Не пам’ятаю, коли вперше до мене прийшло усвідомлення, що хочу бути режисером. Зараз мені здається, що я завжди цього хотіла, навіть коли не знала, що це за професія.
Моє перше знайомство з театром відбулося в чотири роки. Це була казка про Білосніжку та гномів у місцевому ТЮГу. Після того походу я довго не могла заспокоїтися. Дорогою з театру постійно переказувала мамі сюжет вистави, захоплено згадувала героїв… Увечері мама ніяк не могла примусити мене спати. Я заснула лише, коли вона пообіцяла, що ми незабаром знову підемо в театр. Тієї ночі мені снилися дива: чари, загадковий ліс, гноми в ковпаках…
Мама обіцянки дотрималася. Ми справді незабаром знову пішли в театр. А потім знову, і знову, і знову… Після Білосніжки був «Горбоконик», потім «Два клени», потім «Снігова королева»... І так до нескінченності.
Треба віддати належне моїй мамі. Їй тоді було нелегко. Вона сама виховувала нас із сестрою. Шалений лінгвіст, вона працювала на двох роботах, ночами сиділа над перекладами, а у вихідні додатково приймала учнів. Але, незважаючи на це, я ніколи не знала, що значить «гальорка» в театрі, чи навіть ложа. Мама не могла допустити, аби наші місця були далеко. Ми завжди сиділи в партері, якомога ближче до сцени. Я спостерігала за акторами, вловлювала кожну деталь, бачила їхні обличчя, запам’ятовувала міміку, жести, роздивлялася костюми… Це було надзвичайно! Тепер я часто запитую себе, якби мама тоді знала, до чого призведуть ті численні візити в театр, чи стала би так активно прищеплювати мені любов до мистецтва?
Одного разу, коли ми прийшли у театр знову на якусь дитячу виставу нам повідомили, що сталася заміна. Натомість буде вистава для дорослих. Мама хотіла їхати додому, але я наполягала. Тож ми лишилися.
Грали історію про піонерів. Кілька хлопців чомусь кохали одну єдину дівчину і сварилися через неї. Дія відбувалася на будівництві, на сцені були розкидані цегла, зламані меблі й чомусь молочні бедони... Я нічого не розуміла. Але не могла відірвати погляду від сцени... То ось він який, справжній театр! Там, де все ніби по-справжньому! Та вистава досі у мене перед очима. Це перше враження неймовірне.
Свою першу постановку я здійснила у вісім років. Моя молодша сестра тоді була у трирічному віці. Я покликала її разом із сусідською дівчинкою і сказала, що ставитимемо виставу до 1 травня. Історію про мишу та малинівку, яку я прочитала у збірці абхазьких казок. Малята здивовано дивилися на мене, і майже нічого не розуміли. Та грати у виставі погодилися. Почалися репетиції. Я чітко розписала графік: щодня приходжу зі школи, роблю уроки, потім репетируємо. А у вихідні репетирували зранку і майже до вечора. Але я так захопилася цією ідеєю, що вже ні про що більше не могла думати. Я працювала зі своїми малими акторками, показувала і розповідала їм, що і як треба робити, як розмовляти, як рухатися… Я думала, з чого і як зробити костюми, декорації, яку взяти музику…
За два тижні до нашої «прем’єри» я почала виписувати квитки, малювати програмки. Ми тоді жили в селі. Я запросила всіх наших сусідів, і не могла дочекатися того заповітного дня.
Не обійшлося без «скандалів». Як же без них? Та ще й перед прем’єрою! Спочатку моя сестра раптом зрозуміла, що грає негативного персонажа і почала плакати: «Я не хо-о-о-о-тю-ю-ю бути пога-а-а-ною-ю-ю-ю!!!!» І як я не вмовляла її, як не переконувала, все було марно. Зрештою довелося втішати її цукерками. Тільки тоді вона погодилася. Потім дівчата двічі серйозно сварилися. І я, зібравши в кулак усю свою дитячу волю, заспокоювала і мирила їх. При цьому постійно повторювала: «Ми маємо працювати! Що ви робите? Вистава на межі зриву!»
А ті години плідної праці над костюмами і декораціями досі в моїй пам'яті, наче то було вчора. Із якою любов'ю я вирізала і склеювала вуха для Миші, робила плащ для Малинівки зі старої маминої сорочки! Як я прикріплювала стару ковдру (фон) до серванту! Як розкладала подушки (камені) на підлозі! Наша вітальня тоді перетворилася спочатку на звалище, а потім поступово на щось незрозуміле, до певного часу таємниче.
