Днями на одному блозі прочитала запис про НЕкохання. Тобто, як важко сказати людині, що ти її НЕ кохаєш. І чомусь закортіло написати про своє минуле НЕкохання.
Напевно, у багатьох була подібна ситуація. У мене вона теж була. І я запам'ятала її на все життя. Ніби жорстокий, але дуже корисний урок.
Почалося все з того, що влітку 2006 року я пересолила огірковий салат. Це буває доволі рідко, тому моя молодша сестра нестерпно глузувала з мене, мовляв, закохалася, і нам не розповідаєш. Заколахася? Ні... Неможливо... У кого? У нього? Невже?
Він був програмістом. Точніше, він і зараз програміст. Але незвичайний - у нього в грудях справжнє серце замість вінчестера. Цей неймовірний факт мене вабив.
Він був щирим. У всьому що робив і говорив. А це для мене дуже важливо. Щирість... Він був чесним і порядним. Турботливим. Завжди був готовий прийти на допомогу. Співав, грав на гітарі й писав пісні. Слухав "Queen", Елвіса Преслі і Френка Синатру. НЕ палив (!!!!!) НЕ вживав нецензурної лексики (!!!!!)
Словом, у ньому було все, чого мені на той момент не вистачало. Можливо це і спричинило так званий «ефект закоханості», спалах емоцій…
Сама не знаю, як таке могло статися. Чи я не знала його? Навпаки, ми були знайомі вже понад рік. І десь у глибині, в найдальшому куточку серця щось підказувало мені: це не твоє! Але не послухалася. Тож, коли він запросив мене на перше побачення, стрибала від щастя.
Усе було наче уві сні. Він повів мене на Труханів острів. Ми сиділи на березі річки, доки не стемніло. Розмовляли про все на світі. Він грав мені на гітарі. А потім повів на башту. Знаєте ту башту на Трухановому? Звідти видно цілий Київ. А ввечері, коли місто в огнях, там особливо гарно. На тій башті він щиро мені сказав: «Я хочу бути з тобою! Ти мені потрібна!»
Уперше за стільки років я відчула, що мені стало легше жити. Раптом усі мої проблеми і турботи перетворилися на наші спільні. Такого ще ніколи не було! Я припинила почуватися грубим чоловікоподібним створінням, а відчула себе звичайною жінкою. Жінкою, якій страшно самій повертатися додому пізно ввечері, якій важко нести з крамниці великі сумки, і якій неодмінно треба подати руку на сходах… Я ніколи не була такою жінкою. А з ним – стала. Багато хто намагався зробити мене такою. І нікому не дозволяла. А йому – чомусь дозволила. Бо з ним усе було так легко і просто… Бо він усе це робив щиро… Він піклувався про мене. Крім того, у нас була ціла купа спільних інтересів. Ми робили разом буквально все і допомагали одне одному в усьому. Мені тоді здавалося, що ось вони, справжні, повноцінні стосунки. Усі навколо говорили: «Яка чудова пара! Яка в них гармонія!»
Одного дня ми гуляли містом. Почався дощ, довелося перечекати у кав’ярні. І поки ми пили чай із м’ятою, я подивилася йому у вічі і, не знаю, під дією якого гормону, промовила: «Я тебе кохаю!» Він спочатку завмер і так загадково поглянув на мене… А потім обняв мене і відповів: «Я теж тебе кохаю! Так хотів тобі це сказати, але боявся!» Ось так я зробила першу помилку.
За кілька днів він повів мене знайомити з батьками. Вони зустріли нас на порозі, такі усміхнені, привітні… Його мама стільки всього наготувала! Я в той день була застуджена. Мені миттю заварили чай із мелісою. Я зомліла від такої турботи.
Про що розмовляли, вже не пам’ятаю. Але потім, коли він проводжав мене в гуртожиток, то радів. Сказав, що його мамі я дуже сподобалася. І мені від цього стало так тепло на душі, так добре…
Відтоді бувати в них у вихідні стало традицією. Я не помітила, як увійшла в цю родину. Не помітила, як ті абсолютно чужі люди полюбили мене… І так я зробила свою другу помилку.
Зараз, аналізуючи цю ситуацію, дивуюся сама собі. Але тоді все було наче в тумані. Втратила глузд. Зачарована, замріяна… Загубилася. То була не я – астральна проекція мене. Бо справжня я – не така. Ніколи такою не була. І ніколи не буду.
Усе йшло чудово. До одного фатального дня.
