Отже, коли всі спогади про попередню освіту охолонули, повідомляю новину: ТЕПЕР Я - МАЙБУТНІЙ РЕЖИСЕР! Я НАРЕШТІ ВСТУПИЛА В ТЕАТРАЛЬНИЙ!

Господи! Як же довго я до цього йшла!

Коли в дев'ятому класі вперше повідомила батькам, що збираюся вступати на режисерський, вони спочатку ніяк не сприйняли. Думали, минеться. Але коли я знову заговорила про це в 11 класі, мама почала хвилюватися. Ближче до весни ми започаткували традицію вечірніх розмов, які майже завжди завершувалися рікою сліз, батьковими криками й маминими вмовляннями. «Що це за професія? Вона нікуди не годиться! Де ти потім працюватимеш? Ти хоч трохи подумай головою!» Я боролася з ними до самого літа. Зрештою мама сказала: «Давай ти спочатку здобудеш нормальну професію, а потім іди куди хочеш!» І я подумала: «Вони старші і мудріші. Нехай буде, як вони говорять. Може воно і справді краще».

Другим варіантом була українська філологія. Але мама і тут обурилася. Мовляв, це теж не професія. І, стиснувши зуби, я обрала той фах, який мені здавався найближчим до філології – видавничо-редакторське відділення.

Після того, як вступила, мене всі запитували: «Чого ти не радієш?» Та я навіть сама тоді не усвідомлювала, чому не було тієї радості, яка мала бути. Тільки тепер розумію, чому. Бо я все робила з почуття обов’язку. Вступила – бо так було ТРЕБА. Вчилася, бо ТРЕБА було вчитися. Практикувалася, тому що ТРЕБА. І здобувала цей фах, бо ТРЕБА було його здобути. Щоправда, на першому курсі в мене ще було прагнення працювати в цій сфері. Спочатку нічого не виходило. Та я вперто намагалася пересилити себе, закохати у свій фах, постійно повторюючи: «Це хороша професія! Це дуже хороша професія!» На початку другого курсу я вирішила, що, оскільки люблю працювати з мовою, то ТРЕБА зосередити увагу на літературному редагуванні. Я думала, що моє майбутнє – бути літературним редактором. І я робила все для цього. Навіть позбавила себе канікул, просидівши ціле літо на практиці у видавництві. Саме тоді відчула, що справді набуваю професійних навичок. І мої справи пішли вгору. Після літньої практики мене запросили на роботу в музичне видавництво. Саме там у мене все було вперше. Перше серйозне редагування, перша робота з автором, перша справжня коректура, перше виведення книжки на плівки, перша верстка… І, як не дивно, моя робота виявилася доволі успішною. Тож, коли на мене звалилися такі професійні успіхи, я ще більше занурилася в редакторство. І так тривало до кінця третього курсу. До того самого дня, коли мені пощастило потрапити на репетицію опери «Ярослав Мудрий» у Національній опері. Моя знайома білетерка дістала для мене перепустку.

Я сиділа в залі й уважно спостерігала за роботою режисера Анатолія Солов’яненка. Я його не дуже шаную, але мені було цікаво подивитися на сам процес створення майбутньої вистави. Я запам’ятовувала все то найдрібніших деталей. Непомітно для себе навіть почала уявляти, як би я поставила ту чи ту картину, як би вирішила конкретну сценічну ситуацію… Уперше в житті я бачила вживу, як працює театральний режисер. І мені було неймовірно цікаво.

Коли вийшла з театру, наче хтось цеглою по голові вдарив… Я раптом відчула, що не живу, а так, просто існую. І вкрай спустошена їду в інститут.

Але, сидячи на парах, почуваюся якось дивно. Цілий світ навколо змінився. Я слухаю викладачів, і не розумію ані слова. Я намагаюся щось вчити – і ледве примушую себе. Наче щось глибоко всередині мене запитує: «Що ти ту робиш?»

Наступного дня просто зранку я вирішую навідатися в театральний університет. Просто подивитися, як воно там.

Коли заходжу крізь розсувні скляні двері, поринаю в нереально творчу атмосферу. Іду коридором, і на кожному кроці бачу студентів які щось репетирують, щось вирішують між собою… Я іду тим коридором, і наче наповнююся тими флюїдами, відчуваю незрозумілу спорідненість із кожною стіною, кожною сходинкою, кожною шибкою… Я бачу обличчя викладачів, портрети Станіславського в аудиторіях, чую звуки фортепіано… Я іду почитати розклад… Я стою — і очі наповнюються сльозами, а серце починає шалено колотитися. Мою долю повернули не в той бік. Бо моє місце – тут!

З того дня я вже ніколи, НІКОЛИ більше не почувалася редактором. Усе, до чого я намагалася себе привчити і в чому себе переконувала протягом трьох років, миттю зникло.

Так, я здобула хорошу професію, із якою нічого не страшно. Я вмію писати, редагувати, перекладати тексти, макетувати, верстати, програмувати сайти, працювати з комп’ютерною графікою, розробляти концепцію видань, фотографувати… Я багато чого вмію. Але… Моя перша наукова робота на видавничу тематику називалася «Музичні видання в Україні». Моя перша курсова робота була про стандартизацію у нотних виданнях. Друга курсова – про розробку та просування веб-сайта артиста. Мої численні реферати стосувалися режисури та архітектоніки театральних видань, використання театральної лексики у ЗМІ… Тема моєї бакалаврської – «Редакційно-видавнича підготовка театральної програми»… Усі ці роки я виношувала свою мрію, мов дитя. І якщо я залишуся видавцем-редактором, то просто поховаю себе заживо!

Нарешті повертаюся до свого блогу. Багато чого сталося за цей час. По-перше, я захистилася і отримала диплом бакалавра. Я - видавець-редактор. А по-друге... Я ВСТУПИЛА В ІНШИЙ УНІВЕР НА ІНШУ СПЕЦІАЛЬНІСТЬ, ПРО ЯКУ МРІЯЛА З ДИТИНСТВА!!!!!! Але про це трохи пізніше. Розповім усе по порядку. Це літо видалося дуже насиченим і важким.

Я – бакалавр.

Почуваюся так, ніби вистрибнула з вікна темного занедбаного будинку. За якусь мить… Раз – і все. Вільна. Спочатку було гірко і тяжко… І не можу зрозуміти, чому. Але тепер згадую все те, мов страшний сон. Я вільна! Я більше не студентка того… як його… Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відділення видавничої справи та редагування, спеціалізації книжкові, періодичні та електронні видання… Хух! Як давно я мріяла це сказати! Господи, дякую, що дав мені дожити до цього заповітного дня!

Спочатку думала записати всі враження і думки в одному пості, але їх виявилося забагато. Тому, як буде бажання почитати про мої незграбні кроки до диплому, дивіться кілька постів нижче...

Державний іспит був у п’ятницю 13-го, мій щасливий день. Ішла на нього, сповнена безмежної любові до всього, що пов’язано з нашим фахом, цілком упевнена і щаслива. І білет витягла чудовий. Проте, щойно сіла навпроти нашого завідувача кафедри, глибоко шанованого мною професора Миколи Степановича Тимошика, всі думки в голові переплуталися. Уперше за чотири роки навчання він дивився мені прямо у вічі своїм гіперпрофесійним видавничо-редакторським поглядом. І я, маленька редакторка з дворічним стажем, раптом відчула, як перетворююся на жабеня, а замість чіткої членороздільної відповіді виходить якесь жалюгідне квакання.

Коли я щось проквакала про складові собівартості видання, добрий Микола Степанович, очевидно, вирішив трохи допомогти мені: «Пані Маргарито, скажіть, скільки відсотків від загальної собівартості видання ви би виділили на рекламу?» Йому навіть на думку не могло спасти, що я не відповім на таке. Тому, коли я від несподіванки опустила свою нижню щелепу і знову почала квакати, його нижня щелепа опустилася ще нижче від моєї і ледь не торкнулася екзаменаційного столу. Тоді підключився голова держкомісії. Він попросив мене назвати правовий документ, який регулює гонорарну політику в Україні. І якби на той момент у мене був вибір: залишитися в аудиторії чи опинитися в пустелі з мільйоном чорних тарантулів, я обрала би друге. Ніяк, ну зовсім ніяк не могла згадати постанову Кабміну «Про затвердження мінімальних ставок за використання об’єктів авторського права та суміжних прав». Микола Степанович не стримався: «Ви ж нещодавно авторське право склали! І, наскільки я пам’ятаю, на «відмінно!» — «Так… ква-ква-ква…» Я не могла збагнути, що зі мною відбувається. Чого це раптом я забула такі елементарні речі????!!!!

Коли я ледве доквакала відповіді на два інших питання, на обличчі нашого рідного професора вже вимальовувався вираз такого нестерпного розчарування, що серце моє здригнулося. Він дивився на мене, і було видно, що думав: «Господи, що б у неї такого спитати, аби вона відповіла?!» Я очима почала його благати: «Редагування! Спитайте мене стосовно редакторської практики! Я відповім! Чесне слово відповім!» Феноменально, та мої думки він прочитав. І почав запитувати про роботу з авторами, специфіку редагування різних видів текстів… Я відповідала. Але ті запитання були настільки простими, що мені стало зовсім соромно. Уперше за чотири роки я відчула, що викладач мене «витягує». Та ще й як «витягує»! І хоча виконане мною практичне завдання (редагування тексту) йому сподобалося, я вийшла з аудиторії геть ніяка. І не стільки мене хвилювала оцінка, скільки той сумний розчарований погляд. Тож, коли почула своє «відмінно», сама себе зненавиділа. Господи! Яке жахливе почуття! Гірше за нього, мабуть, лише чорні тарантули…

Через що люди спізнюються на потяг? Не розраховують час, занадто довго сплять, занадто повільно рухаються, потрапляють у пробки... Причин може бути безліч. А от через що не потрапляють на поїзд пунктуальні люди? Адже й таке буває. Принаймні, я сьогодні в цьому переконалася. Бо спізнилася на потяг уперше в житті...