На «прем’єру» прийшло кілька сусідських дітей, мої друзі, друзі моїх малих акторок і… Мама. Вистава тривала зо півгодини. Я весь цей час сиділа у шафі, з якої мала вийти лише у кінці, на поклон, як справжній режисер у день прем’єри. Хоча навіть не здогадувалася, чию функцію на той момент виконувала. У день показу мене охопило справжнє хвилювання… Хвилювалася за дівчат: раптом вони забудуть слова, забудуть, що потрібно робити, розгубляться, злякаються публіки… Хвилювалася за публіку: раптом нікому не сподобається, ніхто не зрозуміє, не сприйме… Але нічого подібного не сталося! Дівчата все зробили чудово. Більше того, вільно і природно, так, як і має бути! І коли нарешті я вилізла з шафи і ми втрьох почали кланятися, усі гучно аплодували, дехто навіть кричав: «Молодці!». На обличчях глядачів я бачила вдоволену усмішку. І якесь невідоме досі почуття тепла з’явилося в моїй душі…
Не минуло і тижня, як мені закортіло поставити нову виставу. Уже не пам'ятаю, чому саме, але вподобала історію про крокодила Гену і Чебурашку. Мабуть через те, що знайшла в комірчині старий батьків светр: коричневий і пухнастий, те що треба для Чебурашки. Отже, буквально за день сюжет мультика був адаптований для сценічної постановки.
Крокодила Гену я побачила у своїй подрузі, що мешкала в будинку навпроти. Чебурашкою мала бути моя сестра. А роль Шапокляк я відвела собі, оскільки дуже любила мамин чорний капелюх і свої кумедні квадратні черевики.
Із цією виставою працювати довелося ще плідніше і наполегливіше. Але з акторами було легше. Моя сестра прекрасно вжилася в образ малого пухнастого друга з великими вухами. А подружка, хоч і не одразу сприйняла внутрішній світ самотнього крокодила, але розуміла мене з півслова. Тож у нас усе вийшло.
Щоправда, довелося помучитися з костюмами. Спочатку не могли зробити вуха для Чебурашки, потім не знали, з чого змайструвати морду для крокодила… Зрештою, вуха ми зробили. А з крокодилом нічого іншого не придумали, як пофарбувати обличчя в зелений колір, а до пояса прикріпити довгий хвіст зі скатаної зеленої ковдри. Мама, як не дивно, навіть пожертвувала для нашої благородної справи свою стару косметику. Я була на сьомому небі від щастя: тепер у нас буде справжній грим!
Іще під час роботи над цією виставою в мене зародилася ідея нової. Тепер за власним сценарієм. Точніше за власним задумом – сценарії я тоді не писала, навіть не знала, що це таке. Я просто тримала сюжет у голові і пояснювала, кому і що говорити.
Наш «Крокодил» мав успіх. Нам так само аплодували, нас хвалили… А в кінці я оголосила, що віднині у мене вдома відкривається театр, і що незабаром відбудеться нова вистава. Усі зраділи. Це був чудовий день. От тільки моя подружка ще довго ходила з зеленим обличчям, бо «грим» нічим не змивався. Відтоді, треба думати, вона вкрай зненавиділа мультик про «Крокодила Гену».
Наступною стала вистава «Модниця». Мій дебют у драматургії. Історія про дівчину, яка настільки захоплювалася модою, що не помітила, як втратила саму себе. І протягом усієї вистави вона шукає саму себе. І в кінці знаходить і себе, і свою другу половинку – принца. На цю виставу прийшли не лише глядачі з сусідніх дворів, а й кілька моїх однокласників. Мама теж подивилася. І цього разу не приховувала свого обурення. У цій постановці я, мабуть, використала найбільше її речей: одяг, хустки, взуття, капелюхи… Усе, що знайшла у неї в гардеробі. Потім у нас із нею була серйозна розмова. Ділова. Як режисера з завідувачем костюмерного цеху. Відтоді наші костюмні можливості стали обмеженими.
