Не можу сказати, що мій шлях до пізнання опери був тернистим. Але його би не було, якби не одна доленосна зустріч...
Така собі провінціалка з валізами, я навіть не здогадувалася, як круто може змінитися моє життя....
З дитинства я полюбила оперу. У 12 років мене повели в Одеський оперний театр на "Іоланту". Відтоді це мистецтво захопило мене.
Усе, що було в моєму маленькому містечку - книги і музична школа. І, коли на уроках музичної літератури нам ставили платівки з операми, я слухала, уявляючи, як це виглядатиме на театральній сцені. У ті хвилини мені так хотілося побачити й почути все по-справжньому! Читаючи про оперу в підручниках, енциклопедіях, я подумки складала собі список, що саме мені найбільше кортить почути і чому. Не чувши і половини тих творів, про які читала, я ніби відчувала їх. Так і полюбила Пуччіні, "заочно". Особливо мені впала в око "Чіо-Чіо-Сан". Ця опера притягувала мене, мов магніт. Здавалося, це щось надзвичайне, неповторне... екзотичне.
У музичній школі я постійно питала у викладачів: "Чому ми не проходимо Пуччіні? Чому ми його не слухаємо?" На що мені відповідали: "Це складна музика, не для шкільної програми!" Тоді я запитувала: "А чи немає в нас платівок із "Чіо-Чіо-Сан"?" І мені відказували: "Ні! Це складний твір! Його в музичній школі не слухають!" Складний твір... Складна музика... Ох! Маестро Джакомо, чому ж ви писали таку складну музику, що діти в музичній школі не можуть її слухати? Це обурювало мене.
У столиці я бувала дуже рідко. Та й не встигала в театр - потяг від'їжджав увечері. Я заздрила киянам... Думала: "Які ви щасливі! Можете слухати оперу вживу!" І вирішила, що, коли приїду навчатися до Києва, ходитиму в оперу досхочу.
"Чіо-Чіо-Сан" стала моєю мрією. Ніби без неї все буде не так... І я мала її подивитися і послухати. Саме її.
І ось я студентка. Налякана, затуркана. Нове життя, нові люди.... Нові проблеми: пошук житла, нескінченні переїзди, незрозумілі предмети, суперсуворі викладачі... страждання через відсутність кулінарних здібностей... нерви... нерви... нерви...
Жовтень. У стані крайньої депресії прямую до бібліотеки. І раптом помічаю величезну сіру бідувлю оперного театру... Серце завмирає - так! Так! Біжу туди, мов на першу шкільну лінійку. У репертуарі бачу "Чіо-Чіо-Сан". Завтра...
Беру квиток. І цілий день ходжу як у тумані. Повірити не можу, що це сталося. Скільки років я чекала на цю мить!
2004 рік. 16 жовтня. Вечір. Навіть пам'ятаю, що то була субота. Ось я вже читаю програмку... Читаю зміст.... Читаю лібрето... Господи! Навіщо? Я ж і так усе знаю... Але ні. Маю прочитати все.... Завіса... Японська хатинка... Пінкертон, Горо, Щарплес... Так! Усе, про що я читала! Стежу за музикою... Стежу за текстом... Поки що нічого не розумію, але серце просто вистрибує з грудей. Ще б пак! Стільки років мріяти. Нарешті!
Вона вийшла на місток із парасолькою в руках і заспівала "Spira sul mare sulla terra..." Її голос оповив мене зсередини. Здавалося, все навколо скам'яніло, лише вона була живою... Я не розбирала слів. І не знала ще толком, де там яка арія. Але той спів наче прицементував мене до крісла. Не пам'ятаю навіть, чи могла тоді дихати, не те що поворушитися...
У другій дії таки вистачило сил, щоб поаплодувати їй після виконання монологу. А у третій дії, після сцени самогубства щось боляче різануло мене по серцю... І я розплакалася. В університеті напередодні нам розповідали про катарсис, і я ледве могла уявити, що це таке. А тепер відчула його на собі. Ті звуки... Глибокі, проникливі, теплі, відшліфовані молокоподібні звуки у поєднанні з цвітом сакури... Весь театр кудись зник. І Київ разом із ним.
Я поверталася з вистави мов зомбі. Нічого не чула, не бачила, не тямила... І тієї ночі навіть не спала. Усе передивлялася програмку, читала її прізвище: Лідя Забіляста... Забіляста...
Після цього мої відвідування оперного театру стали доволі частими. Я намагалася не пропускати жодної вистави, слухала всіх виконавців. Прибігала туди після пар або замість пар, між заліками та іспитами. Одна білетерка, з якою я потоваришувала, в антрактах замикала мене в дальній ложі першого ярусу, щоб я могла там спокійно вчитися, писати конспекти, готуватися до сесії... Так, в антракті між першою і другою діями "Паяц" я вчила коректурні знаки, між другою і третьою діями "Ріголетто" - робила орфоепічні вправи з української мови, а між третьою і четвертою діями "Травіати" - штудіювала теорію масової комунікації...
