У ці вихідні я остаточно зрозуміла, що моя сусідка по кімнаті - клептоманка. А починалося все досить мирно. Спершу було навіть весело.

Нас у кімнаті троє. Якось ми помітили, що нам, як багатьом бідним студентам, катастрофічно не вистачає дрібного посуду (ножів, виделок, ложок тощо). Наступного вечора на полиці з'явився новенький гарненький блискучий ніж. Він був такий зручний і такий гострий, що мені навіть не спало на думку спитати, звідки взялося таке щастя. Мало що там... Може хтось приніс, або купив, або позичив... Це ж гуртожиток!

За тиждень до нашої металевої скарбниці додалося ще кілька виделок. Теж не звернули уваги.

Та коли одного дня ми втрьох сіли пити чай і не вистачило чайних ложок, наша красуня раптом заявила: "Нічого страшного! Завтра постараюся дістати!" І справді, після цього чайних ложок у нас явно побільшало.

Далі - ще пара чудових гострих ножів, від яких золотаві батони та булочки так і танули. І вона вже навіть не приховувала, що краде. Навпаки, дуже цим пишалася: "Ти помітила? У нас новий ніж! Я вчора поцупила в кав'ярні! Скажи прикольно!"

Щоразу вона сприймала це як подвиг. І географія з кожним днем ставала дедалі ширшою: спочатку інститутська їдальня, потім кав'ярні та бари неподалік (різні "Кофе-Хауси", "Тралі-Валі" і т. п.) Після ножів та виделок пішла крупна здобич - чашки та келихи.

Ні, я не скаржуся на життя. Тепер у нас досхочу різного посуду, і його завжди вистачає. Але минулої суботи в мене ледь не стався серцевий напад. Вона завалила в кімнату з двома величезними пакетами і почала викладати на стіл продукти. Причому недешеві! Якийсь фірмовий коньяк за 300 грн, солодощі, фрукти, м'ясо... І заявила, що вкрала це все у... спермаркеті неподалік! Звичайно, не сама. Двоє її дружбанів відвертали увагу охоронців, прикидаючись п'яними. Але сам факт! Там харчів було мабуть гривень на 500, не менше! Півночі вони задоволено їли, пили і пишалися собою.

Учора ввечері вона прийшла з пакетом краденого полуничного соку (до речі, з того самого маркету). І ще обурювалася, що хотіла вкрасти чіпси та шоколадку, але злий охоронець, хай йому грець, пильно за нею стежив, тому нічого не вийшло.

Зараз пригадую, чи хотілося мені колись у житті щось вкрасти? Так, у дитинстві досить часто. Але в дорослому віці...

Після 2 курсу я проходила практику у своєму улюбленому видавництві "Музична Україна". У них перед входом завжди лежало багацько нотної та сувенірної макулатури. Я щоранку проходила повз і просто облизувалася на роздруківки українських пісень в обробці Миколи Лисенка та закладки з портретом Соломії Крушельницької. Усе це лежало в темряві та пилюці, і наче нікому не було потрібно. Одного разу я таки наважилася. Поки ніхто не бачив, нагрібла собі всього потроху. У редакції ніхто нічого не помітив.  Але наступного ранку у мене в тролейбусі витягли з сумки мобільний телефон. Тож я переконалася: все, що ми робимо в цьому житті - добре чи погане - неодмінно до нас повертається.

Торік восени я була на Петрівці, і дорогою до метра згадала, що мені потрібні батарейки для фотоапарата. Підійшовши до найближчого латка з елементами живлення, я віддала продавцеві гроші, а потім відволіклася. Стояла зо хвилину. Не знаю, як не помітила, що батарейки мені вже давно дали. І коли нагадала продавцеві, що чекаю, він здивувався. Але мовчки простягнув мені другу пару.

Виявила лише коли приїхала в гуртожиток. Не спала цілу ніч. Потім прямо зранку знову поїхала на Петрівку і повернула зайві батарейки. Той хлопець у латку дивився на мене як на ненормальну і ледь стримував сміх. Що ж. нехай так. Але я точно знаю, що більше ніколи і нічого не зможу вкрасти. Бо за все в цьому житті завжди треба платити... Нічого і нікому просто так не минається.

Як хворіють на клептоманію? Від чого це залежить? Виховання? Особливості психіки? І чи людям, які страждають на цю хворобу, можна пробачити їхні вчинки?  Чи повернеться моїй сусідці все, що вона робить у кав'ярнях та супермаркетах? І чому одним воно сходить з рук, а іншим - ні?