Бакалаврську писала про театральні програмки. Розробила концепцію програмки для кожного виду театру. Вийшло шість повноцінних видань. Щоправда, коли тільки починала, не думала, що все буде саме так. Програмка для оперного театру — книжечка на 100 сторінок (із перекладним лібрето, додатковою інформацією про оперу і композитора, гарними кольоровими фотографіями). Для драматичного театру — невеличкий кольоровий буклет із фотографіями і ключовими цитатами. Програмка для ТЮГу – у формі книжки-гармошки. Для дитячого музичного театру — кольорова книжечка на металевій пружині. Для театру оперети — мініатюрна брошура з обкладинкою у вигляді маски. А програмка лялькового театру — книжка на тактильне сприйняття (на дотик): зі шматками тканини, ляльками на шнурочках, справжніми рослинами і бубликами.

Звучить начебто непогано. Але проблема втому, що це все аж до самого дня захисту було лише в моїй голові. В реальності - чорно-білі макетики, склеєні нашвидкоруч чортзна-як.

До захисту сім днів. Я сказала собі: "Спокійно, Марго! Ми і не з таким поралися!" Сім днів... Шість видань... Це все не було би так страшно і сумно, якби до цього часу я два тижні поспіль не бігала в інcтитут між роботою в газеті та улюбленим музичним видавництвом складати клятий іспит із соціології і якби... Напередодні мені не потелефонувала директорка мого видавництва і не віддала карколомний рукопис, про редагування якого я вже давно мріяла. Я не знала, сміятися, чи плакати. Уперше в житті мені дають готувати справді серйозне видання і працювати з відомим автором, а в мене повний стіл поліграфічного мотлоху і захист за сім днів.

Усе ретельно зваживши, я вирішила, що нехай краще страждає мій диплом, ніж відомий піаніст і композитор Анатолій Мірошник. Він і так настраждався за часів війни. Тож, розчинивши в окропі десять ложок кави, я взялася за книжку.

Так минуло три дні... І три ночі...

І ще день... І ніч...

А потім іще...

Поки 18 червня рівно о четвертій ранку я не дійшла до фінішу і не надіслала вельмишановному піаністові відредаговане разом із моїми зауваженнями та пропозиціями.

До захисту — два дні. Глибоко зітхаю: добре, що хоч не один день!

На першій роботі, у редакції газети, нахабно кладу голову на стіл і засинаю. До біса номер. До біса все. Прокидаюся вже на кінець своєї зміни і хапаюся за голову. Ніхто не розбудив. Ніхто не обурився. Тільки моя напарниця Оля підійшла і турботливо погладила мене по голові: "Не хвилюйся, Марго! Усе гаразд! Ніхто не помітив!» Господи! Не знаю, за які заслуги ти нагородив мене такими чудовими напарницями!

Мов очманіла біжу на поліграфію роздруковувати кольорову верстку. Увечері, нарешті, беруся за шість своїх видань. Тільки тепер, здається, розумію, як скучила за ними. Усі книжечки — буквально виколисані мною.

"Спокійно, Марго! Ти впораєшся!"

Цієї ночі першим був буклетик драматичної вистави. Потім — програмка для дитячої опери (кольорова, на пружинці). Коли починала її робити ще навесні, навіть не думала, що вийде так гарно. І малюнки, і тексти... Усе так чудово гармоніювало, що я аж сама собою запишалася (чи не вперше за стільки років).

Решта ночі пішла на друкування, вирізання та склеювання 100 сторінок програмки оперного театру (ну чого я зробила її такою великою????!!!!).

А зранку мені потелефонували добрі люди з інституту і повідомили, що якщо до кінця дня моя робота не лежатиме на столі кафедри, то, висловлюючись простою мовою, мені повний гаплик.

На що я себе перетворила? І це я? Відповідальна, серйозна, сумлінна студентка? Що зі мною відбувається? Чому?

Тяжко зітхнувши, зібравшись із силами, вирішую таки зателефонувати своєму науковому керівникові, Тетяні Степанівні Крайніковій. Цілий рік я телефонувала їй, коли не знала, що робити. І вона завжди знаходила вихід так легко і швидко, що мої вії прилипали до брів. Може і тепер, коли вже майже кінець, вона, не сердячись і не дорікаючи, скаже мені щось... щось... Господи! Що вона може мені сказати? Вона ж упевнена, що моя робота вже давно цілує стіл Тимошика! І я так сподівалася, що вона ні про що не здогадається... Бо таких викладачів — один на мільйон! Вона унікальна! Вона... Неперевершена! І розсердити її — все одно, що підірвати Сіднейську оперу!

Але тим не менш... Довелося телефонувати.

Вислухавши мої слізливі байки про затримку з поліграфією (бо не могла ж я сказати їй, що весь цей час узагалі займалася не тим, чим треба було), Тетяна Степанівна, звичайно сердито, почала мене навчати, що і як говорити на кафедрі. Я миттю вилетіла з кімнати і помчала до таксофону.

Спочатку вислухала 20-хвилинну тираду від Тимошика про те, яка я погана і безвідповідальна студентка, ганьба для сучасної видавничої справи. Що ж, він має рацію. Навіть коли говорить спересердя. Але я таки знайшла в собі сили вимовити: "У мене шість видань! Шість! Не одне!" І мені дозволили покласти на кафедру лише теорію.