Із мамою не бачилася вже півроку. Та й коли приїжджала додому востаннє, побула лише два дні. І от нарешті подарунок - майже тиждень вихідних. Як же я раділа!

Напередодні спеціально відпросилася раніше з роботи, аби встигнути на вечірній швидкісний експрес, яким їхати лише 3,5 години. І за два тижні до від'їзду таки вибила собі квиток , вистоявши дві години в черзі. А ще майже весь залишок зарплати витратила на подарунки. Бо сім'я для мене - святе, незважаючи ні на що.

І ось цей довгоочікуваний день! Повертаюся з роботи за 2 години до відправлення. До вокзалу їхати щонайбільше хвилин 20. Тож усе мало би бути добре. Але тут мені телефонує моя сусідка по кімнаті і просить її дочекатися, бо в неї немає ключа. Наш вахтер дядя Боря був, м'яко кажучи, не зовсім у формі, щоб залишати йому ключі. Довелося чекати. До того ж, моя сусідка сьогодні іменинниця, і відсутність ключа зіпсувала би їй свято. Вона запевняла, що от-от буде. І я терпляче сиділа в гуртожитку.

Коли вона нарешті з'явилася на порозі, мені залишалася 1 година до відправлення. І в цю мить я дуже сильно шкодувала: а) про те, що борюся за чистоту рідної мови і не вмію матюкатися; б) про те, що не можу літати і не практикую телепортацію.

Після Великодня в нашому районі з транспортом доволі складно. Маршрутки ходять раз на 40 хвилин, а тролейбуси - взагалі рідкість. Хотіла піти своїм ходом, але валіза виявилася для цього занадто великою. Пішки було би ще довше. А оскільки майже всі кошти витратила на подарунки, то взяти машину теж не могла.

Поки стояла на зупинці, разів сто прочитала "Отче наш". Бо надто важко дістався мені цей квиток, опівночі взятий, кривавими сльозами омитий... Коли транспорт нарешті приповз, до відправлення залишалося 20 хвилин. Я вже буквально билася в конвульсіях. Самі знаєете, яка на свята ситуація з квитками в усі напрямки. А я не бачилася з мамою півроку... І півроку чекала на цей день!

Я - пунктуальна людина. І завжди розраховую свій час. Якщо запізнюся бодай на 5 хвилин - це для мене вже катастрофа. Тож уявіть мій стан, поки я їхала в маршрутці, лютуючи на кожен світлофор!

Запізнилася рівно на 5 хвилин. Поганий злий потяг не схотів почекати зайвих 5 хвилин і поїхав без мене! А ще раптом виявила, що, пулею вилетівши з кімнати, залишила там пакет з усіма подарунками. Сіра речовина в моєму мозку закипіла так, що вже почала випаровуватися. Я була зла. Обурена і пригнічена.

Коли прибігла до віконця каси просити квиток на найближчий потяг, навіть не помітила, що кричу не своїм голосом. Касирка аж підскочила: "Дівчино, чого ви так кричите? Заспокойтеся! Є квиток! Останній залишився! Давайте свій студентський!" У мене руки в гаманець не потрапляли від дрижаків. Грошей вистачило, але вони були фактично останніми. Залишився лише якийсь дріб'язок.

За годину я сиділа в якомусь лівому донецькому потязі, слухаючи обурення провідниці з приводу того, що я одна єдина у вагоні маю виходити пізно вночі, а в неї радикуліт, ревматизм і все таке, а через мене одну їй доведеться зайвий раз підніматися. І заради чого! Потяг стоїть на моїй станції півтори хвилини!

Отже, блудна донька приїхала додому опівночі замість дев'ятої вечора. Обсварена донецькими провідниками. Без подарунків. Без грошей. Змокла під дощем як цуцик.

Як добре, що в мене така чудова мама! Якій байдуже, з чим, як і коли я приїду, аби приїхала жива і здорова. Зараз сиділи на кухні, пили шампанське і сміялися з моєї пригоди.

Я вдома, як і хотіла. Але наступного разу, як збиратимуся на потяг, особисто простежу, щоби в обох моїх сусідок були з собою ключі!