Ми ставили ще багато вистав. Усі зараз навіть не згадаю. Більшість історій я вигадувала сама, деякі брала з книжок. Але наша вітальня ставала дедалі тіснішою. Хотілося простору, зокрема і для публіки. Адже у вітальні була змога сидіти лише на дивані. А ще хотілося справжньої сцени з завісою, аби можна було міняти декорації, змінювати місце дії… Саме тоді я в іншому ракурсі подивилася на наш сарайчик, який стояв упритул до забору і, відповідно, виходив на вулицю. Він був не дуже високим. А прямо над ним звисала гілка від величезної груші. І я подумала, що було би чудово, якби до цього сарайчика приставити збоку драбину, а на гілку повісити якесь полотно. Тоді дах служитиме сценою, і ціла вулиця зможе приходити дивитися вистави. Але ця мрія так і не здійснилася. Бо в той час, коли я працювала над її здійсненням, мама повідомила, що ми їдемо в Україну. Назавжди…
Моя прощальна постановка відбулася просто на ґанку нашого будинку. Публіка сиділа у дворі. Із такої нагоди мені було дозволено винести стільці. Ми грали виставу «Викрадення принцеси». Про те, як розбійники викрали в королеви щойно народжену доньку. Глядачі дивилися, подекуди аплодуючи, а мама тим часом спаковувала коробки та з нетерпінням чекала, доки ми дограємо. Бо ті речі, що ми взяли для спектаклю, були останніми, які треба було спакувати…
Мені дев'ять років. Нова країна, нова мова, нова школа, нові люди… Усе нове і незвичне. Подекуди цікаве, а подекуди нестерпне. Іноді стає зовсім гірко, хочеться повернутися назад, у те колишнє життя. Так минає місяць, другий, третій… Півроку. Потроху звикаю і до мови, і до людей. І тоді виникає нестримне бажання відродити свою театральну справу. Але як? Із ким?
Спочатку ми удвох із сестрою робимо виставу «Модниця». Ту саму, перший плід моєї драматичної фантазії. Запрошую кількох своїх однокласниць подивитися. Їм наче подобається, але реагують вони якось мляво. І мене це дуже дивує. Навіть там, у селі чудово знали, що таке театр і цікавилися ним. А тут, хоч і провінційне, та все ж таки місто, і нікому нічого нецікаво! Обурююся. Спочатку думаю, що причина в невдалій режисурі (хоча тоді ще і близько не знала такого слова). Тому згодом вигадую нову історію «Ляльки», де знову ми граємо удвох із сестрою.
Це була вистава про долю двох ляльок, дорогу та дешеву, які випадково опинилися на одній полиці в магазині. Для такої постановки змушую і себе, і сестру ретельно відпрацьовувати «іграшкові» рухи, ходити як лялька, розмовляти з певною інтонацією… Словом, робота кипіла. Та коли ця вистава відбулася, реакція глядачів була такою самою млявою. Я запитувала в них: «Вам не сподобалося?» А у відповідь чула: «Та ти що! Звичайно сподобалося! Так прикольно!» Прикольно… І це все? Оце вся реакція? І я змушена була визнати, що тут відродити свій театр не вдасться.
Іноді до нас приїжджали гості з батьківщини. Мамині друзі, а з ними їхні діти. Тільки тоді я вигадувала якусь нову історію і ми разом із тими дітьми робили виставу для батьків.
Коли мені було 10 років, ми поїхали до Санкт-Петербурга, в гості до моєї тітки. Із нами була мамина шкільна подруга з донькою. Дорогою в потязі я вигадала кумедну історію про кенгуру, і приїхала в Пітер уже з наміром здійснити нову постановку.