О дев'ятій вечора з-під моїх рук вийшла кольорова книжка-гармошка до вистави "Полліанна" Театру юного глядача на Липках. Нею я теж не могла намилуватися. Чи це справді зробила я? Сама? Своїми руками-милицями?

Із програмкою театру оперети довелося помучитися. Посеред ночі  закінчився клей. Стиснувши зуби вишкрібала рештки спочатку шматками картону, потім... виделкою. Тому видання вийшло облапаним, брудним і покоцаним. Навіть його простий чорно-білий макет здавався мені кращим. Але що робити? Вороття немає.

Коли, нарешті, дійшла до створення тактильної книжки з ляльками, хотілося кричати і трощити все навколо. І тут підключилася моя сусідка Наталка: "Ритусю, може допомогти тобі? Ти вже зовсім ніяка!" Я благаючим тоном промовила: "Будь ласка! Зший мені ляльку Телесика! Будь-як! Я більше не можу!!!!!" Ми разом вигребли купу клаптиків, які я спеціально збирала для цього діла. Наталка взяла ті, що їй були потрібні і почала шити. Телесик вийшов кумедним, у червоній піжамі. Та байдуже. Головне — вийшов.

Решта ночі минула під гуркіт принтера, розрізання паперу, склеювання, скріплення, безперервного вичавлювання клею і відмотування скотчу.

О сьомій ранку вся підлога була встелена поліграфічними відходами, ліжко та стіл — вкриті витратними матеріалами, а холодильник залитий клеєм. Саме на ньому я в істериці вичавлювала той клятий ПВА, бо на столі не було місця.

Захист о десятій, значить вийти потрібно о дев'ятій, тож я могла поспати принаймні годинку. Прямо в одязі впала на ліжко і заснула, перед тим закутавшись у різнокольоровий папір та підклавши під голову степлер.

Коли о восьмій почула будильник, довго не могла збагнути, що відбувається. Спочатку навіть не впізнала кімнату. Але в очі кинулася товста тактильна книжка, перев'язана яскравим помаранчевим шнурком. То мені нічого не наснилося! Захист і справді сьогодні!

Я в напівсомнамбульному стані. Геть забула, про що моя робота. Не знала, що говоритиму. І взагалі нічого вже не знала. А половина моїх видань, як я не старалася, все одно вийшли кепськими: багато клею, криво обрізані, пожмакані... Де? Де моє бажання реабілітуватися?!

Випила кави. Але після неї чомусь стало ще гірше. Ледь не знудило. До мене дійшло, що вже майже два дні нічого не їлакрім жуйки. Моя сусідка Наталка намагалася нагодувати мене, але я не могла навіть дивитися на їжу.

В інститут нас із подругою Марисею повіз її батько на машині. Дорогою я постійно думала про свої видання. Через ті плями від клею, погано обрізані сторінки і т.д. мене раптом почало тіпати. І я навіть не підготувала тексту свого виступу, і навіть не уявляла, що говоритиму, бо забула все на світі. Тож коли ми доїхали, я вже билася в конвульсіях і мріяла застрелитися.

За 10 хвилин до початку захисту мої нерви здали. Було настільки зле, що не відчувала підлоги під собою. А за 5 хвилин узагалі сталося дещо феноменальне. Я знепритомніла. На очах у всієї групи. Гепнулася прямо на руки свого одногрупника Жені Черниша. Щоправда, розлючена Тетяна Степанівна швидко привела мене до тями, менторськи натякнувши, що я не дуже схожа на Мольєрівську героїню.

Коли мене викликали до кафедри, я встигла трохи заспокоїтися. Але так і не вирішила, що говоритиму. Заїкалася, бекала і мекала. Тож, доповідь не вийшла. Якби не гіперпозитивний відгук моєї гіперавторитетної пані Тетяни, не знаю, що було би. Вона на всю аудиторію назвала мене «ходячим креативом» і так розхвалила, що я навіть засумнівалася, чи вона справді має на увазі мене. Своїм «відмінно» я відсотків на 70 маю завдячувати саме їй.

Після того жаху я пішла на роботу. Там не витримала — знову заснула. Мене розбудили і відправили додому.

Лише повернувшись у гуртожиток і відчинивши двері своєї кімнати я збагнула, що відбулося. Захистилася! Кінець…

Усе навколо ще нагадувало мої нічні пригоди: і підлога, і стіл, і холодильник, і ліжко… Шматки паперу, сліди від клею, шнурки, стрічки, скоби, клаптики, скотч… І раптом мій погляд зупинився на чорно-білих макетиках моїх видань. Я кинула сумку, зняла свої дурнуваті окуляри й опустилася на коліна. Притуливши до серця копії своїх програмок, раптом відчула, що плачу. Їх забрали у мене… Отак швидко… Я навіть не встигла їх сфотографувати. І я плакала… Голосила так, наче тримала в руках пінетки своїх померлих дітей. Я так чекала на цей день! І думала, що радітиму. Але натомість було так гірко, як ніколи в житті. Чому?

Трохи пізніше я впала на ліжко, розгорнувши книжку Миколи Степановича. І читала її так, як досі не читала навіть Ліну Костенко. І сльози розміром із персики повільно котилися з очей. Так і заснула…