Днями на одному блозі прочитала запис про НЕкохання. Тобто, як важко сказати людині, що ти її НЕ кохаєш. І чомусь закортіло написати про своє минуле НЕкохання.
Напевно, у багатьох була подібна ситуація. У мене вона теж була. І я запам'ятала її на все життя. Ніби жорстокий, але дуже корисний урок.
Почалося все з того, що влітку 2006 року я пересолила огірковий салат. Це буває доволі рідко, тому моя молодша сестра нестерпно глузувала з мене, мовляв, закохалася, і нам не розповідаєш. Заколахася? Ні... Неможливо... У кого? У нього? Невже?
Він був програмістом. Точніше, він і зараз програміст. Але незвичайний - у нього в грудях справжнє серце замість вінчестера. Цей неймовірний факт мене вабив.
Він був щирим. У всьому що робив і говорив. А це для мене дуже важливо. Щирість... Він був чесним і порядним. Турботливим. Завжди був готовий прийти на допомогу. Співав, грав на гітарі й писав пісні. Слухав "Queen", Елвіса Преслі і Френка Синатру. НЕ палив (!!!!!) НЕ вживав нецензурної лексики (!!!!!)
Словом, у ньому було все, чого мені на той момент не вистачало. Можливо це і спричинило так званий «ефект закоханості», спалах емоцій…
Сама не знаю, як таке могло статися. Чи я не знала його? Навпаки, ми були знайомі вже понад рік. І десь у глибині, в найдальшому куточку серця щось підказувало мені: це не твоє! Але не послухалася. Тож, коли він запросив мене на перше побачення, стрибала від щастя.
Усе було наче уві сні. Він повів мене на Труханів острів. Ми сиділи на березі річки, доки не стемніло. Розмовляли про все на світі. Він грав мені на гітарі. А потім повів на башту. Знаєте ту башту на Трухановому? Звідти видно цілий Київ. А ввечері, коли місто в огнях, там особливо гарно. На тій башті він щиро мені сказав: «Я хочу бути з тобою! Ти мені потрібна!»
Уперше за стільки років я відчула, що мені стало легше жити. Раптом усі мої проблеми і турботи перетворилися на наші спільні. Такого ще ніколи не було! Я припинила почуватися грубим чоловікоподібним створінням, а відчула себе звичайною жінкою. Жінкою, якій страшно самій повертатися додому пізно ввечері, якій важко нести з крамниці великі сумки, і якій неодмінно треба подати руку на сходах… Я ніколи не була такою жінкою. А з ним – стала. Багато хто намагався зробити мене такою. І нікому не дозволяла. А йому – чомусь дозволила. Бо з ним усе було так легко і просто… Бо він усе це робив щиро… Він піклувався про мене. Крім того, у нас була ціла купа спільних інтересів. Ми робили разом буквально все і допомагали одне одному в усьому. Мені тоді здавалося, що ось вони, справжні, повноцінні стосунки. Усі навколо говорили: «Яка чудова пара! Яка в них гармонія!»
Одного дня ми гуляли містом. Почався дощ, довелося перечекати у кав’ярні. І поки ми пили чай із м’ятою, я подивилася йому у вічі і, не знаю, під дією якого гормону, промовила: «Я тебе кохаю!» Він спочатку завмер і так загадково поглянув на мене… А потім обняв мене і відповів: «Я теж тебе кохаю! Так хотів тобі це сказати, але боявся!» Ось так я зробила першу помилку.
За кілька днів він повів мене знайомити з батьками. Вони зустріли нас на порозі, такі усміхнені, привітні… Його мама стільки всього наготувала! Я в той день була застуджена. Мені миттю заварили чай із мелісою. Я зомліла від такої турботи.
Про що розмовляли, вже не пам’ятаю. Але потім, коли він проводжав мене в гуртожиток, то радів. Сказав, що його мамі я дуже сподобалася. І мені від цього стало так тепло на душі, так добре…
Відтоді бувати в них у вихідні стало традицією. Я не помітила, як увійшла в цю родину. Не помітила, як ті абсолютно чужі люди полюбили мене… І так я зробила свою другу помилку.
Зараз, аналізуючи цю ситуацію, дивуюся сама собі. Але тоді все було наче в тумані. Втратила глузд. Зачарована, замріяна… Загубилася. То була не я – астральна проекція мене. Бо справжня я – не така. Ніколи такою не була. І ніколи не буду.
Усе йшло чудово. До одного фатального дня.
Якось я відчула, що захворію, але в інститут усе одно пішла. На останній парі піднялася температура. Він приїхав, забрав мене, повіз назад у гуртожиток, дорогою накупивши ліків і фруктів. Я слухняно все це прийняла і відправила його. Сподівалася, що хвороба скоро минеться.
Надвечір температура сягала 39, і я вже нічого не тямила. Але лікаря викликати не дозволила ані йому, ані своїм сусідкам. Бо я сильна. І так видужаю. Наковталася антибіотиків і насилу заснула.
Найстрашніше сталося наступного ранку, коли залишилася сама в кімнаті. Температура ще трималася. Але я сказала собі: нічого, я сильна! Піднялася з ліжка і вийшла, щоб поставити чайник. Далі нічого не пам’ятаю, крім того, що отямилася, лежачі на підлозі в коридорі, обличчям у калюжі крові. За кілька секунд зрозуміла, що то моя кров. Поруч нікого не було. Як доповзла до ліжка, теж не пам’ятаю. За кілька хвилин повернулася моя сусідка Наталка. Мабуть, видовище було жахливе, бо вона одразу закричала. Усе ліжко було в крові, і підлога, і навіть двері у кривавих відбитках. Але я нічого не могла їй пояснити. Вона сіла біля мене і почала так безпорадно голосити: «Риточко, прости, будь ласка! Я у школі на самі п’ятірки вчилася, але я не знаю, що робити! Прости!» Я ледь не збожеволіла від такої дурості. Вказала їй на телефон і ледве змогла попросити, аби зателефонувала тому, хто знатиме, що робити.
Він миттю примчав, викликав «швидку», поїхав зі мною до лікарні. Я так сильно вдарилася, що не могла згадати ані своєї адреси, ані району, де живу. Навіть не пам’ятала, скільки мені років. Він сам відповідав на всі запитання. Я лише дивувалася: як він може стільки знати про мене?
Коли мене нарешті оглянули і наклали шви на розтрощене підборіддя, підійшла одна медсестра: «Який у вас чоловік чудовий! Так про вас піклується! Це така рідкість!» Мене наче струмом ударило. Я здригнулася: «Він мені не чоловік!» А вона відказала: «Ну майбутній чоловік! Яка різниця?»
Цілий тиждень, поки я лежала з температурою, зашитою нижньою щелепою та гулями по всій голові, він сидів біля мене. Годував, лікував, розважав… Усі дівчата захоплено говорили: «Як він тебе любить! Як тобі пощастило!» А я все дивилася на нього, і в голові крутилося лише одне слово: чоловік, чоловік, чоловік… Хто? Він? Він – майбутній чоловік? І мені ставало дедалі ніяково думати про таке. Тільки тепер потроху я почала усвідомлювати, що накоїла.
Згодом, коли я вже одужала, мені зняли шви й гулі на голові загоїлися, ми знову вирішили погуляти містом. Ті хвилини досі у мене в пам’яті. Він чекав на мене біля метра. Коли побачив, пішов назустріч. А я зупинилася. І наче обухом по голові. Зненацька я помітила, яка в нього жахлива незграбна хода… І потворна постава… І дурнувата усмішка… Ні! Ні! Не може бути! Такого не може бути! Я ж кохаю його… Кохаю…
За кілька днів стався ще один інцидент.
Я поділилася з ним своїми планами на майбутнє. Сказала, що можу виграти грант на стажування в Італії. Думала, порадіє за мене, а він обурився: «Ти поїдеш від мене? Отак просто кинеш мене і поїдеш?» Я намагалася йому пояснити, що то лише на кілька місяців, що все буде гаразд. Але він не міг зрозуміти, навіщо їхати кудись далеко на кілька місяців, коли вчитися можна і тут. «Давай просто з’їздимо в Італію, коли тобі так хочеться там побувати!» - «Я не хочу просто туди їхати! Зрозумій, я спеціально вивчаю їхню мову, і культуру, і все на світі! Я хочу там повчитися, здобути нові знання!» - «Навіщо?» - «Невже тобі ніколи не хотілося кудись поїхати і дізнатися щось нове?!» - «Ні. Я взагалі ніколи не виїжджав за межі Києва!» Це мене приголомшило. Як? Як можна ціле життя не виїжджати за межі свого міста? Не збагачувати і не розширювати свій світогляд? Як????!!!! Він не розумів мене. Уперше за стільки місяців. І навіть не намагався зрозуміти. Тоді я провела паралель. Він займався оперним співом і думав готуватися в консерваторію. Я спитала: «А якщо ти будеш оперним співаком і поїдеш на гастролі на кілька місяців?» - «Тоді я візьму тебе з собою!» Я була в шоці. «Ну а як я не зможу з тобою поїхати? Ти про це подумав?» Він замислився: «Гаразд. Тоді я не буду оперним співаком. До біса консерваторію» - «Ти серйозно???» - «Так. Я буду з тобою. Завжди!»
Грант я не отримала. Але після тієї розмови мене раптом стало дратувати, що він постійно зустрічає мене після пар і проводжає в гуртожиток. І постійно хвилюється за мене. Скрізь, що би я не робила. І виконує все, про що би я не попросила.
Дедалі більше дратувало в ньому те, що раніше я сприймала, як принади. Таке відчуття, ніби несправжня я нарешті відходить, і до мене повертається моє «Его», яке спало протягом тих останніх місяців.
Майбутній чоловік… Що це означає? Що я вийду за нього заміж? Народжу від нього дітей і вони будуть схожі на нього? Ні! Ні! Я не хочу, щоб моя дитина успадкувала його риси! І… І взагалі не хочу від нього дітей! І не хочу за нього заміж! Який із нього чоловік?
Так я, нарешті, зізналася собі, що не кохаю. Хоча потім іще довго гнала від себе ті думки. Бо все було так чудово! Так чудово! Ніколи ще в мене не було таких стосунків! І… Де я ще знайду чоловіка, який не палить і не вживає нецензурної лексики? І який буде таким самим щирим і добрим? Це справді рідкість…
Але найбільше мене мучило, що все зайшло занадто далеко. Якби тоді я не сказала йому, що кохаю, зараз було би легше. Та за свої слова треба відповідати. Виходить, я збрехала йому? Дала надію? А тепер, коли він не може без мене жити, я покину його?
А ще хвилювалася за його маму. Бо вона в нього чудова. І вона так раділа нашим стосункам! Було видно, що вже приймає мене як невістку. Я стала фактично членом їхньої сім’ї. Господи, що я накоїла! Як так могло статися?
Я намагалася повернути ті почуття. Ходила місцями наших перших побачень, згадувала наше знайомство… Нічого. Нічого не допомагало. Я не кохала.
Ближче до зими його найкращий друг одружувався. Нас запросили на весілля. Біля РАГСу знімали на відеокамеру, і щасливий наречений крикнув: «Зніміть їх! Вони – наступні!» У мене всередині все переверталося.
Коли ми поверталися зі свята, чомусь заговорили про весілля. Спочатку жартома. А потім він сказав: «Я хочу, щоб ти була моєю дружиною!» У мене серце зупинилося. «Точніше… Ні, не лякайся. Я не кажу - зараз. Але… згодом… Ми ж одружимося?» Я мовчала зо п’ять хвилин. Він злякався, думав, що мені зле. Мені справді було трохи зле. Від самої себе. І я попросила провести мене в гуртожиток.
Дорогою чомусь згадала вірш Блока «Сердитый взор бесцветных глаз» із циклу «Кармен». Поки ми йшли, я прочитала ті рядки напам’ять. Він спитав: «Хто це написав?» - «Блок» - «Да? Гарно… Виходить, у нього є гарні вірші… А я завжди думав, що Блок писав лише про революцію…» - «У нього є про революцію… Але загалом це поет Срібної доби!» - «Да? А, тобто, Пушкін – це так само Срібна доба?» Я не витримала і зірвалася. Так мене обурило це незнання! Я крикнула: «Ти що?! Пушкін – це Золота доба! З-о-л-о-т-а!!!!!! Він жив у ХІХ столітті, а Блок – у ХХ!!!!!» Потім я завмерла. До мене дійшло, що вперше накричала на нього! Уперше! І через що? Через Блока і Пушкіна!
У вихідні я не прийшла до нього. Цілими днями ходила по кімнаті, думала… Потім сіла й почала аналізувати все, що з нами відбувається.
Я не кохаю тебе. Ні! Лишенько, як же тобі це сказати? Що тепер буде?
Я не кохаю тебе… Мене дратує твоя хода, твоя постава, твоя манера розмовляти… Дратує твоя усмішка, твій погляд… Дратує, що ти ходиш в оперу у старих светрах і м'ятих брюках і навіть не помічаєш цього… Дратує, що ти постійно все забуваєш: то телефон, то гаманець, то квитки… І що іноді береш їжу руками, і крихти падають на стіл і на одяг. І дратує, коли ти їси тістечка посеред ночі, запихуючи їх у рот, наче огірки в банку. Дратує твоя млявіть і незграбність. І твій обмежений світогляд, точніше, небажання його розширювати. І відсутність у тебе естетичного і мистецького смаку. І твоя літературна та музична безграмотність. І твоє халатне ставлення до навчання, бо ти закінчив свій універ лише для «корочки», а для мене моя освіта дуже важлива, і я ставлюся до неї серйозно. Мене дратує в тобі все. Я не кохаю тебе. І не хочу за тебе заміж. І не хочу, щоб мої діти були схожими на тебе… І… Ти хороший! Ти чудовий! Ти щирий… Ти заслуговуєш на велике, справжнє кохання! А я не можу дати тобі його…
Про це я думала протягом вихідних. І зрозуміла, що більше так не можу. Якщо зараз це не припинити, то потім буде ще гірше.
Я зателефонувала йому, сказала, що треба поговорити. Він одразу відчув, про що буде розмова. Зірвався з роботи і приїхав.
Мені навіть не довелося багато говорити. Я почала здалека: «Ти помітив, що наші стосунки змінилися?» Він узяв мене за руку. Усе відчував. Тому перервав: «Ти кохаєш мене?» Я мовчала. «Чому ти мовчиш? Ти вже не можеш відповісти на це запитання?» Я мовчала… «Ти хочеш розійтися?» Мене паралізувало. Я кивнула. Він став переді мною на коліна: «Подивися! Подивися мені у вічі!» Я подивилася. «Невже ти нічого не відчуваєш?» Я похитала головою. У нього на очах виступили сльози. «Ти… Ти для мене – все! Розумієш?! Я кохаю тебе! Кохаю! По-справжньому! Що мені з цим робити? Скажи, що?» - «Я не знаю…» - «Що ти хочеш, щоб я зробив? Я зроблю! Яким ти хочеш, щоби я став? Скажи! Я стану!» - «Будь собою…» - «Ні! Не може бути! Коли? Коли ти зрозуміла, що не кохаєш?»
Ми розмовляли довго. Дуже довго. Він плакав… Я плакала… Це було боляче. Нестерпно боляче. Я розбивала серце вперше в житті. Сподіваюся, востаннє. Як це огидно – завдавати болю іншій людині!
Потім ми йшли до зупинки. Дорогою він зірвав мені чотирилисник і сказав: «Ти будеш щасливою!» Господи! Якби могла тоді забрати собі весь його біль, то зробила би це!
На прощання він обняв мене зі словами: «Будь ласка, тільки не ходи сама пізно ввечері!»
Потім була розмова з його мамою. Вона не дорікала мені. Просто сказала, що вже плела мені светр до Нового року, і що дуже мене полюбила. Попрощалися мирно.
Ще довго я не могла ні спати, ні їсти. Думала: може повернути все? Ще ж не пізно. Але розуміла, що то мною керує жаль.
За два тижні він прийшов. Спитав, чи не змінила я свого рішення. І я сказала, що ні, я все зробила правильно. «Так. Я бачу. Ти справді все зробила правильно! Тобі без мене набагато краще!» - «Чому ти так думаєш?» - «Бо ти зараз – інша. Не така, як зі мною» - «Зараз я – справжня» - «Так. Мабуть… Що ж, прощавай!» - «Ми розійдемося? Отак просто?» - «А що ти пропонуєш?» - «Ми ж можемо залишитися друзями!» - «Ні… Я не зможу тебе бачити… Я тебе кохаю… Але не хвилюйся за мене. У мене все буде добре!»
Він витримав паузу, а потім додав: «Я знав, що ти не кохаєш. Від самого початку. Бо твоє серце зайняте. Ти досі кохаєш його!» Я затремтіла. Він вивертав мою душу догори сподом. «Кого? Кого я кохаю? Що ти кажеш?» - «Його. І коли ти була зі мною – насправді була з ним…» Я насилу стримала сльози: «Як ти можеш це знати?» - «Я знаю… Я відчуваю тебе… Що ж, прощавай!»
Він знав… А чому я про це не знала? Виходить, він знав мене краще, ніж я сама?
От так усе скінчилося. Залишилися лише маленькі рубці на підборідді. А коли падає дощ, у голові, на місці удару, я відчуваю дуже сильні, нестерпні болі. Десь глибоко, всередині мозку. Нічого не можу з цим зробити. Мабуть, таке моє покарання за необачну брехню.
Сказати «я тебе кохаю» - набагато легше, ніж зізнатися, що не кохаєш. Тому будьте обережними з такими словами. Коли ми промовляємо їх, то беремо на себе відповідальність за людину, даємо їй надію. Триста разів подумайте перед тим, як говорити такі речі. І завжди кажіть лише правду! Бо потім може бути пізно.
І ще одне – ніколи не знайомтеся з батьками свого хлопця, якщо не впевнені в серйозності своїх почуттів!