Якось я відчула, що захворію, але в інститут усе одно пішла. На останній парі піднялася температура. Він приїхав, забрав мене, повіз назад у гуртожиток, дорогою накупивши ліків і фруктів. Я слухняно все це прийняла і відправила його. Сподівалася, що хвороба скоро минеться.
Надвечір температура сягала 39, і я вже нічого не тямила. Але лікаря викликати не дозволила ані йому, ані своїм сусідкам. Бо я сильна. І так видужаю. Наковталася антибіотиків і насилу заснула.
Найстрашніше сталося наступного ранку, коли залишилася сама в кімнаті. Температура ще трималася. Але я сказала собі: нічого, я сильна! Піднялася з ліжка і вийшла, щоб поставити чайник. Далі нічого не пам’ятаю, крім того, що отямилася, лежачі на підлозі в коридорі, обличчям у калюжі крові. За кілька секунд зрозуміла, що то моя кров. Поруч нікого не було. Як доповзла до ліжка, теж не пам’ятаю. За кілька хвилин повернулася моя сусідка Наталка. Мабуть, видовище було жахливе, бо вона одразу закричала. Усе ліжко було в крові, і підлога, і навіть двері у кривавих відбитках. Але я нічого не могла їй пояснити. Вона сіла біля мене і почала так безпорадно голосити: «Риточко, прости, будь ласка! Я у школі на самі п’ятірки вчилася, але я не знаю, що робити! Прости!» Я ледь не збожеволіла від такої дурості. Вказала їй на телефон і ледве змогла попросити, аби зателефонувала тому, хто знатиме, що робити.
Він миттю примчав, викликав «швидку», поїхав зі мною до лікарні. Я так сильно вдарилася, що не могла згадати ані своєї адреси, ані району, де живу. Навіть не пам’ятала, скільки мені років. Він сам відповідав на всі запитання. Я лише дивувалася: як він може стільки знати про мене?
Коли мене нарешті оглянули і наклали шви на розтрощене підборіддя, підійшла одна медсестра: «Який у вас чоловік чудовий! Так про вас піклується! Це така рідкість!» Мене наче струмом ударило. Я здригнулася: «Він мені не чоловік!» А вона відказала: «Ну майбутній чоловік! Яка різниця?»
Цілий тиждень, поки я лежала з температурою, зашитою нижньою щелепою та гулями по всій голові, він сидів біля мене. Годував, лікував, розважав… Усі дівчата захоплено говорили: «Як він тебе любить! Як тобі пощастило!» А я все дивилася на нього, і в голові крутилося лише одне слово: чоловік, чоловік, чоловік… Хто? Він? Він – майбутній чоловік? І мені ставало дедалі ніяково думати про таке. Тільки тепер потроху я почала усвідомлювати, що накоїла.
Згодом, коли я вже одужала, мені зняли шви й гулі на голові загоїлися, ми знову вирішили погуляти містом. Ті хвилини досі у мене в пам’яті. Він чекав на мене біля метра. Коли побачив, пішов назустріч. А я зупинилася. І наче обухом по голові. Зненацька я помітила, яка в нього жахлива незграбна хода… І потворна постава… І дурнувата усмішка… Ні! Ні! Не може бути! Такого не може бути! Я ж кохаю його… Кохаю…
За кілька днів стався ще один інцидент.
Я поділилася з ним своїми планами на майбутнє. Сказала, що можу виграти грант на стажування в Італії. Думала, порадіє за мене, а він обурився: «Ти поїдеш від мене? Отак просто кинеш мене і поїдеш?» Я намагалася йому пояснити, що то лише на кілька місяців, що все буде гаразд. Але він не міг зрозуміти, навіщо їхати кудись далеко на кілька місяців, коли вчитися можна і тут. «Давай просто з’їздимо в Італію, коли тобі так хочеться там побувати!» - «Я не хочу просто туди їхати! Зрозумій, я спеціально вивчаю їхню мову, і культуру, і все на світі! Я хочу там повчитися, здобути нові знання!» - «Навіщо?» - «Невже тобі ніколи не хотілося кудись поїхати і дізнатися щось нове?!» - «Ні. Я взагалі ніколи не виїжджав за межі Києва!» Це мене приголомшило. Як? Як можна ціле життя не виїжджати за межі свого міста? Не збагачувати і не розширювати свій світогляд? Як????!!!! Він не розумів мене. Уперше за стільки місяців. І навіть не намагався зрозуміти. Тоді я провела паралель. Він займався оперним співом і думав готуватися в консерваторію. Я спитала: «А якщо ти будеш оперним співаком і поїдеш на гастролі на кілька місяців?» - «Тоді я візьму тебе з собою!» Я була в шоці. «Ну а як я не зможу з тобою поїхати? Ти про це подумав?» Він замислився: «Гаразд. Тоді я не буду оперним співаком. До біса консерваторію» - «Ти серйозно???» - «Так. Я буду з тобою. Завжди!»