Але те відчуття, яке було на "Чіо-Чіо-Сан" більше не поверталося. Оперним мистецтвом я захоплювалася дедалі більше. І була щаслива від того, що нарешті можу слухати вживу все, що колись нам ставили на платівках у музикалці. Та не вистачало мені її співу...Її! І так я зрозуміла, що в мене з'явилася улюблена оперна співачка.
Такого витонченого тембру, таких квіткових інтонацій, приголомшливих каденцій, що схоплюють, ріжуть по серцю і прицементовують, немає більше ні в кого... Так ніхто у світі не співає. І ніколи не співатиме...
А коли дізналася, що вона, як і я, з Кіровоградщини, то була безмежно здивована. Землячка?! Вона - моя землячка? Точніше... Я - її землячка... Як же я раніше нічого про неї не чула?!
Перший букет був узимку, після її Леонори в "Трубадурі". Тоді передала анонімно - боялася. А далі... Вирішила, що метелики - таки буде досить символічно, адже саме після "Чіо-ЧІо-Сан" ("Мадам Баттерфлай") я її і полюбила. Відтоді після кожної вистави почала передавати їй букет із метеликом, маленьким подарунком і запискою. Але назватися так і не наважувалася. Підписувалася просто "М". І так цілий рік...
Вона лікувала мене. Коли було кепсько, коли не вистачало сил на це таке незрозуміле життя. Її спів живив мене, збагачував мою душу. Я пила її молокоподібний голос, усе, до останньої нотки. А коли довго не було вистав із нею, я почувалася стомленою, виснаженою...
На той час я вже потроху знайомилася зі співаками, яких бачила у глядачевому залі. І при кожній нагоді запитувала: "Ви знайомі з Забілястою? Розкажіть мені про неї! Будь ласка!" І те, що я чула від інших, і те, що бачила на сцені, видавалося мені дедалі ріднішим... Я відчувала цю жінку, і мені здавалося, що знаю її все життя. Але водночас виникло і почуття страху. Так, її гордий погляд зі сцени в темряву залу іноді лякав мене. Що це? Магія?
Закінчився перший курс. Зовсім трохи залишалося до завершення театрального сезону. Я рахувала дні до заключного гала-концерту. Але чи співатиме вона на ньому - ніхто не знав.
"Подзвони їй і спитай!" - якось порадила мені моя знайома білетерка. "Ні... Ні! Не можу!" - "Чому?" - "Не можу!"
Але за день до концерту я таки не витримала. Нехай! Нехай вона пошле мене подалі, нехай накричить за моє шанувальницьке нахабство, нехай остаточно вб'є мене своєю непохитністю... Мені байдуже!
Відшукати її телефон у довіднику виявилося зовсім просто. Я набрала номер і за три гудки почула той трояндово-дощовий тембр. Господи, дай сил!
- Лідіє Леонідівно?
- Так...
- Ви... Я... Я... Пробачте.... Я...
Але вона різко перервала моє заїкання.
- Хто це?
Я трохи заспокоїлася і відповіла:
- Це ваша шанувальниця...
- Маргарита?
І після цього мене паралізувало. Вона не зрозуміла причини цієї мовчанки:
- Алло! Алло! Що сталося?
- Ви... Ви мене знаєте?!
- Так! Це ви? У мене вже вся квартира у ваших метеликах! Звідки ви знаєете, що я їх люблю?!
Що було далі, вже не згадаю. Я разів триста повторила "Я вас люблю", бо не могла більше нічого їй сказати. Вона питала мене, де я навчаюся, на якому курсі... Але мене просто зносило біля телефону. Я нічого не чула. І коли зрозуміла, що ситуація стає критичною, ввічливо попрощалася і поклала слухавку.
Цілу ніч дівчата, з якими я тоді жила на квартирі, не могли мене заспокоїти. Я наче оскаженіла. Носилася по кімнаті, стрибала, сміялася... Опівночі в мене піднялася температура. А на ранок я побігла по квіти.
На концерті вона співала арію Джоконди. У пишній темно-червоній сукні. Як вона співала! Описати це неможливо!
А після концерту я дочекалася її на службовому. Найбільше боялася, що не впізнаю без гриму. Але впізнала. Ми проговорили зо півгодини. Про все на світі. Я дивилася на неї, тепер уже справжню... І вже не було того погляду, який так лякав мене зі сцени. Вона інша. Але тепер я відчувала її як ніколи. Вона інша - ще рідніша, ніж була.
Ось уже скоро мине чотири роки відтоді, як почула її вперше. І три роки - з того першого вечора перед службовим входом. А мені здається, що ми з нею знайомі все життя... Адже в цьому житті нічого не буває випадково. Це або магія, або... доля...
Інакше як пояснити те, що я з дитинства полюбила Пуччіні, навіть не чувши його музики? І те, що я мріяла почути саме "Чіо-Чіо-Сан", а не якусь іншу оперу? І те, що вперше потрапила в театр саме в той день, коли співала Вона...
RSS: лідія забіляста