Сьогодні відбулося тестування з української мови та літератури. Не знаю, наскільки успішно для мене, але власне процесом проведення я задоволена.

Спочатку, аби відкинути зайві запитання в читачів мого блогу, поясню. Цього року я закінчую один універ і збираюся вступати до іншого, на іншу спеціальність. Тому маю пройти тестування. Точніше, сьогодні вже пройшла.

Ну а тепер враження.

Повторюся, самим процесом задоволена. Дуже. Якщо чесно, навіть не думала, що все так чудово зорганізовано. Коли зранку їхала до пункту тестування, поволі згадувала безлад на шкільних олімпіадах. Нервувала, бо надивилася в новинах сюжетів про натовп, помилки у списках і в самих тестах тощо. Але, на мій подив, нічого подібного не сталося!

Одразу, як підійшла до школи, мене зустріли і провели до списків. Усі прізвища там були в алфавітному порядку. Більше того, розташовані по літерах. Тож себе знайшла буквально за дві секунди, відповідно й аудиторію, в якій мала писати.

У фойє стояли консультанти і тримали таблички з номерами аудиторій. Тут, перевіривши мій паспот і запрошення, мене підвели до потрібного консультанта, а той провів до самих дверей аудиторії.

Там привітно зустрів іще один консультант. На дверях був прикріплений список тих, хто має сидіти саме в цьому класі, і напроти кожного прізвища - номер місця. Мій - №2. Мене завели в аудиторію, попросили покласти всі речі у спеціально облаштований для цього куточок а потім провели до парти №2. На ній був наклеєний папірець із моїми даними: ПІБ, номером паспорта та номером тестового зошита.

Почали точно за інструкцією - об 11-й. Спочатку нам усе детально розповіли й показали наглядно, що і як робити, які ставити помітки і де саме. А потім хвилин 5 налаштовували нас психологічно: заспокоювали, підбадьорювали. В інструкції навіть це передбачено! І до речі, мені дуже допомогло - нервування миттю зникло.

Усе проходило мирно і по-доброму. Консультанти були привітними, усміхненими, дуже уважними до нас. Ставилися з розумінням. Ніяких криків, менторських вказівок... Нічого!  Хоча особисто я вже не витримала би, якби була на місці тих консультантів. Бо запитання щодо бланків, штрих-кодів, хрестиків, ручок, чернеток і т.п. лунали щохвилини, причому одні і ті самі. Атмосфера була на диво спокійною, дружньою і теплою.

Тож при всій моїй критичній налаштованості маю сказати - умови для написання нам створили причудові. Нічого спільного з тими жахами в новинах. Це по-перше.

По-друге, про самі тести.  Розвію два основних міфи.

1. Тести не відповідають шкільній програмі

До того самого моменту, як розгорнула свій тестовий зошит, сама так думала. Оскільки перед тим детально ознайомилася з темами на сайті Центру оцінювання якості освіти. Там справді деякі пункти явно не для випускників 11 класів, а вже швидше для філологів. І з мови, і з літератури. Особливо теоретичний розділ. За себе була спокійна, бо зрештою навчаюся на мовній спеціальності. А як воно буде дітям, які лише після школи?

Однак, щойно почала роботу, зрозуміла, що все гаразд. Завдання повністю відповідають шкільній програмі. Усе, що має знати кожна людина після закінчення 11 класів. Це можу сказати з упевненістю. І нічого надскладного там немає. Більше того, на мою думку - тест зроблений оптимально, аби перевірити й об'єктивно оцінити справжні знання учня. Не знаю, що там з іншими предметами, але з мови і літератури завдання в цілому мені сподобалися.

2. У тестах багато помилок

Я не помітила жодної. Були неточності з філологічного боку. Наприклад, у завданнях із синонімії та антонімії. Збивають з пантелику речення з прямими та контекстуальними синонімами й антонімами. Або в завданнях зі стилістики тексту. Мені, як редакторові, ці питання виявилися спірними.

А так, загалом, до завдань у мене претензій немає. Крім того, що я, насправді, дещо не могла згадати. Та лише через те, що школу закінчила 4 роки тому.

Претензії є до процедури заповнювання. Там мороки доволі багато: заповнювати лише чорною ручкою, бажано гелевою, ставити лише хрестики і не виходити за рамки квадратиків, бо перевірятиме комп, і він зарахує це як помилку. Маразм.

Ну от, власне все, що хотіла сказати з цього приводу. Вітаю всіх, хто сьогодні тестувався! Успіхів усім нам! ;-)

Проміжна сесія у бакалаврів, тобто у нас, тобто і в мене також, нарешті завершилася. Минулого тижня. Я би назвала це швидше пародією на сесію... Три заліки, два попередніх іспити... Дрібниці.

Але якщо врахувати той факт, що в цей останній тиждень я всіх (ну майже всіх) викладачів побачила вперше, то було... хм... не дуже весело.

Найголовніше, що мене хвилювало – робота. Довелося вдатися до хитрощів. У понеділок півдня я тільки і робила, що чхала, кашляла, шморкалася і вистраждано трималася за горло, ледь стримуючи сльози. Як не дивно, всі повірили, що в мене супер-пупер небезпечний вірус, і що я ось-ось помру. Начальниця відправила додому і сказала, щоб я не з'являлася, доки остаточно не вилікуюся. Слава моїй дружбі зі студентами театрального! :-))) Звичайно, так робити не можна, але іншого виходу я не бачила. Конче потрібно було в інститут.

Отже, у вівторок я вперше за весь семестр повноцінно побувала на всіх парах і повернула собі всі студентські відчуття... Яких іноді так не вистачає...

Складати літературне редагування поезії до "скандальної викладачки", "совдепівської мегери", літературного критика Олени Логвиненко пішла у всеозброєнні, сказавши собі: "Помирати, так помирати!" Перед тим цілий вечір бігала по гуртожитку, дозбирала завдання в одногрупників і ще півночі сиділа, дописуючи свої незавершені вірші (хороший стимул, щоб дописати!). Ще на кафедрі мужньо заявила їй прямо у вічі: "Я не була на жодній вашій парі, ось вам мої роботи, робіть зі мною що хочете!" Вона, опустивши окуляри, подивилася на мене як на кролика в помідорах. Однак, мабуть, така прямолінійність їй сподобалася. Вона взяла мої роботи і вірші і менторським тоном промовила: «Гаразд, побачимо, як ви напишете контрольну!» Судячи з усього, що мені розповідали про неї, це був дуже великий прогрес.

Найтупіша контрольна за всі чотири роки навчання. Ретельно, ґвалтуючи себе протягом 1 години 20 хвилин я писала вірші, добирала рими, продовжувала і переписувала віршовані рядки… Таких плідних поетичних мук у мене не буває навіть у найнатхненнішу ніч при повному місяці! Ця «совдепівська мегера» уважно стежила за кожним моїм рухом. Коли я в абсолютному творчому виснаженні віддала їй роботу, вона дала мені ще якісь віршики на редагування і наказала приїхати до неї в редакцію «Літературної України».

Я ледь не плакала. Такий цікавий предмет! Шкода, що я на нього не потрапляла. Клята робота! :-(((

А от викладачка з книжкової журналістики виявилася надзвичайно чуйною і ліберальною. Тож, коли на мою адресу пролунало: «Скажіть мені, Маргаритко, яку ви хочете оцінку на іспиті?» - я не вагаючись відповіла, що менше ніж «відмінно» не хочу. «Що ж, тоді надішліть мені кілька робіт електронкою… зможете?» І ці слова гріли мене протягом усього дня…

Ввечері мені подзвонила начальниця, поцікавилася моїм здоров’ям. Я нещасним голосом відповіла, що лежу з температурою, і навряд чи зможу вийти на роботу найближчими днями (Господи, прости мене грішну!). А сама напилася кави і сіла за комп клепати контрольні з комунікаційних технологій.