Грант я не отримала. Але після тієї розмови мене раптом стало дратувати, що він постійно зустрічає мене після пар і проводжає в гуртожиток. І постійно хвилюється за мене. Скрізь, що би я не робила. І виконує все, про що би я не попросила.
Дедалі більше дратувало в ньому те, що раніше я сприймала, як принади. Таке відчуття, ніби несправжня я нарешті відходить, і до мене повертається моє «Его», яке спало протягом тих останніх місяців.
Майбутній чоловік… Що це означає? Що я вийду за нього заміж? Народжу від нього дітей і вони будуть схожі на нього? Ні! Ні! Я не хочу, щоб моя дитина успадкувала його риси! І… І взагалі не хочу від нього дітей! І не хочу за нього заміж! Який із нього чоловік?
Так я, нарешті, зізналася собі, що не кохаю. Хоча потім іще довго гнала від себе ті думки. Бо все було так чудово! Так чудово! Ніколи ще в мене не було таких стосунків! І… Де я ще знайду чоловіка, який не палить і не вживає нецензурної лексики? І який буде таким самим щирим і добрим? Це справді рідкість…
Але найбільше мене мучило, що все зайшло занадто далеко. Якби тоді я не сказала йому, що кохаю, зараз було би легше. Та за свої слова треба відповідати. Виходить, я збрехала йому? Дала надію? А тепер, коли він не може без мене жити, я покину його?
А ще хвилювалася за його маму. Бо вона в нього чудова. І вона так раділа нашим стосункам! Було видно, що вже приймає мене як невістку. Я стала фактично членом їхньої сім’ї. Господи, що я накоїла! Як так могло статися?
Я намагалася повернути ті почуття. Ходила місцями наших перших побачень, згадувала наше знайомство… Нічого. Нічого не допомагало. Я не кохала.
Ближче до зими його найкращий друг одружувався. Нас запросили на весілля. Біля РАГСу знімали на відеокамеру, і щасливий наречений крикнув: «Зніміть їх! Вони – наступні!» У мене всередині все переверталося.
Коли ми поверталися зі свята, чомусь заговорили про весілля. Спочатку жартома. А потім він сказав: «Я хочу, щоб ти була моєю дружиною!» У мене серце зупинилося. «Точніше… Ні, не лякайся. Я не кажу - зараз. Але… згодом… Ми ж одружимося?» Я мовчала зо п’ять хвилин. Він злякався, думав, що мені зле. Мені справді було трохи зле. Від самої себе. І я попросила провести мене в гуртожиток.
Дорогою чомусь згадала вірш Блока «Сердитый взор бесцветных глаз» із циклу «Кармен». Поки ми йшли, я прочитала ті рядки напам’ять. Він спитав: «Хто це написав?» - «Блок» - «Да? Гарно… Виходить, у нього є гарні вірші… А я завжди думав, що Блок писав лише про революцію…» - «У нього є про революцію… Але загалом це поет Срібної доби!» - «Да? А, тобто, Пушкін – це так само Срібна доба?» Я не витримала і зірвалася. Так мене обурило це незнання! Я крикнула: «Ти що?! Пушкін – це Золота доба! З-о-л-о-т-а!!!!!! Він жив у ХІХ столітті, а Блок – у ХХ!!!!!» Потім я завмерла. До мене дійшло, що вперше накричала на нього! Уперше! І через що? Через Блока і Пушкіна!
У вихідні я не прийшла до нього. Цілими днями ходила по кімнаті, думала… Потім сіла й почала аналізувати все, що з нами відбувається.
Я не кохаю тебе. Ні! Лишенько, як же тобі це сказати? Що тепер буде?
Я не кохаю тебе… Мене дратує твоя хода, твоя постава, твоя манера розмовляти… Дратує твоя усмішка, твій погляд… Дратує, що ти ходиш в оперу у старих светрах і м'ятих брюках і навіть не помічаєш цього… Дратує, що ти постійно все забуваєш: то телефон, то гаманець, то квитки… І що іноді береш їжу руками, і крихти падають на стіл і на одяг. І дратує, коли ти їси тістечка посеред ночі, запихуючи їх у рот, наче огірки в банку. Дратує твоя млявіть і незграбність. І твій обмежений світогляд, точніше, небажання його розширювати. І відсутність у тебе естетичного і мистецького смаку. І твоя літературна та музична безграмотність. І твоє халатне ставлення до навчання, бо ти закінчив свій універ лише для «корочки», а для мене моя освіта дуже важлива, і я ставлюся до неї серйозно. Мене дратує в тобі все. Я не кохаю тебе. І не хочу за тебе заміж. І не хочу, щоб мої діти були схожими на тебе… І… Ти хороший! Ти чудовий! Ти щирий… Ти заслуговуєш на велике, справжнє кохання! А я не можу дати тобі його…
Про це я думала протягом вихідних. І зрозуміла, що більше так не можу. Якщо зараз це не припинити, то потім буде ще гірше.