Вистава мала відбутися у квартирі моєї тітки. Ми репетирували вечорами, поки наші мами вирушали в оперу, філармонію чи ще кудись, де нам було би нецікаво. Для цієї постановки я спеціально написала кілька коротеньких пісень, які мав співати кожен персонаж. Мелодії взяла просто з голови. Окремо малювала ескізи костюмів. І в силу своєї нахабності потай залізла в шафу до тітки. О, так! Це була моя «наймасштабніша» постановка! Із найгарнішими костюмами, декораціями, гримом, світловими ефектами і навіть зі справжнім антрактом у 15 хвилин! Ми розіграли її у вечір пере від’їздом. Але замість очікуваного визнання був скандал. Добряче влетіло мені за тітчин гардероб! Здається, вперше за всі ті роки мама відверто сказала: «Як мене вже задовбав цей твій театр! Може досить уже?» Я тоді проплакала майже цілу ніч. І ще довго не розмовляла з мамою…
Мої театральні фокуси і справді припинилися на деякий час. Але за рік я раптом відчула, що хочу поставити справжню серйозну виставу, про справжні людські стосунки. Звичайно, зараз звучить смішно, мені тоді було лише 11 років. Та я справді відчула таку потребу. І вирішила, що тепер тримати весь сюжет у голові не годиться. Адже вистава буде серйозною, довгою, там буде багато реплік. Тож потрібно написати сценарій. На той час я вже читала багато драматичних творів, тож приблизно уявляла, як це все створюється. І почала писати… День за днем… У моїй голові народжувалася історія під назвою «Сніжана», про дівчину, яка дуже любила сніг і жила в сім’ї, де ненавиділи зиму. Раптом до них приїжджає друг її батька, який теж ненавидить зиму, і вона в нього закохується. Але вони весь час сваряться через сніг. У кінці він, здається, мав заручитися з її подругою, а вона мала піти з дому. Але я так і не дописала. Хоча стільки всього планувала зробити, стількох людей задіяти… Хотіла запросити грати моїх однокласників, адже там мало бути багато акторів. А на головну роль планувала взяти свою найкращу шкільну подругу Ніну. Вона ідеально підходила! І я вже бачила, як усе це виглядатиме, хто кого гратиме, як працюватиму з ними… Та за якийсь місяць мої надії рухнули. Ніна загинула. Після її похорону я припинила писати. А зошит зі сценарієм викинула. Було боляче перечитувати ті рядки.
Наступного року з Санкт-Петербурга приїжджають моя тітка і братик. І я вирішую зробити ще одну театральну спробу. З-під мого пера виходять дві історії: «Електронне курча» (про вплив електронних іграшок на людей) та «Зелений привид» (про крадія коштовностей, який перевдягався в зеленого привида). Мої сестра та брат погоджуються, і ми починаємо репетирувати. Мене настільки захоплює цей процес, що я навіть не помічаю, як перетворюю нашу квартиру на справжній театр: встановлюю саморобну звуко- та світлоапаратуру, виділяю окремі місця для складання костюмів, реквізиту, гриму, ретельно обмірковую кожну деталь. Репетируємо по кілька годин на день. Вирішуємо показувати з антрактом між двома виставами. Мій брат, художник-початківець, сам малював програмки. А я, окрім дійових осіб та виконавців, дописувала туди, як і належить у справжніх театрах, подяку спонсорові. Ним я вважала одного доброго друга нашої сім’ї, який торгував посудом. Він дарував нам багато посуду: сервізів, таць, ваз для квітів… А у виставі я використовувала чайний сервіз і одну велику вазу. Тож нашого знайомого з усією впевненістю можна було назвати спонсором постановки. Ми навіть виписали йому окреме запрошення. І він сидів на окремому кріслі.
У той день я сама спекла цілу гору пряників і зробила з кухні театральний буфет. Квитки цього разу були платними. І програмки також. Лише для спонсора все було безкоштовно. Я тоді особисто його зустріла і провела на місце. Він був такий гордий!
Я почувалася наче на справжній прем'єрі, у справжньому театрі. Моя тітка фотографувала обидві вистави. Уперше хтось фотографував мої постановки! Я була щасливою навіть з того, що тепер залишиться бодай якась згадка про все це.
Під час останньої сцени велика ваза на підлозі раптом перевернулася і розбилася. Я вже передчувала мамине обурення, але тітка її утримала і нам дали дограти до кінця. Зараз я думаю, мама ніколи не сприймала серйозно мої театральні витівки. Їй весь час було смішно. Навіть ті останні дві вистави, яким я намагалася надати якомога більше сенсу, вона аж ніяк не сприйняла. Її це лише дратувало. Хоча інші дивилися з цікавістю.
Коли моя остання прем'єра завершилася, тітка підійшла до мене і спитала: «Риточко, то ти хочеш бути режисером? Да?» Я замислилася… Здається, ніколи до того моменту серйозно не думала, ким хочу бути, коли виросту. Я перепитала: «Ким?» - «Режисером!» Я стояла мовчки зо кілька секунд, опустивши очі. А потім підвела голову і спитала: «Режисером? А хто це такий, режисер?»
Коментарів: 1
RSS: театр