Про що сам предмет, дізналася за 15 хвилин до заліку. Ще 10 хвилин пішло на вивчення конспекту. У голові постійно крутилася одна єдина думка: «Боже мій, невже це я? Невже?» Ну то ладно. Що є, те є. Викладачка виявилася зовсім молоденькою, така собі «бідна Ліза» з оповідання Карамзина. До того ж, працює в тій самій газеті, де і я, тільки журналісткою. Дізнавшись, що я там - літературний редактор, навіть не наважилася дорікти з приводу моїх численних пропусків. Лише нерішуче запитала: «Скажіть мені, Маргаритко, яку структуру має прес-реліз?» Дуже дотепно! Ну і залік!

Цього ж дня у «Літературній Україні» «совдепівська мегера» зустріла мене доволі привітно. Всадила у крісло, ретельно перевірила моє редагування, зрідка протираючи свої окуляри у стилі «мимрі» зі «Службового роману». Спочатку все відбувалося в мертвій тиші. Потім вона поставила мені кілька запитань із приводу моїх правок у віршах. Я з відчаю засипала її своїми роздумами про ритмомелодику, ямби, хореї, дактилі, паралельне та кільцеве римування, структуру сонетної форми… Вона задоволено кивала, подекуди навіть усміхалася. «Скажіть мені, Маргаритко, ви справді так любите поезію?» - «Так…» - «І ті вірші, що ви мені вчора приносили – ваші?» - «Так…» - «Чого ж ви не ходили до мене на пари?» - «Так сталося…» - «Оцінка буде на бал нижчою. Ви ж розумієте?» - «Так…» - «Ну то ідіть!» Після тієї зустрічі я почувалася кувшином, із якого нещодавно вилили воду…

Потім цілу ніч сиділа над контрольними та зубрила конспект із теорії сприймання і розуміння твору.

У четвер о сьомій ранку мене замучила совість. Пішла на роботу. Не спала вже другу ніч поспіль, тому вигляд був і справді наче після хвороби. Нікому навіть на думку не спало, що я могла збрехати.

Залишалося зробити останнє зусилля – посидіти ще ніч над роботами з художнього оформлення видання. Мене вже нудило від кави, руки трусилися, а очі мимоволі дивилися не в монітор, а в бік ліжка… Третя ніч… Уже третя ніч, як я його не розстеляю, а натомість цілуюся з компом…

У п’ятницю зранку виявилося, що на роботі не друкуються PDF-файли, і моє нічне сидіння, робота з фотками, верстка графічних розворотів, виділення нюансів і акцентів було марним. Хай йому! :-((( Але це ще не все.

Ледве дочекавшись завершення робочого дня я, мов зомбі, пішла в інститут складати два останніх заліки.

Дізналася нарешті, як виглядає нова завідувачка кафедри мови і стилістики. Але від того мені не полегшало. Коли сіла навпроти її силуету, що розпливався в моїх очах, і простягнула їй контрольну, наче алкоголік з похмілля, почула від неї найгеніальніше запитання за всі чотири роки свого студентства. І це треба було мені в ніч з середи на четвер запихувати у свою недолугу голову конспект усіх лекцій, вчити теорії сприймання ґештальтпсихології, запам'ятовувати види емоцій, структуру людського сприйняття і розуміння у психолінгвістиці, щоб... мене запитали таке! «Скажіть мені, Маргаритко, що заважає сприйманню речення?» Я замислилася… Чесне слово, за всі чотири роки, що вчуся на редактора і за ті два роки, що працюю за фахом, ніколи не думала над цим ґрунтовно і не озвучувала вголос! Що заважає... Коли речення тупе, коли сумбурне, коли незрозуміле... А що ще? І я видавила: «Складна синтаксична побудова…» - «Ні… Що, не знаєте? А я на лекції навіть приклади наводила! А-а-а-а, ви ж не були на жодній лекції… бла-бла-бла-бла…» Кінець її промови я недочула. Пам’ятаю лише, що вона відправила мене зі словами: "Коли вивчите, тоді приходьте! Бо ви нічого не знаєте!" Ой лишенько!!

А останній залік мене остаточно вбив. Бо на нього достатньо було лише принести всі ті роботи, що я не змогла роздрукувати через глюки з компом. А оскільки я не змогла їх роздрукувати, то їх у мене не було. Відповідно, залік мені теж не світив. То якого біса я не сплю вже третю ніч???!!! Я вже була на межі... :-(((

Єдине, що потішило наприкінці дня – радісна новина. «Совдепівська мегера» поставила мені «відмінно», сказавши: «Перекажіть Маргаритці, що хоч вона і не ходила, але її роботи і вірші мене вразили!» Тож не така вже вона і «мегера», як її описували.

А я от зла сама на себе. Бо крім себе більше немає на кого злитися. Сама ж обрала роботу замість навчання. Ні, я не скаржуся. І не шкодую. Просто іноді, зрідка, так хочеться знову побути справжньою студенткою! І не ходити в інститут як у музей. І не бігати скажено в пошуках викладачів, щоб владнати чергові проблеми зі своїми відвідуваннями та «хвостами»… І не розпитувати всіх у гуртожитку: «А як виглядає такий-то викладач? А про що цей предмет? А які роботи потрібно здати?» А прийти на всі пари, слухати лекції, обідати в нашій їдальні… Побути просто студенткою… Тією сумлінною, розумною студенткою, якою була ще рік тому, і яку так поважали майже всі викладачі! Невже цього ніколи більше не буде? Ніколи…

Тепер половину викладачів я вперше бачу лише на сесії, і майже всі вони однаково іронічно звертаються до мене: «Скажіть мені, Маргаритко…»

Сьогодні нарешті вирішила розпочати день із ранкової пробіжки. Щоправда, ініціатором була не я, а моя одногрупниця, неформалка Настя. Ще вчора близько опівночі вона написала мені смс-ку, що переїхала на нову квартиру - якраз неподалік нашого гуртожитка. Тож ми могли би разом побігати зранку.

Моя остання спроба такої ранкової фізкультури була на 2 курсі. До речі, теж із Настюхою. Тоді ми обидві жили в одній кімнаті в гуртожитку, разом піднімалися о сьомій ранку і бігли в парк. Це був вересень. Осінь прийшла швидко, почалися дощі, довелося все припинити. Потім Настя переїхала на квартиру, оскільки не могла більше спати на старому матрасі посеред кімнати (ми жартома називали його "труною"). А я залишилася...

І ось учора від неї надходить така цікава спортивна пропозиція, від якої відмовитися просто неможливо. Тим більше, ми не бачилися з нею вже сто років з зими. В інституті вона, і я, і решта наших одногрупників, тепер з'являємося доволі рідко - через роботу.

Отже, Настюха розбудила мене телефонним дзвінком о сьомій ранку, і я, відшукавши в шафі свої старі кросівки, приліпивши до очей лінзи і зібравши в гульку своє накефірене волосся вибігла з гуртожитка.

Ми бігати в тому самому парку, що й на 2 курсі. Її вистачило на три кола, мене - на п'ять. Потім ми пішли на дитячий майданчик, попідтягувалися на турніках, зробили кілька гімнастичних вправ. Вона показала мені прийоми зі срип-аеробіки, я їй - деякі корисні елементи східних танців, які дуже класно робити для зміцнення стегнових м'язів. Потім іще трохи погойдалися на дитячих гойдалках, а на завершення з'їхали з величезної гірки. Не знаю, про що подумали люди, які проходили повз цей парк. Особливо та солідна жіночка з двома таксами на повідку.... Але було прикольно. І що найголовніше - з'вилося стільки енергії, яку негайно треба кудись спрямувати! Фантастика!

Зараз сиджу на роботі, сповнена сил. Настрій чудовий. І взагалі все супер.

Тож завтра ми з Настюхою знову побіжимо в той парк... Від цього просто неймовірна користь!

Мій колишній хлопець, чи то з відчаю після нашого розриву, чи то під впливом якихось житєвих факторів, надто захопився соціонікою.

Почалося все з того, що я познайомила його зі своєю мамою. Вона вже давно вивчає соціоніку, щоправда, на аматорському рівні, але доволі успішно.

Перше, що мама зробила, коли ми з дороги сіли вечеряти - методом пересічних запитань почала з'ясовувати, хто мій хлопець: екстраверт чи інтроверт? логік чи етик? інтуїт чи сенсорик? А після вечері розкрила перед ним усі карти, сказавши: от є така штука соціоніка, мовляв, давайте я вас протестую, щоб ви зрозуміли, які у вас із Маргаритою стосунки і що може стати їм на заваді. Його, затятого програміста, це не дуже цікавило і видавалося чимсь туманним, позбавленим сенсу. Але він погодився. Моїй мамі відмовити неможливо.

Після тривалого процесу тестування мама визначила мого хлопця як сенсорно-етичного інтроверта (Дюма) і заявила, що в нас із ним стосунки соціального замовлення. Тобто, один із нас замовник, а другий - підзамовний. За таблицею стосунків з'ясувалося, що замовник - я. Тобто, я замовляю йому поведінку, а він підсвідомо все виконує, але з часом обидва партнери від цього стомлюються, тому й не можуть поладнати. Така перспектива, звичайно, його обурила. Він щось пробуркотів і сказав, що це все дурня.

За місяць ми розійшлися. Було дуже боляче і прикро, але неминуче.

Відтоді ми не бачилися. Іноді вітаємося в асьці. Ані він, ані я не хочемо навіть згадувати про ті стосунки.

Моя мама так само займається соціонікою. А в мене, етико-інтуїтивного інтроверта (Достоєвського) життя кипить, аж виливається.

І ось після року мовчанки цей псевдоромантичний програміст знову пише мені. Приблизно такою була наша остання розмова:

- Привіт!

- Привіт.

- Як ти?

- Нормально. Працюю.

Починаю вичитувати статтю...

- Чому ти мовчиш?

- Кажу ж тобі, що працюю!

- Ок. Слухай, твоя мама невірно визначила мій соціонічний тип! Я не Дюма!

- І що?

- Нічого! Як вона могла і сенсориком, і етиком мене зробити! Це ж неможливо!

- Не знаю.

- Ще й інтроверсію приплела! Там нтроверсії і близько немає!

Дочитую політичну шпальту. Беруся за "Культуру"...