Я зателефонувала йому, сказала, що треба поговорити. Він одразу відчув, про що буде розмова. Зірвався з роботи і приїхав.
Мені навіть не довелося багато говорити. Я почала здалека: «Ти помітив, що наші стосунки змінилися?» Він узяв мене за руку. Усе відчував. Тому перервав: «Ти кохаєш мене?» Я мовчала. «Чому ти мовчиш? Ти вже не можеш відповісти на це запитання?» Я мовчала… «Ти хочеш розійтися?» Мене паралізувало. Я кивнула. Він став переді мною на коліна: «Подивися! Подивися мені у вічі!» Я подивилася. «Невже ти нічого не відчуваєш?» Я похитала головою. У нього на очах виступили сльози. «Ти… Ти для мене – все! Розумієш?! Я кохаю тебе! Кохаю! По-справжньому! Що мені з цим робити? Скажи, що?» - «Я не знаю…» - «Що ти хочеш, щоб я зробив? Я зроблю! Яким ти хочеш, щоби я став? Скажи! Я стану!» - «Будь собою…» - «Ні! Не може бути! Коли? Коли ти зрозуміла, що не кохаєш?»
Ми розмовляли довго. Дуже довго. Він плакав… Я плакала… Це було боляче. Нестерпно боляче. Я розбивала серце вперше в житті. Сподіваюся, востаннє. Як це огидно – завдавати болю іншій людині!
Потім ми йшли до зупинки. Дорогою він зірвав мені чотирилисник і сказав: «Ти будеш щасливою!» Господи! Якби могла тоді забрати собі весь його біль, то зробила би це!
На прощання він обняв мене зі словами: «Будь ласка, тільки не ходи сама пізно ввечері!»
Потім була розмова з його мамою. Вона не дорікала мені. Просто сказала, що вже плела мені светр до Нового року, і що дуже мене полюбила. Попрощалися мирно.
Ще довго я не могла ні спати, ні їсти. Думала: може повернути все? Ще ж не пізно. Але розуміла, що то мною керує жаль.
За два тижні він прийшов. Спитав, чи не змінила я свого рішення. І я сказала, що ні, я все зробила правильно. «Так. Я бачу. Ти справді все зробила правильно! Тобі без мене набагато краще!» - «Чому ти так думаєш?» - «Бо ти зараз – інша. Не така, як зі мною» - «Зараз я – справжня» - «Так. Мабуть… Що ж, прощавай!» - «Ми розійдемося? Отак просто?» - «А що ти пропонуєш?» - «Ми ж можемо залишитися друзями!» - «Ні… Я не зможу тебе бачити… Я тебе кохаю… Але не хвилюйся за мене. У мене все буде добре!»
Він витримав паузу, а потім додав: «Я знав, що ти не кохаєш. Від самого початку. Бо твоє серце зайняте. Ти досі кохаєш його!» Я затремтіла. Він вивертав мою душу догори сподом. «Кого? Кого я кохаю? Що ти кажеш?» - «Його. І коли ти була зі мною – насправді була з ним…» Я насилу стримала сльози: «Як ти можеш це знати?» - «Я знаю… Я відчуваю тебе… Що ж, прощавай!»
Він знав… А чому я про це не знала? Виходить, він знав мене краще, ніж я сама?
От так усе скінчилося. Залишилися лише маленькі рубці на підборідді. А коли падає дощ, у голові, на місці удару, я відчуваю дуже сильні, нестерпні болі. Десь глибоко, всередині мозку. Нічого не можу з цим зробити. Мабуть, таке моє покарання за необачну брехню.
Сказати «я тебе кохаю» - набагато легше, ніж зізнатися, що не кохаєш. Тому будьте обережними з такими словами. Коли ми промовляємо їх, то беремо на себе відповідальність за людину, даємо їй надію. Триста разів подумайте перед тим, як говорити такі речі. І завжди кажіть лише правду! Бо потім може бути пізно.
І ще одне – ніколи не знайомтеся з батьками свого хлопця, якщо не впевнені в серйозності своїх почуттів!