Учора мені наснилася казка Шарля Перро "Синя Борода". Востаннє я читала її, мабуть, у дуже ранньому дитинстві. А тут вона мені раптом наснилася.
Прокинулася й думаю собі: казка ж і справді цікава, незвичайна.
Перша моя зустріч із бароном Синьою Бородою відбулася, здається, у 5 років, коли мені на день народження подарували маленьку синеньку книжечку з казками Перро. Убрана в палітурку з цупкого картону, вона була моїм єдиним захопленням протягом двох-трьох тижнів точно. Я постійно носила її з собою. Навіть на кухню. Але читати боялася. Лише роздивлялася її то згори, то збоку, дивилася зміст...
Вона стала у мене чи не першою новою книжкою. До цього я мала доступ лише до шафи зі старими книгами, які збирали мої батьки. Там теж було багато дитячих книжок. А тут мені подарували справжню нову, а головне - МОЮ книжку! Я не могла отак просто взяти і прочитати її. Мабуть, хотілося подовжити це почуття власності, відчуття новизни, гордість за те, що мені вже почали дарувати справжні подарунки.
І ще одна проблема - я не знала, з якої казки почати. І ніхто не міг порадити нічого путнього. "Прочитай "Попелюшку"! Це моя улюблена!" - сказала якось мамина приятелька, завітавши до нас на каву. Але я не звикла вірити "товстим тьотям із пухлими вишневими губами". Тому так і ходила туди-сюди, притуливши свій скарб до серця.

Нарешті мене привабила назва "Спляча красуня". Подумала, що, мабуть, це найцікавіша. І читання почалося. Тривало воно з годину. Потім я почала ходити туди-сюди й буркотіти. Не пам'ятаю, що саме, але казка мені точно не сподобалася. Обурювало, що така цікава назва не зовсім відповідає сюжетові. Можна було би назвати простіше і не вводити в оману читачів.
Я носилася з тією книжкою, як із дитям. Поки мама одного дня не сказала: "Читай що хочеш. Тільки "Синю Бороду" не чіпай. Страшна казка, не для твого віку!" Ці солодкі слова заборони дуже припали мені до душі. Особливо словосполучення "страшна казка". І я почала морально готувати себе до того "страшного". То розгортала книжку на заповітній сторінці, то знову закривала. Говорила собі: "Це страшна казка, але ж її треба прочитати! От зараз візьму і прочитаю! Візьму..." Мені здавалося, що, це якийсь злочин. Тому через деякий час я забилася в дальньому кутку своєї кімнати, щоб ніхто не бачив, і прочитала потайки від усіх.
Зараз намагаюся пригадати перше враження. Це був навіть не страх. Шоковий стан. Я уявляла собі скривавлену кімнату, мертвих жінок. Але найкраще в моїй голові вимальовувався образ самого борона Синьої Бороди. Він видавався мені дебелим, здоровезним, грубим. І його очі чомусь неодмінно мали світитися в темряві.
І як нас у дитинстві лякали тим бабаєм, для мене на якийсь час бабаєм став Синя Борода. Я боялася залишатися сама в темному приміщенні: а раптом там Синя Борода?!
Боялася заходити до нашого старого сараю. Адже Синя Борода може бути скрізь!
Та попри все казка мені дуже сподобалася. І я, користуючись своєю дитячістю, досить часто просила когось, хто приходив до нас у гості, почитати мені її. І слухала знову і знову.
"І ось, вона відчинила комірчину..." Я затамовувала подих... "Ой, сонечко, що ж було в тій комірчині? Мабуть якісь потаємні скарби!" А я хитала головою: "Ні! Ні!!!!! Читайте далі! Там... Так таке-е-е-е-е!!!!! Там його мертві дружини!" І цією фразою приголомшувала всіх присутніх.
Після вчорашнього сну згадую цей "казковий" період свого дитинства й дивуюся. Зараз, уже з дорослим світоглядом перечитавши "Синю Бороду", бачу, що вона дійсно значно виізняється з-поміж усіх казок Перро. Справа навіть не в чарах, принцах та принцесах. Як тонко тут змальовуються стосунки між жінкою й чоловіком!
У нього синя борода. Це виділяє його з-поміж інших чоловіків. Усі думають, що це - аномалія. Тому в особистому житті йому не щастить.
Але він не здається. Щойно бачить жінку, яка йому подобається, одразу ж починає за нею ходити. Показує все найкраще, що є у нього в душі, дає їй зрозуміти, що зовнішність - то не головне. І, нарешті, вона змінює своє ставлення до нього.
Та сімейне життя для людини з фізичними відхиленнями видається занадто складним. Ми не знаємо, через що він убив свою першу дружину. Але точно зрозуміло, що не через комірчину. Бо тоді та комірчина не становила такої таємниці. Отже, у подружжя сталося щось серйозне. Можливо, вони посварилися, він (ненормальний, бо людина з синьою бородою не може бути психічно нормальною), ударив її, вона впала, вдарилася головою й померла. Ну що робити? Він сховав тіло в комірчині. Поступово все забулося. Що ж, не пощастило з цією жінкою - пощастить із іншою. Типовий образ чоловіка без клепки в голові.
От із цього все й починається.
Аналізуємо далі. Кожній наступній дружині він наказує не відчиняти комірчини. Але дає ключ. До того ж зачарований. Якщо проводити паралель із сучасністю, то це схоже на те, як ревниві чоловіки іноді перевіряють своїх дружин на зраду. Отже, Синя Борода перевіряв на зраду своїх наступних дружин. Для чого? Певно, що в нього якась психологічна травма, пов'язана зі зрадою. І ще певніше - його дружина його зрадила. Або йому так здалося (у всіх чоловіків бороди нормальні, а в мене синя, значить вона знайшла собі гарненього коханця з нормальною бородою або взагалі без неї). От і вбив її з ревнощів. Такий собі французький Отелло.
А якщо чесно, то всі вони мають сині бороди, тільки ми цього не помічаємо.
Казка дуже повчальна. Саме її треба давати читати дітям, особливо дівчатам, у ранньому дитинстві, а не годувати "Попелюшками", "Сплячими красунями" і подібною маячнею.
"Синя борода" вирізняється з-поміж інших казок Перро не тим, що в ній немає чарів, принців і принцес, а тим, що інші казки зображують стосунки між чоловіком і жінкою в рожевому світі, а ця - в реальному... мабуть синьому.
Якщо ви дочитали це до кінця, то, щоб відпочити від мого захоплення писанням, раджу зайти сюди:

popurri.narod.ru/top10/select36.html