- Ну? Чого ти мовчиш? Твоя мама помилилася! Цікаво, чому?

- Слухай, моя мама - не професійний соціонік. Вона може помилятися.

- А мій тип однаково двоє незалежних соціоніків уже визначили! Я - нтуїтивно-логічний екстраверт (Дон Кіхот)!

- Рада за тебе.

- То Чому твоя мама помилилася?

Я вже починаю дратуватися...

- Не знаю. Спитай у неї.

- Охоче! Дай мені її аську!

- У неї немає аськи. Пошта є. Дати?

- Ні. Пошту не треба. Я хочу вживу поспілкуватися.

- Ну тоді вибачай.

- Слухай, а який у неї тип?

- Драйзер.

- Ооооо!!! У нас із нею конфліктні стосунки!

- Можливо.

- Не "можливо", а "точно"!

Мовчу. Минає 5 хвилин.

- Чого мовчиш? Зайнята?

- Читаю статтю.

- І як? Цікаво?

- Я не вчитуюся. У мене по 2 хвилини на кожен матеріал.

- А у нас із тобою ревізійні стосунки!

- Це багато що пояснює.

- Угу. А я ось був на семінарі у Шульмана!

- Вітаю.

- І взагалі, я такий вдячний твоїй мамі, що вона мене познайомила з соціонікою! Це така класна штука! Уявляєш, виявляється, Юра, мій друг, то він мій дуал! А я весь час думав, чого ми з ним найкраще ладнаємо!

Мовчу...

- Ти така мовчазна...

Дратуюся остаточно.

- Слухай, тобі ще раз сказати? Я ПРАЦЮЮ!

- Багато працюєш. Зовсім життя не бачиш... А я от збираюся відкрити українську службу знайомств за соціонікою! Це буде супер!

- А я тут до чого?

- Як у тебе в особистому житті? Знайшла когось?

- Ні.

- Шукай дуалів! До речі, серед моїх знайомих є твої дуали! Можу познайомити!

- Дякую. Серед моїх знайомих теж є мої дуали.

- Це добре. Але шукай!

- У світі є набагато важливіші справи, ніж пошуки дуалів.

- У світі багато справ. Але дуалів треба шукати!

- О восьмій ранку і о дев'ятій вечора це проблематично.

- Ні! Вони скрізь є! треба лише придивитися!

- Дуал усіх проблем не вирішить.

- Слухай, а можеш мені перелічити якості, які тебе в мені дратували?

- Навіщо?

- Просто. Цікаво.

- Уповільненість, забудькуватість, млявість, лінощі, неохайність, незграбність.

- Супер! Усе співпадає! Ну це ж треба!

- Що?

- Ну я порівнюю з теорією. За соціонікою так і має все бути, як ти кажеш! Слухай, а можеш іще щось додати до цього?

- Ти що, мазохіст?

- Ні! Просто цікаво! Напиши ще щось!

- Часу немає згадувати. Вибач.

- Ок. А можна я тебе цитуватиму на семінарі?

- На якому?

- Соціонічному! Я тепер туди регулярно ходжу!

- Не треба мене цитувати. Я не Платон.

- Ну це ж так цікаво!

- Сказала, НЕ ТРЕБА!

- Ладно. Не буду. Слухай, а твоя мама так помилилася, бо це найпоширеніше серез аматорів соціоніки - типізувати під дуалів. Бо Дюма - то мій дуал. Але все одно... Треба з нею поговорити, бо вона неправильно визначає типи... Скажи їй!

- У неї є важливіші справи.

- А як у тебе навчання? Все вчишся?

- Вчуся.

- Ну це типово для Достоєвських.

- Тобі немає про що більше поговорити крім соціоніки?

- Але ж це цікаво! Я от завтра знову на семінар іду.

- Щасти.

- А я тебе бачив на соціонічному форумі!

- Мене цікавило одне питання.

- Так. Я вже його читаю...

- Тобі нічого робити?

- Ну... Я теж працюю. От сиджу зараз на роботі, роблю щось... Але ж платять добре, то не парюся особливо. І тобі не варто.

- Будь-яку роботу треба виконувати добре.

- Навіщо? Роби добре лише те, що тобі цікаво!

- Якщо я редактор, то маю бути хорошим редактором. І тоді мої колеги мене поважатимуть і прислуховуватимуться до моєї думки.

- Але ж... Це діло тобі не подобається!

- Мені багато що не подобається. Особливо, коли мене відволікають від роботи.

- Ну типові ревізійні стосунки! Супер!

На цьому я вже не витримала і вимкнула аську. Я думала, що я псих... Але тепер бачу, що в мене ще не остаточний діагноз...

Учора мені наснилася казка Шарля Перро "Синя Борода". Востаннє я читала її, мабуть, у дуже ранньому дитинстві. А тут вона мені раптом наснилася.
Прокинулася й думаю собі: казка ж і справді цікава, незвичайна.
Перша моя зустріч із бароном Синьою Бородою відбулася, здається, у 5 років, коли мені на день народження подарували маленьку синеньку книжечку з казками Перро. Убрана в палітурку з цупкого картону, вона була моїм єдиним захопленням протягом двох-трьох тижнів точно. Я постійно носила її з собою. Навіть на кухню. Але читати боялася. Лише роздивлялася її то згори, то збоку, дивилася зміст...
Вона стала у мене чи не першою новою книжкою. До цього я мала доступ лише до шафи зі старими книгами, які збирали мої батьки. Там теж було багато дитячих книжок. А тут мені подарували справжню нову, а головне - МОЮ книжку! Я не могла отак просто взяти і прочитати її. Мабуть, хотілося подовжити це почуття власності, відчуття новизни, гордість за те, що мені вже почали дарувати справжні подарунки.
І ще одна проблема - я не знала, з якої казки почати. І ніхто не міг порадити нічого путнього. "Прочитай "Попелюшку"! Це моя улюблена!" - сказала якось мамина приятелька, завітавши до нас на каву. Але я не звикла вірити "товстим тьотям із пухлими вишневими губами". Тому так і ходила туди-сюди, притуливши свій скарб до серця.

Нарешті мене привабила назва "Спляча красуня". Подумала, що, мабуть, це найцікавіша. І читання почалося. Тривало воно з годину. Потім я почала ходити туди-сюди й буркотіти. Не пам'ятаю, що саме, але казка мені точно не сподобалася. Обурювало, що така цікава назва не зовсім відповідає сюжетові. Можна було би назвати простіше і не вводити в оману читачів.
Я носилася з тією книжкою, як із дитям. Поки мама одного дня не сказала: "Читай що хочеш. Тільки "Синю Бороду" не чіпай. Страшна казка, не для твого віку!" Ці солодкі слова заборони дуже припали мені до душі. Особливо словосполучення "страшна казка". І я почала морально готувати себе до того "страшного". То розгортала книжку на заповітній сторінці, то знову закривала. Говорила собі: "Це страшна казка, але ж її треба прочитати! От зараз візьму і прочитаю! Візьму..." Мені здавалося, що, це якийсь злочин. Тому через деякий час я забилася в дальньому кутку своєї кімнати, щоб ніхто не бачив, і прочитала потайки від усіх.
Зараз намагаюся пригадати перше враження. Це був навіть не страх. Шоковий стан. Я уявляла собі скривавлену кімнату, мертвих жінок. Але найкраще в моїй голові вимальовувався образ самого борона Синьої Бороди. Він видавався мені дебелим, здоровезним, грубим. І його очі чомусь неодмінно мали світитися в темряві.
І як нас у дитинстві лякали тим бабаєм, для мене на якийсь час бабаєм став Синя Борода. Я боялася залишатися сама в темному приміщенні: а раптом там Синя Борода?!
Боялася заходити до нашого старого сараю. Адже Синя Борода може бути скрізь!
Та попри все казка мені дуже сподобалася. І я, користуючись своєю дитячістю, досить часто просила когось, хто приходив до нас у гості, почитати мені її. І слухала знову і знову.
"І ось, вона відчинила комірчину..." Я затамовувала подих... "Ой, сонечко, що ж було в тій комірчині? Мабуть якісь потаємні скарби!" А я хитала головою: "Ні! Ні!!!!! Читайте далі! Там... Так таке-е-е-е-е!!!!! Там його мертві дружини!" І цією фразою приголомшувала всіх присутніх.
Після вчорашнього сну згадую цей "казковий" період свого дитинства й дивуюся. Зараз, уже з дорослим світоглядом перечитавши "Синю Бороду", бачу, що вона дійсно значно виізняється з-поміж усіх казок Перро. Справа навіть не в чарах, принцах та принцесах. Як тонко тут змальовуються стосунки між жінкою й чоловіком!
У нього синя борода. Це виділяє його з-поміж інших чоловіків. Усі думають, що це - аномалія. Тому в особистому житті йому не щастить.
Але він не здається. Щойно бачить жінку, яка йому подобається, одразу ж починає за нею ходити. Показує все найкраще, що є у нього в душі, дає їй зрозуміти, що зовнішність - то не головне. І, нарешті, вона змінює своє ставлення до нього.
Та сімейне життя для людини з фізичними відхиленнями видається занадто складним. Ми не знаємо, через що він убив свою першу дружину. Але точно зрозуміло, що не через комірчину. Бо тоді та комірчина не становила такої таємниці. Отже, у подружжя сталося щось серйозне. Можливо, вони посварилися, він (ненормальний, бо людина з синьою бородою не може бути психічно нормальною), ударив її, вона впала, вдарилася головою й померла. Ну що робити? Він сховав тіло в комірчині. Поступово все забулося. Що ж, не пощастило з цією жінкою - пощастить із іншою. Типовий образ чоловіка без клепки в голові.
От із цього все й починається.
Аналізуємо далі. Кожній наступній дружині він наказує не відчиняти комірчини. Але дає ключ. До того ж зачарований. Якщо проводити паралель із сучасністю, то це схоже на те, як ревниві чоловіки іноді перевіряють своїх дружин на зраду. Отже, Синя Борода перевіряв на зраду своїх наступних дружин. Для чого? Певно, що в нього якась психологічна травма, пов'язана зі зрадою. І ще певніше - його дружина його зрадила. Або йому так здалося (у всіх чоловіків бороди нормальні, а в мене синя, значить вона знайшла собі гарненього коханця з нормальною бородою або взагалі без неї). От і вбив її з ревнощів. Такий собі французький Отелло.
А якщо чесно, то всі вони мають сині бороди, тільки ми цього не помічаємо.
Казка дуже повчальна. Саме її треба давати читати дітям, особливо дівчатам, у ранньому дитинстві, а не годувати "Попелюшками", "Сплячими красунями" і подібною маячнею.
"Синя борода" вирізняється з-поміж інших казок Перро не тим, що в ній немає чарів, принців і принцес, а тим, що інші казки зображують стосунки між чоловіком і жінкою в рожевому світі, а ця - в реальному... мабуть синьому.
Якщо ви дочитали це до кінця, то, щоб відпочити від мого захоплення писанням, раджу зайти сюди:

popurri.narod.ru/top10/select36.html

У ці вихідні я остаточно зрозуміла, що моя сусідка по кімнаті - клептоманка. А починалося все досить мирно. Спершу було навіть весело.

