нижня щелепа перекосилася на 75 градусів. «Завтра 1 квітня! Твій день народження!» - «А… ну да…»

Найбільше боялася догани чи чогось подібного. Бо на рукопис чекали 31 березня! А я тупо прохиляла, навіть не попередивши. Ех! Доведеться таки скористатися! Тяжко зітхнувши, купую коробку цукерок і їду, вдаючи з себе щасливу іменинницю. Навряд чи хтось сваритиме мене в день народження, правда ж? Хм… ну в принципі так і вийшло. Я пригостила всіх цукерками. Директорка розплилася усмішкою, погладила по голівці, розсипалася в побажаннях… Хух! Слава Богу! Обійшлося!

Через приїзд Буша рух на дорогах перекрили, транспорту ніякого не було. Пішки, під дощем, із пляшкою йогурту… Мені 22… Ні… Ні… Я забула. Забула! Сьогодні звичайний день! Звичайний!
Коли о другій годині змокла і напівсонна приповзаю на роботу, разом із привітаннями чую: «Ми робимо тобі сюрприз! Ти сьогодні вихідна! Гарного святкування!» Невже сон? Сон… Сон… Так…
Так. Повертаюся до себе в гуртожиток, падаю на ліжко і засинаю. Сьогодні звичайний день… Нічого не відбувається… Як завжди, я стомлена… Дуже стомлена… І я хочу спати… Спати… Спати…
Близько десятої вечора прокидаюся від м’якого дотику. Щось чи хтось торкається моєї щоки… Хтось пухнастий, чи може в хутряній шубі…

Розплющую очі, вдивляюся в темряву і бачу великий товстий силует. А поруч із ним іще когось… Когось, хто вмикає світло… Моя подруга Марися! Вона тримає в руках… Його, мого нового друга! І вперше за весь день стає по-справжньому радісно… Мені 22, я а нікчема? Ну і нехай! Зате в мене є справжні друзі й отаке миле привітне створіння!

Открыть больше изображений