Нас у кімнаті троє. Якось ми помітили, що нам, як багатьом бідним студентам, катастрофічно не вистачає дрібного посуду (ножів, виделок, ложок тощо). Наступного вечора на полиці з'явився новенький гарненький блискучий ніж. Він був такий зручний і такий гострий, що мені навіть не спало на думку спитати, звідки взялося таке щастя. Мало що там... Може хтось приніс, або купив, або позичив... Це ж гуртожиток!

За тиждень до нашої металевої скарбниці додалося ще кілька виделок. Теж не звернули уваги.

Та коли одного дня ми втрьох сіли пити чай і не вистачило чайних ложок, наша красуня раптом заявила: "Нічого страшного! Завтра постараюся дістати!" І справді, після цього чайних ложок у нас явно побільшало.

Далі - ще пара чудових гострих ножів, від яких золотаві батони та булочки так і танули. І вона вже навіть не приховувала, що краде. Навпаки, дуже цим пишалася: "Ти помітила? У нас новий ніж! Я вчора поцупила в кав'ярні! Скажи прикольно!"

Щоразу вона сприймала це як подвиг. І географія з кожним днем ставала дедалі ширшою: спочатку інститутська їдальня, потім кав'ярні та бари неподалік (різні "Кофе-Хауси", "Тралі-Валі" і т. п.) Після ножів та виделок пішла крупна здобич - чашки та келихи.

Ні, я не скаржуся на життя. Тепер у нас досхочу різного посуду, і його завжди вистачає. Але минулої суботи в мене ледь не стався серцевий напад. Вона завалила в кімнату з двома величезними пакетами і почала викладати на стіл продукти. Причому недешеві! Якийсь фірмовий коньяк за 300 грн, солодощі, фрукти, м'ясо... І заявила, що вкрала це все у... спермаркеті неподалік! Звичайно, не сама. Двоє її дружбанів відвертали увагу охоронців, прикидаючись п'яними. Але сам факт! Там харчів було мабуть гривень на 500, не менше! Півночі вони задоволено їли, пили і пишалися собою.

Учора ввечері вона прийшла з пакетом краденого полуничного соку (до речі, з того самого маркету). І ще обурювалася, що хотіла вкрасти чіпси та шоколадку, але злий охоронець, хай йому грець, пильно за нею стежив, тому нічого не вийшло.

Зараз пригадую, чи хотілося мені колись у житті щось вкрасти? Так, у дитинстві досить часто. Але в дорослому віці...

Після 2 курсу я проходила практику у своєму улюбленому видавництві "Музична Україна". У них перед входом завжди лежало багацько нотної та сувенірної макулатури. Я щоранку проходила повз і просто облизувалася на роздруківки українських пісень в обробці Миколи Лисенка та закладки з портретом Соломії Крушельницької. Усе це лежало в темряві та пилюці, і наче нікому не було потрібно. Одного разу я таки наважилася. Поки ніхто не бачив, нагрібла собі всього потроху. У редакції ніхто нічого не помітив.  Але наступного ранку у мене в тролейбусі витягли з сумки мобільний телефон. Тож я переконалася: все, що ми робимо в цьому житті - добре чи погане - неодмінно до нас повертається.

Торік восени я була на Петрівці, і дорогою до метра згадала, що мені потрібні батарейки для фотоапарата. Підійшовши до найближчого латка з елементами живлення, я віддала продавцеві гроші, а потім відволіклася. Стояла зо хвилину. Не знаю, як не помітила, що батарейки мені вже давно дали. І коли нагадала продавцеві, що чекаю, він здивувався. Але мовчки простягнув мені другу пару.

Виявила лише коли приїхала в гуртожиток. Не спала цілу ніч. Потім прямо зранку знову поїхала на Петрівку і повернула зайві батарейки. Той хлопець у латку дивився на мене як на ненормальну і ледь стримував сміх. Що ж. нехай так. Але я точно знаю, що більше ніколи і нічого не зможу вкрасти. Бо за все в цьому житті завжди треба платити... Нічого і нікому просто так не минається.

Як хворіють на клептоманію? Від чого це залежить? Виховання? Особливості психіки? І чи людям, які страждають на цю хворобу, можна пробачити їхні вчинки?  Чи повернеться моїй сусідці все, що вона робить у кав'ярнях та супермаркетах? І чому одним воно сходить з рук, а іншим - ні?

Ніколи не сприймала 8 березня як свято жінок. У мене воно асоціюється лише з початком весни. А ще мене трохи дивує, чому, якщо свято в жінок, у чоловіків теж вихідний? Це ж якось... нелогічно... І те, що в цей день чоловіки раптом згадують, що у світі, виявляється, ще є жінки, яким потрібно приділити увагу, мене, чесно кажучи, пригнічує. Тому привітання завжди приймаю без зайвих емоцій. Звісно, дорогих мені людей вітаю. Проте ніколи не кажу "зі святом" або "з 8 березня". Завжди - лише "з весною". Це мій одвічний принцип.

Святкування почалося ще 7 березня, коли я рано-вранці приповзла на роботу. Уся редакція була прикрашена повітряними кульками, на підвіконнях стояли вазички з тюльпанами, а біля мого компа лежала листівка з логотипом газети. Кульки - то звісно прикольно. Але навіщо вазички з тюльпанами, якщо квітів нікому не перепало? Задум був такий: поставити їх, і нехай жінки беруть досхочу. Та ніхто принципово нічого не взяв.

Роботи в цей день ніякої не було. Ми з моєю напарницею просиділи 6 годин і не знали, куди себе подіти. Звичайно, іноді байдикувати корисно, але не настільки ж! І як ми вже не благали нашого випусковго редактора відпутити нас принаймні на годину раніше - безрезультатно. А на моє запитання: "Що нам робити в ці шість годин?" я почула: "Ну посидіть на сайті однокласників! Чи... Вам що, немає з ким в асьці поспілкуватися?!" Дуже дотепно!

У перші робочі години я вже перелопатила інтернет уздовж і поперек. Авжеж, я дізналася і прочитала багато цікавого: вивчила біографію шведського короля Густава ІІІ, оперної співачки Ренати Тебальді, поповнила свій словниковий запас з італійської, почитала нові статті на соціонічному форумі, погортала сонники Міллера і Фройда з надією знайти якесь логічне пояснення своїм нещодавнім снам... Потім читала вірші Марини Цвєтаєвої... Словом, день виявився дуже плідним.

8 березня таки дозволила собі прокинутися об 11-й ранку. Цілу ніч снилися слони, конче хотілося помилуватися ними подовше. Розбудив мене крик моєї сусідки по кімнаті. Щоранку вона стає на свої електронні ваги, і після цього ледь не помирає від усвідомлення своєї "псевдодебелості" (дівчина важить трохи більше 50 кг!). Щоразу одне і те саме - крик із приводу зайвих 100 г або нових жирових відкладнень на стегнах. Тож додивитися сон про слонів у мене ніяк не виходить. Підводжуся. Вкотре глянувши на мене в самій сорочці вона заспокоюється, адже їй до мене далеко - я в кімнаті найтовстіша і найпотворніша. Слава Богу - настає тиша.

Потихеньку надсилаю привітання: подругам, шкільній учительці. Потім - улюбленій оперній співачці (із побажанням "Вердієвської радості і Пуччінінієвської витримки"). Для своєї наукової керівнички набираю кілька рядків із "Марусі Чурай". Здається, вона дуже любить цей твір. Зрештою, як і я.

Трохи ніяково було вітати директорку музичного видавництва, яка в цей чудовий весняний день не забула нагадати мені про невідредагований рукопис, що лежить у мене в шухляді. От халепа! Коли я вже за нього візьмуся?

Заварюю зелений чай і сідаю за бакалаврську, сподіваючись, що моя муза-видавчиня нарешті ощасливить мене своєю присутністю.

У другій половині дня сонце зникає, погода псується, у кімнаті стає темно. Отримую повідомлення від свого знайомого, який уже понад тиждень ніяк не може переписати мені диски. Виявляється, нарешті переписав! Домовляюся про зустріч, вимикаю комп і вибігаю з гуртожитка.

Місто просто сяє тюльпанами, навіть незважаючи на негоду. Мене часто запитують, чи шкодую я в такі моменти, що поруч немає хлопця. Відповідаю - ні.

Мій останній хлопець, із яким розійшлися півтора роки тому, досить часто дарував мені персикові троянди. Звичайно, мені було приємно, але іноді я ніяковіла. Пізніше він зізнався, що приносив квіти так часто, бо дуже хотів мені догодити. Можливо тому ми й розійшлися. Поруч зі мною він встрачав себе, припиняв бути особистістю, а лише думав, що б іще подарувати, що б іще зробити, аби догодити мені. І ніяк не розумів, чому я дедалі менше радію подарункам. Чого чоловіки завжди вважають, що жінкам обов'язково потрібні квіти? Це ж лише символічний знак уваги...

Уже ближче до вечора, коли я прямувала до зупинки тролейбуса, мене зупинив якийсь хлопець і подарував квиток на "Сафо". Планів у мене більше ніяких не було, і я подумала: чому ні? Тим більше, я саме проходила повз кінотеатру.

Фільм, скажу відверто - рідкісна дурня. Сама по собі ідея цікава. Вплетення грецької філософії у сучасне життя, поеми Сафо рідною українською мовою... Але втілено настільки недолуго, по-дурному, що просто плакати хочеться. Принаймні мені хотілося. А в більшості присутніх усе дійство викликало істеричний сміх. До того ж дико було дивитися на кримські гори та скелі під виглядом Греції, а на Воронцовський палац - як на віллу англійського лорда. Дуже прикро. Адже в нас можуть знімати хороше кіно!

Об 11-й вечора я таки дочекалася раритетного тролейбуса №19 і поїхала в гуртожиток, де моя сусідка і ще десятеро її друзів зомбовані й божевільні намагалися спіймати вічність під пісні Боба Марлі у хмарах цигаркового диму.

Під цю гулянку моя муза-видавчиня таки прийшла до мене. Я знову сіла за бакалаврську. О п'ятій ранку кімната поринула в тишу. Усі кудись зникли. Лише кількадесят покинутих недопалків і кришталево-прозорих горілчаних пляшок нагадували про бурхливу ніч.

Відчиняю вікно, вдихаю холодне вологе повітря...

Падаю на ліжко, закутуюся в ковдру... Може хоч зараз мені дадуть вщерть надивитися на слонів?

Открыть больше изображений

Не можу сказати, що мій шлях до пізнання опери був тернистим. Але його би не було, якби не одна доленосна зустріч...

Така собі провінціалка з валізами, я навіть не здогадувалася, як круто може змінитися моє життя....

З дитинства я полюбила оперу. У 12 років мене повели в Одеський оперний театр на "Іоланту". Відтоді це мистецтво захопило мене.

Усе, що було в моєму маленькому містечку - книги і музична школа. І, коли на уроках музичної літератури нам ставили платівки з операми, я слухала, уявляючи, як це виглядатиме на театральній сцені. У ті хвилини мені так хотілося побачити й почути все по-справжньому! Читаючи про оперу в підручниках, енциклопедіях, я подумки складала собі список, що саме мені найбільше кортить почути і чому. Не чувши і половини тих творів, про які читала, я ніби відчувала їх. Так і полюбила Пуччіні, "заочно". Особливо мені впала в око "Чіо-Чіо-Сан". Ця опера притягувала мене, мов магніт. Здавалося, це щось надзвичайне, неповторне... екзотичне.

У музичній школі я постійно питала у викладачів: "Чому ми не проходимо Пуччіні? Чому ми його не слухаємо?" На що мені відповідали: "Це складна музика, не для шкільної програми!" Тоді я запитувала: "А чи немає в нас платівок із "Чіо-Чіо-Сан"?" І мені відказували: "Ні! Це складний твір! Його в музичній школі не слухають!" Складний твір... Складна музика... Ох! Маестро Джакомо, чому ж ви писали таку складну музику, що діти в музичній школі не можуть її слухати? Це обурювало мене.

У столиці я бувала дуже рідко. Та й не встигала в театр - потяг від'їжджав увечері. Я заздрила киянам... Думала: "Які ви щасливі! Можете слухати оперу вживу!" І вирішила, що, коли приїду навчатися до Києва, ходитиму в оперу досхочу.

"Чіо-Чіо-Сан" стала моєю мрією. Ніби без неї все буде не так... І я мала її подивитися і послухати. Саме її.

І ось я студентка. Налякана, затуркана. Нове життя, нові люди.... Нові проблеми: пошук житла, нескінченні переїзди, незрозумілі предмети, суперсуворі викладачі... страждання через відсутність кулінарних здібностей... нерви... нерви... нерви...

Жовтень. У стані крайньої депресії прямую до бібліотеки. І раптом помічаю величезну сіру бідувлю оперного театру... Серце завмирає - так! Так! Біжу туди, мов на першу шкільну лінійку. У репертуарі бачу "Чіо-Чіо-Сан". Завтра...

Беру квиток. І цілий день ходжу як у тумані. Повірити не можу, що це сталося. Скільки років я чекала на цю мить!

2004 рік. 16 жовтня. Вечір. Навіть пам'ятаю, що то була субота. Ось я вже читаю програмку... Читаю зміст.... Читаю лібрето... Господи! Навіщо? Я ж і так усе знаю... Але ні. Маю прочитати все.... Завіса... Японська хатинка... Пінкертон, Горо, Щарплес... Так! Усе, про що я читала! Стежу за музикою... Стежу за текстом... Поки що нічого не розумію, але серце просто вистрибує з грудей. Ще б пак! Стільки років мріяти. Нарешті!

Вона вийшла на місток із парасолькою в руках і заспівала "Spira sul mare sulla terra..." Її голос оповив мене зсередини. Здавалося, все навколо скам'яніло, лише вона була живою... Я не розбирала слів. І не знала ще толком, де там яка арія. Але той спів наче прицементував мене до крісла. Не пам'ятаю навіть, чи могла тоді дихати, не те що поворушитися...

У другій дії таки вистачило сил, щоб поаплодувати їй після виконання монологу. А у третій дії, після сцени самогубства щось боляче різануло мене по серцю... І я розплакалася. В університеті напередодні нам розповідали про катарсис, і я ледве могла уявити, що це таке. А тепер відчула його на собі. Ті звуки... Глибокі, проникливі, теплі, відшліфовані молокоподібні звуки у поєднанні з цвітом сакури... Весь театр кудись зник. І Київ разом із ним.

Я поверталася з вистави мов зомбі. Нічого не чула, не бачила, не тямила... І тієї ночі навіть не спала. Усе передивлялася програмку, читала її прізвище: Лідя Забіляста... Забіляста...

Після цього мої відвідування оперного театру стали доволі частими. Я намагалася не пропускати жодної вистави, слухала всіх виконавців. Прибігала туди після пар або замість пар, між заліками та іспитами. Одна білетерка, з якою я потоваришувала, в антрактах замикала мене в дальній ложі першого ярусу, щоб я могла там спокійно вчитися, писати конспекти, готуватися до сесії... Так, в антракті між першою і другою діями "Паяц" я вчила коректурні знаки, між другою і третьою діями "Ріголетто" - робила орфоепічні вправи з української мови, а між третьою і четвертою діями "Травіати" - штудіювала теорію масової комунікації...

Але те відчуття, яке було на "Чіо-Чіо-Сан" більше не поверталося. Оперним мистецтвом я захоплювалася дедалі більше. І була щаслива від того, що нарешті можу слухати вживу все, що колись нам ставили на платівках у музикалці. Та не вистачало мені її співу...Її! І так я зрозуміла, що в мене з'явилася улюблена оперна співачка.

Такого витонченого тембру, таких квіткових інтонацій, приголомшливих каденцій, що схоплюють, ріжуть по серцю і прицементовують, немає більше ні в кого... Так ніхто у світі не співає. І ніколи не співатиме...

А коли дізналася, що вона, як і я, з Кіровоградщини, то була безмежно здивована. Землячка?! Вона - моя землячка? Точніше... Я - її землячка... Як же я раніше нічого про неї не чула?!

Перший букет був узимку, після її Леонори в "Трубадурі". Тоді передала анонімно - боялася. А далі... Вирішила, що метелики - таки буде досить символічно, адже саме після "Чіо-ЧІо-Сан" ("Мадам Баттерфлай") я її і полюбила. Відтоді після кожної вистави почала передавати їй букет із метеликом, маленьким подарунком і запискою. Але назватися так і не наважувалася. Підписувалася просто "М". І так цілий рік...

Вона лікувала мене. Коли було кепсько, коли не вистачало сил на це таке незрозуміле життя. Її спів живив мене, збагачував мою душу. Я пила її молокоподібний голос, усе, до останньої нотки. А коли довго не було вистав із нею, я почувалася стомленою, виснаженою...

На той час я вже потроху знайомилася зі співаками, яких бачила у глядачевому залі. І при кожній нагоді запитувала: "Ви знайомі з Забілястою? Розкажіть мені про неї! Будь ласка!" І те, що я чула від інших, і те, що бачила на сцені, видавалося мені дедалі ріднішим... Я відчувала цю жінку, і мені здавалося, що знаю її все життя. Але водночас виникло і почуття страху. Так, її гордий погляд зі сцени в темряву залу іноді лякав мене. Що це? Магія?

Закінчився перший курс. Зовсім трохи залишалося до завершення театрального сезону. Я рахувала дні до заключного гала-концерту. Але чи співатиме вона на ньому - ніхто не знав.

"Подзвони їй і спитай!" - якось порадила мені моя знайома білетерка. "Ні... Ні! Не можу!" - "Чому?" - "Не можу!"

Але за день до концерту я таки не витримала. Нехай! Нехай вона пошле мене подалі, нехай накричить за моє шанувальницьке нахабство, нехай остаточно вб'є мене своєю непохитністю... Мені байдуже!

Відшукати її телефон у довіднику виявилося зовсім просто. Я набрала номер і за три гудки почула той трояндово-дощовий тембр. Господи, дай сил!

- Лідіє Леонідівно?

- Так...

- Ви... Я... Я... Пробачте.... Я...

Але вона різко перервала моє заїкання.

- Хто це?

Я трохи заспокоїлася і відповіла:

- Це ваша шанувальниця...

- Маргарита?

І після цього мене паралізувало. Вона не зрозуміла причини цієї мовчанки:

- Алло! Алло! Що сталося?

- Ви... Ви мене знаєте?!

- Так! Це ви? У мене вже вся квартира у ваших метеликах! Звідки ви знаєете, що я їх люблю?!

Що було далі, вже не згадаю. Я разів триста повторила "Я вас люблю", бо не могла більше нічого їй сказати. Вона питала мене, де я навчаюся, на якому курсі... Але мене